Золотий горнець - Гофман Эрнст Теодор Амадей - Страница 2

• Предыдущая
• 2/95
• Следующая

_{Літературний дебют Гофмана — новела «Кавалер Глюк» — належить до 1809 р. Згодом ця новела разом з його іншими прозаїчними творами увійшла в чотиритомний збірник «Фантазії в дусі Калло» (1814–1815). Це були роки, коли філософсько-естетичні принципи і творча практика ієнських романтиків уже остаточно застаріли і потребували рішучою оновлення.}

_{На відміну від ієнських романтиків, у творчість Гофмана владно увійшла жива німецька дійсність — ординарна, приземлена, справжній поезії чужа, але справжньому художникові цілком підвладна. Генетично зв'язана а ієнською школою, успадкувавши від неї, зокрема, свою магістральну тему — тему мистецтва та його місця в сучасному світі, — творчість Гофмана-письменника уже в роки свого становлення дістала якісно інший, порівняно з попередніми романтиками, смисл: 8 позицій мистецтва Гофман почав вершити суд над сучасністю. В цьому була його сила, в цьому ж була і його слабкість. Письменник показав долю художника в сучасному світі, але засудив цей світ лише з вузьких — естетичних — позицій. І оскільки романтичні чари мистецтва виявились безсилими перед егоїзмом і пошлістю сучасного йому світу, — увесь цикл «Фантазій в дусі Калло» позначений гострим почуттям невдоволення художника, почуттям внутрішньої розгубленості, гіркоти і непідробного трагізму.}

_{«Фантазії в дусі Калло» виявляють дуже характерну рису Гофмана, яка постійно нагадуватиме про себе в усій його дальшій творчості, — рису письменника-музиканта.}

_{Інтерес до музики не був звичайним аматорським захопленням Гофмана-письменника чи його «другим покликанням». Музика увійшла в його духовний світ як велика таємниця буття, як своєрідний, за його словами, «санскрит природи». Вона так захопила його, що навіть третє своє ім'я — Амадей — він додав до двох офіційних на честь обожнюваного ним Моцарта. Річ не тільки в тому, що Гофмана одностайно визнавали чудовим капельмейстером, що опера його «Ундіна» (написана, до речі, одночасно з публікацією «Фантазій в дусі Калло») мала справді сенсаційний успіх, що він, нарешті, завоював авторитет талановитого музикального критика, якого високо оцінив його великий сучасник Бетховен. Річ насамперед у тім, що Гофман-письменник сприймав світ, як він признавався друзям, у музичній його суті: «Хіба дух музики, як і дух самого звуку, по проймає всю природу, як вона лежить перед нами?» — риторично запитував віп.}

_{В тяжінні Гофмана до «музичного світосприймання» найбільш наочно виявився його зв'язок з попередниками-романтиками, бо музика — це, за Гофманом, «найромантичніше з усіх мистецтв, мабуть, можна навіть сказати, єдине справді романтичне, тому що сфера його — безмежне». Вбачаючи в музиці найвищий смисл буття, Гофман утверджувався в тому ж романтичному світосприйманні, що й члепи іспського гуртка; але він ніколи б не подолав їхньої відчужено-романтичної «наджиттєвості», якби залишився замкнутим у створеному ним ідеальному світі — музиці, якби не зіткнув його з чужим йому світом німецького філістера. Саме музичне начало постало в Гофмана не як абстрактно-ідеалістичний витвір, а як виразна антитеза буденному, ницому, утилітарному, корисливому.}

_{У «Фантазіях в дусі Калло» стикаються два світи — ілюзорний, або, як каже Гофман, «безмежний», світ мрії, світ самозабуття в музиці, — і філістерський, або, знову ж таки за Гофманом, «обмежений», світ бюргерського самовдоволення і міщанського затишку. Перший з них репрезентують «ентузіасти» на зразок капельмейстера Йоганна Крейслера.}

_{Образ Крейслера багато в чому автобіографічний. В ньому відбилися численні події особистої долі Гофмана. Та основний ідейно-художній смисл «типу Крейслера» полягає, звичайно, не в автобіографічній його оболонці, а в реалізованих у ньому уявленнях письменника про мистецтво та його місце в тогочасному суспільстві. Несумісність мистецтва з сучасним світом для Гофмана очевидна. Але вони співіснують не як дві самостійні, незалежні одна від одної стихії, а як явища, що, зважаючи на обставини, змушені стикатися. Те велике і благородне, чому служить Крейслер, — музика, — стає для нього, так само, як і для німецького філістера, — предметом купівлі-продажу. Гофман дивиться на трагічну долю свого героя (якого він, за початковим задумом, мав, зрештою, привести до божевілля) як на позаісторичну, одвічну суперечність між ідеальним і реальним, але позиція його зовсім не двозначна: він оцінює світ з погляду свого — хай неясно усвідомленого, абстрагованого, аморфного — ідеалу.}

