Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/90
• Следующая

– Спитай його, – звернувся Роде до Варвари Карпівни, – хто йому дав розпорядження впустити асенізаторів на подвір'я електростанції?

Варвара Карпівна переклала запитання на російську мову.

Арештований байдуже, не змінюючи пози, не ворухнувшись, відповів, що такого розпорядження йому ніхто не давав.

– Значить, сам впустив? – засичав Роде.

Арештований ствердно кивнув головою.

Роде сердито вилаявся і підійшов до стола.

Варвара Карпівна опустила голову. Вона боялась дивитися в очі Роде. Їй здавалося, що він прочитає в її погляді потаємну думку, яку вона виношувала ці дні. Сьогодні він чомусь особливо пильно і довго дивився на неї. Тряскіній здавалося, що ось-ось тонкі губи Роде складуться в злісну посмішку і він скаже: «Все знаю, моя люба, все мені відомо. Ти хочеш прибрати мене… хе-хе… Скоріше помреш ти…». Але Роде тільки мружив очі і мовчав. Бували хвилини, коли Варвара Карпівна почувала, що ось-ось втратить свідомість. «Чого я про це думаю? Адже, крім мене і Ожогіна, ніхто нічого не знає. Хіба Роде може прочитати думку. Ні, ні… Просто нерви…». Варвара Карпівна зціплювала зуби, намагалася відігнати тривожні думки, але вони знову лізли в солову. А що, коли сам Ожогін уже видав її, пішов і розповів гестапо, і ось зараз після цього арештованого…

– Господи! – майже вголос промовила Тряскіна.

– Що ти бурмочеш? – спитав Роде.

Серце у Варвари Карпівни завмерло.

– Нехай скаже, хто ці асенізатори. Нехай назве їх прізвища, – зажадав він.

Варвара Карпівна квапливо переклала. Арештований не знав прізвищ нічних гостей, і ніколи їх до того не бачив.

– Сволото, – прохрипів Роде, і його худе обличчя стало страшним. – Зараз ти в мене заговориш!

Він зупинився перед в'язнем і став повільно закочувати рукава мундира.

– Мені можна йти? – спитала зблідла Тряскіна і підвелася з стільця.

– Іди, – кинув Роде. – Зайдеш через десять хвилин – поїдемо.

Через десять хвилин вона відчинила двері.

Тюремник-гестапівець тримав рушник і лив гарячу воду на руки Роде. Роде з гидливою гримасою змив з пальців кров, змочив їх одеколоном і витер…

У сорок хвилин на першу від будинку гестапо від'їхала малолітражна машина. В ній сиділи Роде і Варвара Карпівна. Обоє мовчали. Жінка намагалася не дихати, щоб не видати свого стану. Від однієї думки, що швидко, через якоїсь півгодини, а може й менше, станеться щось страшне, неминуче, вона здригалася. Їй здавалося, що вона стоїть на краю безодні і якщо сама не кинеться вниз, її все одно штовхнуть туди. Чекати далі було нестерпно, і Тряскіна в думці квапила шофера. А машина, як на зло, ледве повзла, борсаючись по вибоїнах дороги.

Нарешті вона зупинилась. Варвара Карпівна швидким рухом руки змахнула сльози і витерла хусточкою обличчя. Шофер відчинив дверцята. До будинку лишалася сотня метрів. Роде відпустив шофера і наказав йому під'їхати через годину.

На стукіт ніхто не озвався. Роде постукав удруге – тиша. На третій удар озвався жіночий голос:

– Хто там?

– «Лейпціг», – хрипкуватим, надтріснутим голосом відповів Роде.

… Не більше як через хвилину в будинку пролунали один за одним чотири глухі постріли – наче хтось ударив кілька разів палкою по пружинному матрацу, а ще через хвилину з'явилися Тризна і Грязнов.

Не поспішаючи, вони пройшли деяку відстань по тротуару, а потім розійшлися в різні боки.

XVI

Юргенс устав з ліжка, як звичайно, о дев'ятій ранку і зайнявся гімнастикою. Він любив твердий розпорядок дня. Навіть війна і зв'язані з нею тривожні події не порушили його звичок. Служник ніколи не питав, що йому робити сьогодні, завтра, через тиждень… Він знав свої обов'язки, як таблицю множення, і виконував їх абсолютно точно.

В їдальні чекав сніданок.

