Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/90
• Следующая

Вночі біля сторожки лісника чергував вартовий – один з робітників заводу. Напружено вдивляючись у темряву, він ходив вперед і назад по великій галявині, на якій стояла хата.

Однокімнатний будиночок був набитий до відказу. Тютюновий дим туманом висів у повітрі. Люди сиділи на лаві, на підвіконнях, на підлозі і уважно слухали директора заводу.

Сивко говорив неголосно, трохи хриплуватим голосом:

– … І ми повинні бути напоготові щогодини, щохвилини… Кривов'яз обіцяє підкинути нам вибухівки…

– Нам би автоматиків з десяток… – сказав хтось з темного кутка.

– Ясно, які перед нами ставлять завдання? – продовжував Сивко. – Ми повинні – я ще раз повторюю! – розібрати по команді всі мости в лісі, зірвати вивозку деревини, бо вона спішно вивозиться на будову рубежів за містом, знизити до мінімуму заготівлю цурок, щоб газогенераторні машини зупинилися. Більшого від нас поки що не вимагають, а коли поставлять інші завдання, тоді дадуть і зброю.

– Ясно! Зрозуміло! Чого в ступі воду товкти! – пролунали окремі голоси.

– Тепер відносно сіл… – продовжував Сивко. – Путько піде в Столбове, Панкратов – в Рибицю, Оглядько – в Троєкурово, Заломін – у Пасічне. Вийти треба до світанку. Своїх людей знаєте. Розкажете через них людям, що Радянська Армія в ста кілометрах від міста, що партизанів у лісі біля п'яти тисяч. Попередьте, що фашисти всіх, хто тримається на ногах, спробують вивезти до Німеччини. Їм робочі руки потрібні і тут, і там. Хто не піде, того розстріляють. Приклади є, і ви нагадаєте про них. Закликайте всіх людей підійматися, залишати домівки і йти до лісу. Місця збору відомі. Роз'ясніть усе якомога зрозуміліше. Ну, і кілька слів щодо зв'язку з містом і з бригадою… Повелко! – звернувся він до Дмитра, який сидів на підлозі. – Це тебе найбільше стосується. Слухай уважніше.

Директор проінструктував Повелка. Питань не виникло, і люди почали розходитись. Сивко відчинив вікна, двері, і димовий чад потягло назовні.

– Повелко! – знову гукнув він Дмитра, який ішов останнім. – Зайди в контору і поклич до мене Хапова.

– Хапова?

– Чого ж перепитуєш? Іди клич, і сам з ним повернись.

Через півгодини Повелко повернувся в супроводі Хапова. Дорогою у нього виникло припущення, що Сивко вирішив, мабуть, прикінчити зрадника, і певно, з його, Повелка, допомогою. На думку Дмитра, таке рішення було б правильним і своєчасним: далі терпіти на заводі присутність Хапова небезпечно. Всі без винятку робітники знали, що Хапов регулярно відвідує гестапо в місті, і давно збиралися порахуватися з ним.

Хапов ішов попереду, важко дихаючи: він був людиною літньою – страждав від задишшя.

«Негідник! – думав Повелко. – Знав би він, хто за ним слідом іде, напевно не йшов би так спокійно…»

Сивко чекав біля хати, сидячи на порозі, і запросив обох зайти. Повелко зупинився біля дверей і пропустив у хату Хапова. Він чекав команди і був дуже розчарований, коли Сивко почастував виконроба сигаретою і закурив сам. Обидва мирно сіли за стіл. Повітря в кімнаті вже очистилося від тютюнового диму, полум'я свічки горіло яскраво.

– Сідай, – сказав Сивко, звертаючись до Повелка.

Дмитро сів за стіл.

– Ну, ти думав? – спитав директор Хапова.

Той кинув косий погляд на Повелка і якось неприродно закашляв.

«Починається!», майнуло в голові у Дмитра.

– Думав, – спокійно відповів Хапов і люто подув на вогонь сигарети.

– Ну?

– Зустрінемо їх в шести кілометрах звідси, біля Жовтих пісків… – Хапов знову глянув на Повелка. – Я оглянув місце: кращого не знайдеш Можна добре замаскувати хоч сотню чоловік.

Повелко нічого не зрозумів, і в голову полізли найсуперечливіші думки…

Сивко не вникав у подробиці і не задавав питань.

– Добре, – погодився він, – тобі видніше. Питання будемо вважати вирішеним… А ти запам'ятай, – він повернувся до Повелка, – що справа буде на шостому кілометрі від заводу. Яка – скажу потім.

