Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 31

• Предыдущая
• 31/108
• Следующая

Мільйони джмелів, бджіл і барвистих метеликів кружляли над цим строкатим морем квітів, кінця-краю якому не було видно.

— Дива це, пане, дива! — захоплювався Жендзян. — І чому тут люди не живуть? Звірів тут теж, я бачу, вдосталь.

Поміж вишневими кущами шугали зайці — русаки й біляки, а також численні табунці великих голубоногих перепілок. Кілька з них Жендзян підстрелив зі штуцера, але був дуже розчарований, коли згодом від старшого дізнався, що м’ясо їхнє отруйне.

На м’якій землі видно було сліди оленів і сайгаків, а здалеку долинали звуки, схожі на рохкання диких свиней.

Мандрівці, надивившись і відпочивши, рушили далі. Береги то вищали, то ставали плоскими, відкриваючи вид на розкішні діброви, ліси, урочища, могили і широкі степи. Околиці здавалися такими чудовими, що Скшетуський мимоволі ставив собі Жендзянове запитання: чому тут люди не живуть? Але для цього треба було, щоб іще один Ієремія Вишневецький узяв під свою опіку цю пустелю, впорядкував її і захищав від нападів татар і низових. Подекуди річка утворювала рукава, закрути, заливала яри, спіненою хвилею била у прибережні скелі й заповнювала в них водою темні печери. У таких печерах і закрутах козаки влаштовували тайники і схованки. Гирла річок, порослі густим ситником і очеретом, аж кишіли усіляким птаством; одне слово, світ дикий, місцями урвистий, місцями низовинний, безлюдний і таємничий відкрився перед очима наших мандрівників.

Плавання ставало надокучливим, бо через тепло з’являлися рої кусючих комарів і всяких не відомих у сухому степу інсектів; деякі з них були завтовшки як палець, і після їхнього укусу кров цебеніла цівкою.

Увечері прибули до острова Романівка, вогні якого завиднілися ще здалеку, і зупинилися там переночувати. У рибалок, котрі прибігли подивитися на загін намісника, сорочки, обличчя і руки були густо змащені дьогтем для захисту від укусів. Були це люди грубих звичаїв і дикі; весною вони з’їжджалися сюди гуртом ловити і в’ялити рибу, яку потім розвозили у Чигирин, Черкаси, Переяслав і Київ. Ремесло в них було важке, але вигідне через безліч риби, яка влітку ставала навіть бідою для цих місць, здихаючи від браку води в рукавах і так званих тихих закутках, заражаючи гниттям повітря.

Від рибалок намісник довідався, що всі низові, котрі тут рибалили, вже кілька днів як покинули острів і на поклик кошового отамана подалися на Низ.

Щоночі з острова було видно багаття, які розпалювали в степу ті, хто квапився на Січ. Рибалки знали, що готується похід «на ляхів» у і вони зовсім не приховували цього від намісника.

Пан Скшетуський подумав, що його експедиція, мабуть, справді-таки спізнилася, і може, перш ніж він дістанеться до Січі, полки молодців рушать на північ. Але йому було наказано їхати, і він, як справжній жовнір, вирішив не розмірковувати, а потрапити хай навіть у серце запорозького стану.

Наступного дня вранці вирушили далі. Проминули мальовничий Таренський Ріг, Суху Гору і Кінський Острог, відомий своїми багниськами і безліччю гаддя, які його непридатним для проживання робили. Тут уже все — і дикість околиці, і бистріша течія — свідчило про близькість порогів. Нарешті на обрії завиднілася Кодацька вежа — першу частину подорожі було закінчено.

Проте того вечора намісник у замок не потрапив, бо пан Гродзицький запровадив такий порядок, що після того, як перед заходом сонця було оголошено пароль, із замку нікого не випускали і в замок нікого не впускали; якби навіть приїхав сам король, йому довелося б ночувати у Слобідці, що стояла під мурами фортеці.

Саме так учинив і намісник. Нічліг був не вельми зручний, бо хати у Слобідці, яких налічувалося близько шістдесяти, збудовані із глини, були такі тісні, що в деякі доводилося влазити рачки. Інших будувати не варто було: фортеця при кожному татарському набігу спалювала їх дотла, щоб не служили для нападників прикриттям і не створювали безпечних підступів до валів. Жили у цій Слобідці люди «захожі», тобто приблуди з Польщі, Вкраїни, Криму і Волощини. Одновірців тут майже не було, але про це ніхто не питав. Землі тут не обробляли через небезпеку від Орди, харчувалися рибою і хлібом, привезеним з України, пили просяну паленку, а займалися ремеслами, за які їх у замку дуже поцінювали.

