Золотий горнець - Гофман Эрнст Теодор Амадей - Страница 93

• Предыдущая
• 93/95
• Следующая

Палітурник Леммергірт вернувся з своєю родиною додому з прогулянки.

Серця в Перегрінуса і в чудесної Розоньки відкрилися самі собою, і, коли почало смеркати, пан Перегрінус уже Щасливим нареченим покинув тісне помешкання безмежно Радого палітурника та його дружини, які з величезної втіхи поплакали трохи більше, ніж належало.

Всі певні й вірогідні джерела, з яких узята ця дивовижна історія, кажуть в одно, — і це підтверджує сторічний календар, — що саме тієї ночі, коли пан Перегрінус Тис щасливим нареченим ішов додому, місяць був уповні і світив так ясно й привітно, що весь Кінський ринок ніби прибрався в срібло. Цілком природно, що пан Перегрінус Тис, замість спокійно лягти в ліжко, вихилився у відчинене вікно і, як і належить закоханим, почав, дивлячись на місяць, снувати думки про свою кохану.

Та хай навіть це й неабияк зашкодить панові Перегрінусу Тисові в очах ласкавого читача, а особливо ласкавої читачки, все ж таки ми не можемо відійти від правди й промовчати, що пан Перегрінус, хоч був на сьомому небі від щастя, двічі так смачно позіхнув, що якийсь підпилий крамарчук, непевною ходою поминаючи його будинок, голосно гукнув йому:

— Гей, ти, в білому ковпаку! Гляди не проковтни мене! Цього було досить, щоб пан Тис спересердя так рвучко зачинив вікно, що аж шибки забряжчали. Кажуть навіть, що, зачиняючи вікно, він ще й досить голосно крикнув:

— Нахаба!

Проте не можна поручитися, що так воно й було насправді, бо такий вчинок начебто цілком суперечить лагідній вдачі Перегрінуса й тодішньому його настроєві. Ну, та вже як було, так було, а пан Перегрінус Тис зачинив вікно й ліг спати. Але те смачне позіхання, видно, перебило йому сон. Думки одна за одною зринали у нього в голові, і особливо яскравою постала перед його очима небезпека, на яку б він був наразився, коли б здався на спокусу темної сили й скористався мікроскопічним скельцем. Тепер він чітко усвідомив собі, що фатальний подарунок майстра Блохи, хоч зроблений і з добрими намірами, все ж таки був з усіх поглядів диявольським подарунком.

— Як? — сказав він сам до себе. — Хіба людину, яка вивідує думки свого ближнього, не чекає, через цей її зловісний хист, та сама жахлива доля, що Вічного Жида, який блукає по світовому велелюдді, мов по негостинній, невтішній пустелі, без надії, без горя і без радощів, з тупою байдужістю, цією caput mortuum[96] відчаю? Щоразу наново надіючись, наново проймаючись довірою до людей і щоразу знов гірко в них розчаровуючись, чи ж не дійде воно до того, що в її душі зів'є собі гніздо недовір'я, злісна підозріливість, ненависть, мстивість і знищить усі сліди справді людської основи, яка виявляється в лагідному довір'ї, скромності й доброті? Ні! Хай мене не обдурює твоє привітне обличчя, твої солодкі слова, навіть якщо ти ховаєш глибоко в душі незаслужену зненависть до мене; я вважатиму тебе за свого приятеля, я робитиму тобі добро, скільки могтиму, я відкрию тобі свою душу, бо мені це приємно, і гірке почуття розчарування, якщо воно й настане, нічого не варте проти радощів прекрасного минулого сну. 1 хіба не може якийсь прикрий збіг обставин, якесь непорозуміння, породжене примхою випадку, навіть у серцях щирих друзів, що справді добре до тебе ставляться, — яка непостійна людська душа! — викликати скороминущу ворожу думку? І цю думку вловлює злощасне скельце, душу мою сповнює похмуре недовір'я, я в справедливому гніві, в божевільному засліпленні відштовхую від себе щирого приятеля, і згубна, отруйна злість усе глибше й глибше підточує життєве коріння, відчужує мене від усього навколо й від мене самого. Ні! Блюзнірство, мерзенне блюзнірство зрівнювати себе, мов той провинний ангел, що несе по світу гріхи, з вічною силою, яка читає в душах людей, бо володіє ними. Геть, геть цей злощасний дарунок!

Пан Перегрінус Тис схопив коробочку з мікроскопічним скельцем і хотів щосили шпурнути нею об стелю.