_{При всій самозаглибленості, при всьому своєму рятівному умінні жити в собі, Крейслер живе в реальному, земному, світі, вія шукав ідеальне — можливості безперешкодного творчого самовираження — в реальній обстановці, в «пасивному, тваринному світі філістерства, що безглуздо втішається»}[2]_{. Тим самим Гофман робить важливий крок на шляху подолання властивої ранньому німецькому романтизмові беззаперечної відчуженості від реального світу. «Гофман зі своїми химерними карикатурами завжди неодмінно тримається земної реальності», — писав Генріх Гейне.}

_{«Фантазії в дусі Калло» не позбавлені певної авторської іронії. Ця ознака, значною мірою притаманна німецькому романтизмові взагалі, найповніше виявиться в наступних творах Гофмана, до вона набуде рис саркастичного глузування з німецького бюргерства.}

_{Ледь намічена в «Крейслеріані», іронія Гофмана значно загострюється в казці «Золотий горнець» (1814) — центральній у циклі «Фантазії в дусі Калло».}

_{Як і Крейслер, головний персонаж «Золотого горнця» бідний студент Анзельм — людина багатого духовного світу, носій високих моральних принципів, нестримної творчої фантазії. Так само, як Крейслер, він живе в світі реальних людських стосунків. Про ге зіткнення духовного, ілюзорного і тверезо-розрахованого, буденного — не призводить до людської трагедії. У «Золотому горнці» не звучать трагічні мотиви, навпаки, казка сповнена комічних колізій. Трагізм «Крейслеріани» витісняється тут відвертим комічним гротеском.}

_{На відміну від «Крейслеріани», «Золотий горнець» містить незрівняно більше казково-фантастичних елементів. Традиційно-казкові образи — символи «безмежного» — втілюють у собі як добрі, так і злі начала і виступають як своєрідні союзники реальних героїв твору; вони беруть активну участь у їхніх долях, вони, зрештою, визначають їхні стосунки. Про цю найхарактернішу рису гофманівської фантастики у свій час говорив іще Бєлінський, відзначаючи, що «у своїх добрих і злих геніях, диваках і чарівниках поетично уособлює він… (Гофман — Ю. Я.) світлі і темні почуття, «бажання і прагнення, що незримо живуть у надрах людської душі». Перемога добрих начал — благополучне закінчення складних життєвих перппетій Анзельма — обертається своєю нефантастичною, буденною сутністю: герой знаходить самозаспокоєння в «обмеженому». В цьому і полягає глибоко іронічний смисл зображеного конфлікту. Порівнюючи Гофмана з відомим гумористом його часу, письменником просвітительсько-сентиментального напряму Жаном Полем Ріхтером, Бєлінський віддавав рішучу перевагу першому. «Гумор Гофмана, — писав він, — значно життєвіший, істотніший і пекучіший, ніж гумор Жана Поля — і німецькі гофрати, філістери і педанти повинні відчувати до кісток своїх силу гумористичного Гофманового батога».}

_{Навіть при найпобіжнішому знайомстві з творами Гофмана читач матиме про нього недвозначне уявлення як про нестримного фантаста. Цілий калейдоскоп фантастичних образів — химерних, наділених різним ступенем надприродності — миготить перед очима, мов парадоксальний, непідвладний здоровому глуздові, ледь стримуваний в межах «казкової логіки» карнавал: добрі і елі духи, феї-благодійниці і чарівники-лиходії, дивовижні звірі, живі і одухотворені речі, незбагненні «змови» таємничих сил — усе, на що, здавалося б, тільки здатна людська фантазія, — у Гофмана починає жити в «цьому» — «реальному» — світі. Гофман-фантаст, як і Гофман-сатирик, дивиться на свій казковий світ збоку, часом тільки наближаючись до нього, але не належачи йому до кінця. Він надає своєму вимислу то похмурого, навіть зловісного колориту, — як, приміром, у новелах «Піщана людина» чи «Майорат», у повісті}

• Предыдущая
• 2/95
• Следующая