Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 26

• Предыдущая
• 26/108
• Следующая

Неспокій цей проник і за лубенські мури. На таке заплющувати очі не годилося, чого якраз і не зробив князь Ієремія. У його державі неспокій справді не перейшов у бродіння, бо страх тримав у лабетах усіх, але по деякому часі з України почали докочуватися чутки, що то тут, то там селяни починають чинити опір шляхті, мордують євреїв, силоміць хочуть записатися в реєстр, аби з поганинами воювати, і що кількість утікачів на Січ дедалі зростає.

Тому порозсилавши посланців до краківського правителя, до пана Калиновського і до Лободи в Переяслав, князь наказав зганяти стада зі степів і стягати війська з паланок. Тим часом прийшли заспокійливі звістки. Пан великий гетьман сповістив усе, що знав про Хмельницького, не вважаючи, однак, ніби з цієї справи може виникнути якийся заколот; пан польний гетьман писав, що «гультяйство, як завше, наче рої, на весну біситься».

І тільки один старий хорунжий Зацвіліховський прислав листа, у якому заклинав князя ні до чого легковажно не ставитися, бо велика буря наближається з Дикого поля. Про Хмельницького повідомляв, що він із Січі у Крим подався — у хана підмоги просити. «А як мені із Січі приятелі сповіщають, — писав він, — нібито там кошовий з усіх лугів і річок піше й кінне військо збирає, не кажучи нікому, навіщо це робить, то я гадаю, що ця буря скоро впаде на нас, і якщо таке станеться з татарською підмогою, дай Боже, аби це усім землям руським згуби не принесло».

Князь вірив Зацвіліховському більше, ніж самим гетьманам, бо знав, що ніхто на всій Русі не вивчив так козаків і їхніх вибриків, як старий хорунжий. Тому він вирішив зібрати якомога більше війська, а тим часом докопатися до суті справи.

Якось уранці він звелів покликати до себе пана Биховця, поручика волоської хоругви, і сказав йому:

— Поїдеш, ваша милость, із посольством від мене до пана кошового отамана на Січ і віддаси йому цього листа з моєю князівською печаткою. А щоб ти знав, чого там триматися, я скажу тобі таке: лист оцей — лише притичина, а намір посольства у голові твоєї милості мусить зоставатися, усе примічай, що там діється, скільки війська зібрали і чи й досі збирають. Особливо ж постарайся якихось тамтешніх людей на свій бік привернути і про Хмельницького мені все добре розвідати, де він і чи правда, що в Крим подався у татар підмоги просити. Зрозумів, ваша милость?

— Так, ніби мені на долоні це написали.

— Поїдеш на Чигирин, але дорогою більш як ніч не спочивай. Як прибудеш, підеш до хорунжого Зацвіліхов— ського, листи до його приятелів на Січ візьмеш і вручиш їх таємно. Приятелі тобі про все й розкажуть. Із Чигирина вирушиш байдаком у Кодак, уклонишся від мене панові Гродзицькому й віддаси йому оцього листа. Він накаже переправити тебе через пороги і дасть необхідних перевізників. На Січі теж не марнуй часу, роздивляйся, дослухайся і повертайся, якщо живий лишишся, бо це експедиція не легка.

— Ваша ясновельможність, моє життя належить вам, тож можете ним розпоряджатися. Людей багато взяти?

— Візьмеш сорок осіб супроводу. Вирушиш сьогодні надвечір, а перед тим прийдеш по інструкції. Важливу місію доручаю я тобі, ваша милость.

Пан Биховець вийшов зраділий. У передпокої він зустрів Скшетуського і кількох офіцерів з артилерії.

— Ну, що там? — запитали вони.

— Сьогодні вирушаю в дорогу.

— Куди? Далеко?

— У Чигирин, а звідти далі.

— Тоді ходімо зі мною, — мовив Скшетуський.

І, прийшовши з ним до себе на постій, заходився упрохувати Биховця, щоб той йому цим дорученням поступився.

— Якщо ти друг, — казав він, — проси, чого хочеш: коня турецького, скакуна дам, нічого не пожалію, аби тільки поїхати, бо душа моя у ті краї рветься! Грошей хочеш — будь ласка, тільки поступися. Слави тобі це не принесе, бо до того війна, якщо таки буде, почнеться, а загинути можеш. Знаю також, що Ануся тобі, як і іншим, люба, а поїдеш — її збаламутять.