Раптом на ковдрі, перед самим обличчям у пана Перегрінуса Тиса, з'явився майстер Блоха в своєму мікроскопічному вигляді, чарівний, у лускатому панцері і в найкращих лакованих золотих чобітках.

— Стривайте! — вигукнув він. — Стривайте, вельмишановний! Не робіть того, що не слід! Поки я тут, ви швидше знищите сонячну порошинку, ніж відкинете хоча б на фут це нездоланне скельце. Між іншим, я, за своєю звичкою, сховався непомітно для вас у згортці вашої краватки вже в палітурника Леммергірта і таким чином був свідком усього, що там відбувалося. Так само я мимоволі вислухав вашу повчальну розмову з самим собою і зробив з неї корисні для себе висновки.

Насамперед я переконався, що аж тепер у вашому серці У всій пишноті спалахнуло могутнє полум'я справжнього чистого кохання, отже, здається мені, наближається найвища, вирішальна мить вашого життя.

Далі я побачив, що дуже помилявся, вважаючи мікроскопічне скельце таким добром. Повірте мені, дорогий, випробуваний друже, хоч я й не маю задоволення бути людиною, як ви, а тільки блохою, — щоправда, не простою, а через свою славетну майстерність вшанованою вченими ступенями, — я все-таки добре знаю людську душу і всю поведінку людей, бо постійно живу серед них. Часом та поведінка здається мені дуже кумедною, майже дурною, — не ображайтесь на мене, вельмишановний, я кажу це тільки як майстер Блоха. Ви правду казали, мій друже, було б гидко й недобре, якби люди ні сіло ні впало зазирали в думки одне одному; але щирій веселій блосі ця властивість мікроскопічного скельця нічим не загрожує.

Ви знаєте, найдорожчий мій, а скоро, якщо доля захоче, то й найщасливіший пане Перегрінусе, що мій народ безтурботної, навіть легковажної, але хороброї вдачі, навіть можна сказати, що він складається з самих тільки молодих, відважних стрибунців. Але я, з свого боку, можу похвалитися ще й особливою життєвою мудрістю, якої вам, розумним людям, звичайно бракує. Я хочу сказати, що я ніколи нічого не робив тоді, коли в цьому не було потреби. Кусання — головна передумова мого буття; проте я завжди кусав у належний час і в належне місце. Запам'ятайте це, мій добрий, незрадливий друже!

Тепер я беру назад із ваших рук і буду вірно берегти призначений для вас дарунок, яким не міг володіти ні опудало людини на ім'я Сваммердам, ні охоплений дріб'язковою заздрістю Левенгук. А зараз, вельмишановний пане Тисе, я передаю вас в обійми дрімоти. Скоро вас огорнуть сонні видива, в яких вам відкриється велика мить вашого життя. В потрібну хвилину я буду знов біля вас.

Майстер Блоха зник, і світло, яке розливалось від нього, погасло в глибокій, похмурій пітьмі запнутої завісами кімнати.

Сталося так, як казав майстер Блоха.

Скоро панові Перегрінусу привиділося, що він лежить на березі гомінкого лісового струмка, прислухаючись до шепоту вітру, шелесту кущів і гудіння безлічі комах, які роїлися навколо. Потім йому вчулися дивні голоси — вони, ставали все виразніші й виразніші, аж поки, нарешті, Перегрінусові здалося, що він розрізняв окремі слова.

Але то була тільки якась темна, заплутана балачка.

Аж ось чийсь глухий урочистий голос, що, проте, звучав дедалі дзвінкіше й дзвінкіше, промовив так:

— Нещасний королю Секакісе, що не захотів розуміти природу і, засліплений лихими чарами підступного демона, побачив фальшивого серафима замість справжнього духа!

В тому фатальному місці, у Фамагусті, схований у надрах землі, лежав талісман, та оскільки ти сам себе знищив, не було основи, що запалила б його закляклу силу. Дарма пожертвував ти свою дочку, прекрасну Гамагею, дарма з кохання впадав у відчай будяк Цегеріт; але також даремною і безсилою була й кровожерність принца п'явок. Навіть незграбний геній Тетель змушений був випустити з рук чудесну здобич. Твоя пригасла думка, о королю Секакісе, була ще така могутня, що ти зміг вернути загиблу принцесу тій прадавній стихії, з якої вона виникла.

Божевільні гендлярі природою, у ваші руки судилося попасти бідоласі, коли ви знайшли її у пилку того фатального гарлемського тюльпана! Ви мучили її огидними дослідами, уявляли в дитинячій самовпевненості, що зумієте своїми мерзенними штуками досягти того, на що здатна тільки сила приспаного талісмана!

• Предыдущая
• 93/95
• Следующая