Повелко кивнув головою. Він, як і раніше, не розумів, про що йдеться.

– Тепер відносно озера, – продовжував Сивко. – Підіть туди разом з Повелком. Він спеціаліст по вибухах. Якщо електростанцію підняв у повітря, то вже з озером справиться…

Сивко пояснив: за озерам починається низина, через яку іде дорога до фронту. Дорогу треба затопити, а для цього необхідно спустити воду з озера. Підготувати цю операцію треба швидко.

– Єсть! – сказав Хапов. – Завтра зранку поїдемо, якщо ви дасте свою двоколку…

І тільки зараз Повелко зрозумів: Хапов не гітлерівський підсобник, а справжній патріот – свій!

XXVI

Кібіц нервував, його дратувала повільність учнів. Він весь час переривав Грязнова або Ожогіна і сам сідав за телеграфний ключ. Працював він швидко, але сьогодні робота не захоплювала. Кібіц думав про щось своє. Навколишнє злостило його, викликало гнів. Часом пін припиняв заняття, підходив до вікна і прислухався. Весь день і всю ніч на вулиці не замовкав шум: через місто проходили німецькі частини – проходили поспішаючи, безладно. На гітлерівців, які жили в місті, це впливало гнітюче.

Сухий, замкнений Кібіц, здавалося, розумів, про що думають у цю хвилину його російські учні, і намагався не зустрічатися з ними поглядом. Можливо, вони сміються над ним, над Кібіцем, тому, що знають про ганебний підступ, про поразку німецьких військ?

Росіяни, яких він ненавидить і зневажає, сміються! Це нестерпно!

Він відходив од вікна, знову кричав, вимагав, лаявся, вишукував неточність в передачі і дрібними причіпками мстив за біль, яку завдавала йому свідомість того, що він безсилий.

– Погано, зовсім погано! – оцінював Кібіц роботу учнів. – Треба працювати вдвічі швидше, втричі швидше… Ви надто ліниві.

Друзі мовчали і намагалися не дивитись на викладача.

– Якби моя влада, – буркотів Кібіц, – я б примусив вас цілу добу сидіти за ключем, усі двадцять чотири години!

Було без чверті дванадцять, коли двері відчинилися і на порозі кімнати з'явився служник Юргенса. Завжди спокійний, сьогодні він здавався розгубленим і стривоженим.

– Пан майор просить вас прибути до нього негайно.

Кібіц замовк і здивовано глянув на служника.

– Мене? – спитав він.

– Так, вас, пане Кібіц, – тихо повторив служник.

Ніколи раніше Юргенс не викликав Кібіца в такий час.

Служник стояв, чекаючи.

– Вас ждуть, – повторив він через хвилину і чомусь кашлянув, наче хотів дати цим зрозуміти, що треба поспішати.

Кібіц схопив з стільця піджак і, накинувши його на плечі, майже вибіг з кімнати.

Друзі перезирнулись. Вони залишилися самі в квартирі Кібіца і не знали, що робити: чекати чи піти. Ожогін запропонував чекати, тим більше, що час уроку не минув. Кілька хвилин вони сиділи, не рухаючись. Однак це було важко. Микита Родіонович встав і почав ходити по кімнаті. Зрідка він зупинявся біля стола або шафи, придивлявся до розкиданих речей і радіодеталей – все було добре знайоме і, крім неохайності господаря, ні про що не говорило. Єдине, що зацікавило Микиту Родіоновича, – це етажерка з книгами. Не торкаючись до них, він прочитав назви на корінцях обкладинок і впевнився, що Кібіц читає тільки політичну літературу. Тут були томики Гітлера, Геббельса, Шахта. Вийнявши навмання один із них, Ожогін почав гортати його. Майже на кожній сторінці красувалися помітки синім олівцем: підкреслені речення, зигзагоподібні лінії на полях_ питання, знаки оклику.

– Кібіц роздумує… – посміхнувся Ожогін.

Помітки олівцем були і в інших книгах. Серед томиків виявився товстий, добре переплетений зошит, в якому рукою Кібіца були зроблені численні записи.

Микита Родіонович зацікавився ними.

На першій сторінці, крім дати, нічого не було. Текст починався з другої сторінки. Першою була цитата з брошури Яльмара Шахта:

«Першим кроком Європи повинна бути боротьба з більшовизмом, другим кроком – експлуатація природних багатств Росії».

«Історію світу творили тільки меншості. Адольф Гітлер».

• Предыдущая
• 35/90
• Следующая