Золотий горнець - Гофман Эрнст Теодор Амадей - Страница 35

• Предыдущая
• 35/95
• Следующая

— Так! — вигукнув Фрідріх. — Так, щирий друже, я просто звернуся до тебе самого. І ти сам повинен сказати мені, чи для мене справді всі надії втрачені.

Був уже пізній ранок, коли Фрідріх постукав до Райнгольдової кімнати. А оскільки ніхто не озивався, то він відчинив двері, що не були замкнені, як звичайно, і ввійшов. І раптом наче скам'янів; Перед ним у всій своїй незвичайній красі, у всій дівочій звабі стояла Роза на блискуче намальованому портреті в натуральну величину, чарівно освітлена промінням ранішнього сонця. Залишений на столі муштабель, свіжі фарби на палітрі свідчили, що портрет щойно закінчений.

— О Розо, Розо, о боже-світе! — зітхнув Фрідріх. Коли це Райнгольд, що ввійшов до кімнати слідом за ним, плеснув його по плечі й спитав, усміхаючись:

— Ну, Фрідріху, що ти скажеш про мою картину? Фрідріх притис його до своїх грудей і вигукнув:

— О милий друже, о великий майстре! Так, тепер мені все ясно! Ти, ти виграв нагороду, за яку я, жалюгідний, мав зухвальство змагатися. Що вартий я проти тебе, що моє мистецтво проти твого? Ах, і в мене також були задуми. Тільки не смійся з мене, любий Райнгольде. Я думав тепер, якою гарною могла б вийти Розина постать, сформована й вилита з чистого срібла! Але це ж дитячі мрії. А ти… ти… Як вона лагідно, як солодко й велично всміхається тобі! Ах, Райнгольде, що ти сказав колись, на те воно й справді вийшло. Ми обидва змагалися, і ти переміг, ти мусив перемогти, але я залишусь твій усією душею. Проте я мушу покинути цей дім, батьківщину, я не витримаю, я загину, коли доведеться ще раз побачити Розу. Пробач мені, мій любий, мій найдорожчий друже! Сьогодні, зараз же я втікаю геть, у широкий світ, куди мене пожене моя любовна туга, моє невтішне горе.

З цими словами Фрідріх хотів вибігти з кімнати. Але Райнгольд міцно схопив його й лагідно сказав:

— Не треба тобі втікати звідси, бо все може обернутись зовсім не так, як ти думаєш. Настав час розповісти тобі все, про що я досі мовчав. Що я не бондар, а художник, ти тепер сам добре знаєш, і, як ти, сподіваюсь, побачив з картини, маю право вважати себе не останнім митцем. За молодих років я поїхав до Італії, країни мистецтва. Там мені пощастило попасти до великих майстрів, які підтримали життєдайним вогнем ту іскру, що жевріла в мені. І ось незабаром я пішов угору, мої картини стали відомі на всю Італію, і могутній герцог Флорентійський запросив мене до свого двору. Тоді я й слухати не хотів про німецьке мистецтво і, не бачивши жодної вашої картини, чимало розводився про сухість, про поганий малюнок, про черствість ваших Дюрерів, ваших Кранахів. Та одного разу до галереї герцога один гендляр приніс невеличку мадонну Дюрерової роботи, яка в дивний спосіб вразила мою душу, відвернула її від пишноти італійських картин, і я негайно вирішив сам оглянути всі шедеври в рідній мені Німеччині. Це стало моїм єдиним прагненням. От я й приїхав сюди, в Нюрнберг, і коли побачив Розу, то мені здалося, наче та Марія, що так дивно вплинула на мою душу, жива йде по землі. Зі мною сталося те, що й з тобою, любий Фрідріху, вся моя істота спалахнула ясним полум'ям кохання. Аби тільки на Розу дивитися — це була єдина моя думка, а решта все вивітрилося з моєї голови, і навіть мистецтво стало для мене дорогим лише тому, що я міг би сотні разів малювати Розу. Я думав, що легко до неї підступлюся, як буває в Італії, але всі мої старання пішли марно. Не було жодного засобу чесно ввійти в дім майстра Мартіна. Нарешті я надумав просто посвататись до Рози, але почув, що майстер Мартін хоче видати свою доньку тільки за доброго бондаря. От тоді я й зважився на таку авантюру — вивчити в Страсбурзі бондарське ремесло й піти в челядники до майстра Мартіна. У всьому іншому я поклався на волю божу. Як я здійснив своє рішення, ти знаєш, але мусиш також знати й те, що майстер Мартін недавно сказав, буцімто з мене вийде добрий майстер і він радий буде назвати мене своїм дорогим зятем, бо ніби помітив, що я запобігаю ласки в Рози й сам подобаюсь їй.