Юргенс уже хотів сідати за стіл, як раптом його увагу привернув незвичайний шум на вулиці. Він підійшов до вікна і розсунув шовкові завіски. Вулиця була заповнена солдатами, які йшли без усякого порядку. На голові в багатьох були пілотки, зверху пов'язані жіночими хустками, шапки-ушанки, фетрові капелюхи; поверх шинелей – фуфайки, кожушки, цивільні, простого покрою пальта; на ногах – валянки, чоботи, черевики, а в деяких – навіть постоли і личаки. Зрідка мелькали офіцерські кашкети.

– Яка гидота! – процідив крізь зуби Юргенс, запнув завіски і підійшов до телефону.

Начальник гарнізону охоче задовольнив цікавість Юргенса. Він пояснив, що в місто прибули на короткочасний відпочинок і переформування залишки розбитої німецької дивізії, яка вирвалася з оточення.

Через півгодини у вітальні залунав дзвінок, і служник ввів до кабінету відвідувача. Юргенс трохи не скрикнув від подиву: перед ним стояв його родич підполковник Ашингер. Він був одягнутий в куций подертий піджак. Крізь дірки в штанях просвічувала брудна білизна, на ногах теліпалися великі ерзац-валянки. Неголений, з обличчям землистого кольору і запалими щоками, він нічим не нагадував того вилощеного розв'язного офіцера, яким бачив його Юргенс останнього разу.

– Що за маскарад? – спитав Юргенс, хоч уже догадався про те, що трапилось.

Ашингер мовчки дійшов до крісла, впав у нього і, схиливши голову на руки, заплакав, неприродно пересмикуючи плечима.

– Цього ще невистачало! – незадоволено сказав Юргенс, виходячи з-за столу.

– Не можу… не можу… Яка ганьба! – видушив із себе підполковник, захлинаючись сльозами і по-хлоп'ячому шморгаючи носом.

– Що це за блазенське вбрання?

– Якби не воно, навряд чи залишився б я живим. – І Ашингер розповів подробиці розгрому дивізії.

– Але ж не можна доводити себе до такого стану! – докірливо похитав головою Юргенс.

– Тобі добре говорити! – заперечив Ашингер. – А я б хотів бачити твій стан після того пекла, в якому ми були!

– Гм, – мугикнув Юргенс, – з росіянами я познайомився трохи раніше за тебе, мій любий…

– Але, якщо я не помиляюсь, ти в першому ж бою підняв руки і здався в полон?

– Так треба було… – трохи зніяковівши, відповів Юргенс. – Ванну підполковнику… Швидко! – звернувся він до служника, що стояв у кабінеті.

Ванна справила благотворний вплив на Ашингера, п келих вина остаточно надав йому рівноваги, і він почив досить спокійно розповідати про пережите.

Після третього келиха підполковник уже ледве висловлював свої думки; він устав, нервово пройшовся по кімнаті і, почуваючи себе незручно в цивільному одязі, що погано сидів на ньому, знову сів за стіл. На його думку, не треба було зв'язуватися з Росією: не треба було лізти в це пекло.

Юргенс пильно подивився на підполковника:

– Останнім часом тобі варто тільки розкрити рота, і ти обов'язково скажеш якусь дурницю.

– Це не дурниця…

– Дурниця! У нас ще є найсильніша секретна зброя…

– В існування якої ти і сам не віриш! – розсміявся Ашингер.

Юргенс прикусив губу і нічого не сказав, йому було прикро, що Ашингер говорить те, що він сам думає і відчуває. Ашингер доводив, що справа не в зброї, а в тому, що до війни з Росією Німеччина погано підготувалася. В сімдесятому році, перед франко-пруською війною, начальник німецької поліції Штибер розмістив по всій Франції до тридцяти тисяч своїх людей, переважно серед сільського населення. Тільки по кафе і ресторанах у нього нараховувалось дев'ять тисяч жінок-агентів. На початок війни чотирнадцятого року в одних лише готелях Парижа німці мали близько сорока тисяч розвідників, а в Росії на Німеччину працювала більшість німців, які жили там. Нараховувалось же їх тоді більше двох мільйонів. А з чим прийшли німці до цієї війни? Що вони мали в Росії? І чи можна назвати це доброю розвідувальною сіткою? Більшовики вчасно завдали міцного удару по гітлерівських кадрах.

Це не Західна Європа. Там шпигуни проникли в армію, в промисловість, до уряду, заволоділи газетами, стали господарями радіо.

За вікном почувся далекий гул моторів. Ішло, мабуть, велике з'єднання бомбардувальників.

• Предыдущая
• 23/90
• Следующая