ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 55

• Предыдущая
• 55/69
• Следующая

Глебб засміявся не розтуляючи рота — це означало, що він страшенно лютий.

— Ну що ж, я не боюсь шишок, я до них звик. Але я гадаю, що той Стау, в якого ви перестали вірити, все-таки проведе операцію, яку я задумав, і це скерує тутешніх центристів разом з їхнім президентом у потрібному напрямі.

— До цього я й веду, Джон. Чи варто так відкрито дрочити росіян? Може, розумніше головну ставку робити на гру? Може, доцільно трошечки підредагувати виступи наших меттерніхів, трошечки спрямувати їх у русло стриманості?

— Це — ваша справа, Роберт, робіть як вважаєте за потрібне. Моє завдання — сісти у вертоліт, надісланий з Нагонії…

— Пробачте, але мушу спитати, Джон… Десь промайнуло повідомлення, що у вас є особисті інтереси в Наготі. Ніби ви там втратили якісь вклади і таке інше… Я но заперечую проти особистого інтересу, який поєднано з нашим загальним, глобальним інтересом, просто мені хотілось би знати — чи це правда?

— Дурниці. Де промайнуло таке повідомлення? В Росії? І ви їм вірите?

— Їм я не вірю. Повідомлення, однак, з'явилося не в них — у Європі.

— Воно у вас є?

— Буде.

— Вам не хочеться відкривати своє джерело інформації?

— Треба добре перевірити це джерело, днів за три буду готовий до детальної розмови, і, звичайно, ви можете покладатися на мою підтримку, я не вірю, що ви здатні бодай у дрібниці переступити межу закону і заради своїх інтересів плутати державні справи з особистими. Я хочу, щоб світ говорив про нас як про тих, хто ділу боротьби за демократію служить у білих манишках, з чистими руками, по закону.

— Спасибі за добрі слова, Роберт, тільки в мене одне запитання: ви певні, що в нас з вами вийде діло, якщо будемо дотримуватись межі закону?

— Я вважаю, що ми трудимося в рамках закону, Джон. Я так хочу думати. Гра мусить бути законною — навіть з росіянами. Коли ми бережемо Розумного, ми чинимо законно, ми думаємо про благо агента, хіба не так?

— Кого ви хочете обманути, Роберт? Себе чи мене?

— Я не зовсім вас зрозумів, Джон…

Глебб підвівся, засміявся знову, але тепер гучно й розгонисто:

— Бос, я зрозумів вашу ідею. Дайте мені час серйозно подумати, і я вам покладу на стіл план розвитку комбінації — повірте, я так само, як і ви, шаную закон і живу по закону.

Вийшовши від Лоренса, Глебб подивився на годинник: до коктейлю, який влаштовувала Пілар, лишилась година. Він сів за кермо і помчав у посольство. Там піднявся в кімнати шифрозв'язку, котрі охороняли морські піхотинці.

Шифровку він адресував резидентові ЦРУ в Федеративній Республіці; він колись працював помічником Глебба в Гонконзі; зв'язувала їх не тільки дружба, але й спільний інтересуділі.

Цього разу Нелсон Грін улаштував обід у себе в офісі: поряд з кабінетом, дуже маленьким і скромним (єдина розкіш — картини Шагала, Пікассо і Сальвадора Далі у вузеньких білих рамках), був зал; білі меблі вісімнадцятого століття; вітражі, привезені з італійських монастирів; багато квітів у високих глиняних глечиках — подарунок єгипетського короля Фарука.

За величезним столом сидів лише один гість — Майкл Велш.

— Я випросив у дружини дозволу привезти для нас каспійської ікри, — хмикнув Грін. — Покуштуйте, яке це чудо, прислали ранковим рейсом з Тегерана.

— Скажіть, щоб підігріли чорний хліб, — мовив Велш. — У Парижі, в ресторанчику «Чорна ікра», білий не подають, лише чорні грінки, вони купують їх у росіян.

— Я теж купую в них; російський чорний хліб — це чудо. Ну, Майкл, що в нас нового?

— Через тиждень можете відправляти до Нагонії своїх експертів.

— Не забудьте постукати по дереву.

— А голова навіщо? Я й кажу, найкраща порода дерева моя голова.

— Найкраща порода дерева — голова Форда, бо він в юності грав у регбі без шолома. А в мене е новини зовсім не радісні.