— Хіба ж може бути інакше! — скрикнув Фрідріх із пекучою тугою в серці. — Так, так, Роза буде твоя. Як же я міг, нікчема, сподіватися на таке щастя!

— Ти забуваєш, — повів далі Райнгольд, — ти забуваєш, брате, що сама Роза ще аж ніяк не підтвердила того, що хитрий майстер Мартін хотів би помітити. Правда, Роза досі ставилась до мене дуже прихильно й привітно, але закохане серце виявляє себе інакше. Дай слово, брате, що ти ще хоч три дні будеш триматися спокійно і працюватимеш у майстерні, як і раніш. Я також зміг би вже знову працювати, але відколи захопився цією картиною, мені стало безмежно огидне бондарське ремесло. Я в руки більше не візьму проклятущу довбешку, що буде, те й буде. На третій день я тобі відверто скажу, що в мене виходить з Розою. Коли я справді той щасливець, якого Роза покохає, то можеш іти звідси і згодом зрозумієш, що час гоїть і найглибші рани.

Фрідріх пообіцяв зачекати своєї долі.

На третій день (Фрідріх старанно уникав зустрічі з Розою) серце в нього тремтіло зі страху й боязкого чекання. Він як сновида тинявся по майстерні, тож майстер Мартін мав привід бурчати й лаяти його, чого раніше ніколи не бувало. І взагалі з майстром, здавалось, сталося щось таке, Що відібрало в нього всю радість. Він багато розводився про ганебну хитрість і невдячність, не пояснюючи, що має на гадці.

Коли нарешті настав вечір і Фрідріх вернувся до міста, він зустрів недалеко від брами вершника, в якому впізнав Райнгольда.

Райнгольд, побачивши Фрідріха, гукнув до нього:

— Ну, ось ми й зустрілися з тобою, як мені хотілося!

Він скочив з коня і, тримаючи його за поводи, схопив товариша за руку.

— Ану, — сказав він, — ану пройдімося трохи! Тепер я тобі можу сказати, що вийшло з моїм коханням.

Фрідріх помітив, що Райнгольд одягся так само, як і при першій зустрічі, а до сідла був прив'язаний дорожній клунок. Райнгольд був блідий і збентежений.

— Прощавай, — вигукнув Райнгольд якось розпачливо, — прощавай, брате! Тепер набивай собі якнайпильніше бочки, поступаюся тобі місцем, бо я щойно попрощався з чарівною Розою і з шановним майстром Мартіном.

— Як? — запитав Фрідріх, і немов електричний струм пронизав усе його тіло. — Як, ти хочеш поїхати, коли Роза кохає тебе, а Мартін вважає за майбутнього зятя?

— Це, любий брате, — відповів Райнгольд, — тебе ревнощі так засліпили. Тепер з'ясувалося, що Роза могла б назвати мене чоловіком хіба тільки з покори й послуху, але в її холодному серці немає навіть іскри кохання до мене. Ха-ха! Я став би добрим бондарем. Цілий тиждень, співаючи, стругав би обручі й клепки, щонеділі ходив би з шановною господинею дому до церкви святої Катерини або святого Зебальда, а надвечір чвалав би на майдан, і так рік у рік!

— Не глузуй, — перебив Фрідріх Райнгольдів сміх. — Не глузуй так над простим, мирним життям чесних городян. Якщо справді Роза тебе не кохає, то це ж не її вина. А ти такий розгніваний, такий лихий!

— Ти правду кажеш, — мовив Райнгольд, — така вже в мене дурна вдача, коли я відчуваю себе ображеним, то. лементую, наче розпещена дитина. Щоб ти знав, я освідчився Розі в коханні і сказав про згоду її батька. У неї бризнули сльози, рука її затремтіла в моїй. Одвернувши обличчя, вона прошепотіла: «Я мушу скоритись батьковій волі». З мене цього було досить. Може, любий Фрідріху, моя злість тобі скаже, що боротьба за Розу — це самообман, породжений моїми збаламученими почуттями. Коли я закінчив її портрет, то заспокоївся в душі, немовби Роза, стала тепер портретом, а портрет справжньою Розою. Жалюгідне бондарське ремесло стало мені осоружне, а коли вже треба було зважитись на простацьке життя з одруженням та вступом у майстри, то мені здалося, наче мене хочуть посадити у в'язницю й міцно закути в кайдани. Та й як може цей ангел небесний, якого я ношу в серці, стати моєю дружиною? Ні! Вона повинна вічно юною, гарною і милою пишатися в картинах, які створить мій натхненний дух. Ох, як я прагну до цього! І як би я мір зрадити божественне мистецтво? Скоро я знов скупаюсь в твоїх гарячих пахощах, чудесна країно, вітчизно всі: мистецтв!

• Предыдущая
• 35/95
• Следующая