Намісник майже не стулив очей через неймовірний сморід кінських шкур, із яких у Слобідці виготовляли ремені. На світанку наступного дня, тільки-но продзвонили і просурмили пробудження, він повідомив у замок, що прибув князівський посол і просить його прийняти. Гродзицький, в якого ще був свіжий у пам’яті візит князя, сам вийшов його зустріти. Це був чоловік років на п’ятдесят, одноокий, як циклоп, і похмурий, бо, сидячи в глушині на краю світу і не бачачи людей, здичавів, а маючи безмежну владу, став поважним і суворим. Обличчя в нього було повісплене, а також прикрашене шабельними шрамами і відмітинами од татарських стріл, що біліли на темній шкірі. Проте жовнір це був відданий, чуйний, як журавель, і очей із татар і козаків не спускав. Пив він тільки воду, спав не більш як сім годин на добу, часто зриваючись уночі перевірити, чи добре пильнує вали сторожа, і за найменше недбальство карав винних на смерть. До козаків поблажливий, хоч і грізний, він зажив їхньої поваги. Коли взимку на Січі був голод, він допомагав хлібом.

Це був русин покрою тих, котрі свого часу із Пшецлавом Ланцкоронським і Самеком Зборовським у степи ходили.

— Так ти, ваша милость, на Січ їдеш? — спитав він Скшетуського, перед тим провівши його до замку й гостинно почастувавши.

— На Січ. Які, добродію коменданте, у тебе звідти новини?

— Війна! Кошовий отаман з усіх лугів, річок і островів козаків стягає. З України втікачі йдуть, котрим я заважаю, як можу. Війська там уже зібралося тисяч із тридцять або й більше. Коли вони в Україну рушать, коли до них городові козаки із черню пристануть, буде їх сто тисяч.

— А Хмельницький?

— Не сьогодні-завтра із Криму з татарами має прибути. Може, вже й прибув. Правду кажучи, даремно ти, ваша милость, на Січ хочеш їхати, бо невдовзі тут їх дочекаєшся. Кодака вони не минуть і в тилу його не залишать, це напевно.

— А ти відіб’єшся, ваша милость?

Гродзицький понуро глянув на намісника і сказав чітко й спокійно:

— А я не відіб’юся…

— Як це?

— Бо пороху не маю. Майже двадцять човнів погнав, щоб мені хоч трохи прислали, — і не шлють. Не знаю, чи перехопили гінців, чи у самих там немає… Знаю тільки, що досі не прислали. А запасу в мене на два тижні, не більше. Якби мав удосталь, я б радше Кодак і себе в повітря висадив, але козацька нога сюди б не ступила. Наказано мені тут сидіти — сиджу, наказано бути на сторожі — я на сторожі, наказано зуби вищиряти — я вищиряю, а якщо загинути доведеться — раз мати родила — і це зможу.

— А сам ти, ваша милость, не зумієш пороху зробити?

— Уже два місяці запорожці селітри до мене не пропускають, яку з Чорного моря везти треба. Отаке-то! Що ж, загину!

— Нам у вас, старих жовнірів, учитися треба. А якби тобі самому, ваша милость, по порох рушити?

— Мосьпане, я Кодака залишити не можу і не залишу; тут було моє життя, тут і смерть моя буде. Ти теж, добродію, не думай, що на бенкети і розкішні прийоми їдеш, які зазвичай послам улаштовують, або що тебе там недоторканність посольська вбереже. Вони там навіть своїх отаманів мордують, і відтоді, як я тут, не пам’ятаю, щоб хтось із них своєю смертю помер. Загинеш і ти.

Скшетуський мовчав.

— Бачу я, що дух у твоїй милості гасне. То ліпше не їдь.

— Милостивий пане коменданте, — з гнівом відповів намісник. — Придумай щось краще, аби мене злякати, бо те, що ти кажеш, я вже чув разів із десять, а якщо ти мені радиш не їхати, то я бачу, сам ти на моєму місці не поїхав би; а тепер подумай, пороху тобі тільки чи ще й відваги для оборони Кодака бракує.

Гродзицький замість розгніватися глянув на намісника веселіше.

— Зубатий щупак! — пробурмотів він по-русинському. — Даруй мені, ваша милость. Із відповіді твоєї я бачу, що не даси ти скривдити dignitatem[61] князівської і честі шляхетської. Тож дам я тобі пару чайок, бо на байдаках порогів не здолаєш.

• Предыдущая
• 31/108
• Следующая