— Заїмо чорною ікрою, — всміхнувся Велш. — З нею всі новини стають конструктивними.

— За моїми відомостями, банки Цюріха й Лондона зафіксували інтерес Європи до режиму Грісо. Хтось — ми що не з'ясували точно, хто саме, — вклав у реконструкцію Нагонії близько п'ятдесяти мільйонів марок. Це, звичайно, не гроші, але це крок, Майкл. Європа починає показувати зуби.

— Нехай собі.

— Все це не так просто. Я й досі працюю в Чілі, крадькома, Майкл, а бізнес цього не терпить.

— Я розумію.

Увійшов мажордом — у фраку й білих рукавичках, високий, мовчазний малаєць. Він поклав перед Велшем меню у важкій оправі з червоної шкіри.

— Раджу замовити фазанячий бульйон і осетрину, вони це добре готують, — сказав Грін.

— Пробачте, сер, — зауважив мажордом, — але я не радив би замовляти осетрину; я подивився на рибу, яку доставили з Тебріза, в ній немає тієї жирності, яка робить її делікатесом. Я запропонував би скіякі, з Токіо привезли туші двох бичків, відгодованих пивом, масаж їм робили щодня, від самого народження, м'ясо, по-моєму, відповідає найвищим стандартам.

— Стандарти однакові, — хмикнув Грін, — тільки тому вони й лишилися стандартами. Але якщо ви вважаєте, що скіякі кращі, — то будемо їсти телятину.

— Вибачте, Нелсон, — поморщився Велш, — але я не можу їсти телятини, мені жаль телят, я любуюсь ними на фермі, годую їх з рук молоком із соски.

— Тоді, сер, — сказав мажордом, підпливши до Велша, — я порекомендував би вам ангулас, дуже тонізує, наш Пабло чудово готує цю страву, не гірше, ніж у Сантьяго-де-Комностела.

— Хай буде ангулас — це дуже добре, я досі пам'ятаю їхній смак після Чілі, там у Пуерто-Монт чудовий рибний базар, а як готують ангулас!

Мажордом нечутно вийшов, ступав по товстому білому килиму обережно, наче мисливець, що скрадається до звіра.

— Ситуація в Нагонії відрізняється від чілійської, Нелсон, — вів далі Велш, утупившись замисленим поглядом у спину малайця. — Люди Яна Сміта підготували чудові фотоматеріали про жорстокість африканців проти білої меншості — це справляє враження. Вже є записи бесід з жертвами, прекрасно поставлено, ніхто не посміє спростувати, зроблено як слід. Тому наша допомога буде в Нагонії актом високо гуманним, конче потрібним, розумієте? До того ж я обмірковую ряд цікавих ходів: містер Огано…

— Хто це?

— На якому світі ви живете, Нелсон?

— На грішному.

— Огано — лідер націоналістів, він увійде в Нагонію, ми з ним працюємо уже три роки… Так от, Огано нас піддасть нищівній критиці, розумієте?

— Не розумію. Нас і так безперестанку лають у всьому світі, годі, набридло.

— Нелсон, покладіться в тактиці на мене. Коли б ми допрацювали до кінця з Піночетом, коли б у нас тоді була в Москві така людина, яку ми маємо тепер, повалення Альєнде можна було б провадити під лозунгом національної революції, боротьби за демократію і компетентність. І Піночет був змушений накинутися на нас за економічну блокаду: «Це ви, кляті янкі, не давали Альєнде автомобілів і запасних частин до них! Це ви, кляті янкі, не поставляли нам гірничого устаткування! Це ви таким чином призвели країну до економічного хаосу й погубили нашу гордість — доктора Альєнде!» І вам довелося б відправити туди машини та обладнання, вам тоді не довелося б крастися, Нелсон. Ми не забули цього уроку. В Нагонії схема гнучкіша.

— А вам не здається, що, дозволяючи ганьбити себе, ми, діставши певні дивіденди сьогодні, набагато більше втратимо в майбутньому?

— Ваші пропозиції?

— Пити фазанячий бульйон.

Велш озирнувся: за його спиною стояли два офіціанти, а поруч, неначе сфінкс, мажордом.

Як тільки вони поставили чашки (жести офіціантів, мов у балерин, вишколені), Грін накинувся на бульйон так, ніби від учорашнього дня нічого не їв.

• Предыдущая
• 55/69
• Следующая