Цей останній аргумент ліпше, ніж інші, подіяв на пана Биховця, але він іще упирався. Що скаже князь, якщо він погодиться? Чи не заподіє йому чогось лихого? Таке доручення — фавор від князя.

Почувши його сумніви, Скшетуський, як вихор, помчав до князя і попросив пажа негайно про нього доповісти.

За хвилю паж повернувся і повідомив, що князь дозволяє зайти.

У намісника серце в грудях калатало від страху як молот, бо він боявся почути коротке «ні!», після якого не залишалося нічого іншого, як усе облишити.

— Що скажеш? — поцікавився князь, коли намісник зайшов.

Скшетуський кинувся йому до ніг.

— Ясновельможний князю, я прийшов якнайпокірніше благати, щоб ти довірив експедицію на Січ мені. Биховець, може, й поступився б, оскільки він мій приятель, а для мене ця експедиція важить більше за життя, та тільки він боїться, чи не буде ваша ясновельможність за це гніватися на нього.

— Боже праведний! — вигукнув князь. — Та я б нікого іншого, крім тебе, й не послав, але розумів, що ти поїдеш неохоче, недавно повернувшись із такої далекої дороги.

— Ясновельможний князю, хоч би й щодня мене посилали, я завжди libenter[54] у ті краї їздитиму.

Князь довго дивився на нього своїми чорними очима, а потім спитав:

— Що тебе туди так тягне?

Намісник, не витримавши допитливого погляду, знітився, наче й справді був у чомусь винуватий.

— Бачу, доведеться розповісти правду, — відповів він, — бо від мудрості вашої князівської ясновельможності жодних arcana[55] приховати не можна; от тільки не знаю, чи поставиться ваша князівська ясновельможність співчутливо до того, що я скажу.

І він почав розповідати, як познайомився з донькою князя Василя, як закохався в неї і як би хотів її зараз навідати, а після повернення із Січі забрати її в Лубни, щоб від козацької сваволі й Богунових домагань уберегти. Промовчав він тільки про махінації старої княгині, бо дав їй слово. Натомість він так почав благати князя, аби функції Биховця йому передоручив, що князь сказав:

— Я б тобі й так поїхати дозволив, і людей дав би, та оскільки ти ще й так до ладу придумав свою сердечну прихильність із моїм дорученням поєднати, мені більше нічого не лишається, як дати згоду.

Сказавши це, він плеснув у долоні й наказав пажеві покликати пана Биховця.

На радощах намісник заходився цілувати князеві руку, а той стиснув йому голову і звелів не турбуватися. Він безмежно любив Скшетуського як розумного жовніра й офіцера, на якого в усьому можна було покластися. До того ж між ними був такий зв’язок, який виникає між підлеглим, котрий усією душею любить начальника, і начальником, котрий це добре відчуває.

Біля князя крутилося чимало придворних, що служили або догоджали заради власної корисливості, але орлиний розум Ієремії добре знав, хто чого вартий. Знав він, що Скшетуський був кришталево чистою людиною, тому й цінував його і за чесність та відданість відборговував вдячністю.

З радістю дізнався він також, що його улюбленець покохав доньку Василя Курцевича, давнього слуги Вишневецьких, пам’ять про якого була князеві тим дорожчою, чим сумнішою.

— Не із невдячності до князя, — мовив він, — не дізнавався я про дівчину, а через те, що опікуни не заглядали до Лубен, та й жодних скарг на них я не отримував, от і гадав, що вони люди поштиві. Але після того, як ти вже зараз мені про княжну розказав, я про неї мов про рідну пам’ятатиму.

Скшетуський, чуючи це, не міг намилуватися добротою свого пана, котрий, здавалося, сам собі дорікав за те, що серед безлічі справ не потурбувався про долю дитини давнього жовніра і дворянина.

Тим часом надійшов пан Биховець.

— Милостивий пане, — звернувся до нього князь, — слово сказане: захочеш — поїдеш, але я прошу тебе, зроби для мене ласку і віддай це доручення Скшетуському.

Він має на це свої особливі, слушні підстави, а я для вашої милості щось натомість придумаю.

— Ясновельможний князю, — відповів Биховець, це висока ласка вашої князівської милості, що, маючи право наказати, ти питаєш моєї волі. І не годен був би я такої ласки, якби не прийняв її із найвдячнішим серцем.

• Предыдущая
• 26/108
• Следующая