ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/69
• Следующая

— Місіс Глебб, доктор дозволив мені поговорити з вами півгодини.

— О? Який прогрес! Значить, я вже зовсім нормальна, тепер усе гаразд, скоро мене взагалі випустять додому…

Жінка засміялася дивним горловим сміхом.

— Місіс Глебб, я хотів би поговорити з вами про Джона…

— Він же посадив мене сюди, щоб я не теліпала язиком зайвого лягавим з ФБР. Як ви сюди проникли? Він платить великі гроші лікарям, щоб вони говорили всім, який я псих, і не дозволяли фебеерівцям мене чіпати… — Жінка нахилилася до Юджина. — Благаю, хоч одну затяжку, га? Зовсім малюсіньку…

— Ви курите героїн?

— Тихше… Все що завгодно. Я вві сні бачу цю затяжку… Суху, довгу, пекучу… Врятуйте мене, га?

— У мене нема… З собою нема, місіс Глебб… Поки що нема… Розумієте? Поки що… Коли ви розкажете мені те, про що я хочу дізнатись, я, мабуть, виручу вас.

— Обдурите… Вас більше сюди не пустять. Раз на рік мені дозволяють базікати. Джон хоче знати, що я ще пам'ятаю… До мене приходив один лягавий з ФБР і лишив на одну понюшку тютюну, а після цього мені рік ні з ким не дозволяли бачитись…

— Як його звали?

— А вас як звуть?

— Юджин Кузанні, режисер.

Жінка знову засміялася своїм сухим дивним сміхом:

— Тоді я — Грета Гарбо. Хоч ні, та вже спокійно собі здохла, краще вважайте мене за Мерилін Монро, так точніше.

— Ось моя ліцензія водія, місіс Глебб.

— Ха! Той мені також показав таку саму ліцензію! Думаєте, я йому повірила?

— Він вам сказав, звідки він?

— Ні. Просто Роберт Шор. З ФБР, кажу ж вам. По-моєму, навіть сказав. Ні, правда, таки він сказав: Роберт Шор з ФБР.

— Він у вас питав про той скандал у Гонконзі?

— Ні. Він питав, звідки й коли у Пілар з'явився дипломатичний паспорт для польотів по всьому світу. Вони ж не можуть трясти дипломатів, нещасні лягаші, йдуть по сліду і впираються лобом у зелену фанеру: «дипломат». А потім він ще питав, куди Джон вивіз її з Гонконгу…

— Хто така Пілар?

— Шльондра. Брудна, смердюча шльондра.

— Де вона живе?

— Як — де? Там, де й він. Він же скрізь тягає її з собою. Він підкладає її, а потім відмиває у ванні. Він підкладав її під нещасних хлопчиків у Берліні, коли давав їм гроші — через неї. А вона начебто ультраліва революціонерка. Вона їм говорила, в кого треба стріляти. А він називав їй своїх друзів… Точніше, друзів мого батька… Батькові треба було прибрати з дороги декого із старих бандитів, от Джон і робив ці діла… Та ви мені не вірте, не витріщайте на мене очей, я божевільна… Мені все можна. Ви справді принесете хоч трохи порошечку? Пілар завжди давала мені покурити, взагалі вона добра…

— Вона була перша, хто дав вам героїн?

— Ні. Перший був Джон. Він не знав, якої саме якості поступає товар, і запропонував перевірити… Інший повинен би вдарити по пиці, а він мені у вічі дивився, коли я затягувалась, близько-близько… Так мій брат дивився у вічі кроликам, яким ампутував лапи… Пилкою… Вони пищали, знаєте, як вони пищали?! О, це треба почути, як вони пищали, ці червоноокі кролики… А тато казав, що Зеппу не можна заважати, тато казав, що шлях до науки завжди лежить через жорстокість… А Зепп наплював на науку і став великим політиком, хіба політика — наука? Політика — це коли без наркозу відпилюють лапи кроликам.

— Де він, ваш Зепп?

— Джон допоміг йому стати секретарем «нової німецької партії», він тепер захищає інтереси німців, я ж німка, ми всі німці, навіть Глебб наполовину німець, тільки він не любить, коли йому про це нагадують, адже його родич працював у Гітлера в Рейхсбанку, такий інтелігентний, такий тихий чоловік, він тільки й умів, що рахувати — коронки з Аушвіца, персні з Дахау… — Жінка знову засміялась. — Якщо хочете налякати Глебба, спитайте його про здоров'я дяді Зигфріда… Скажіть йому, що ви теж хочете подати позов на Зигфріда Шанца за ваших родичів, спалених у печах… Тільки потім бережіть своє життя: таких запитань Джон не прощає нікому. Він і мені не простив цього запитання, тому я тут…

— І ви про все розказали Роберту Шору?

— Він дурень, цей Шор. Він як друкарська машинка, — тріскотить, тріскотить і все хотів мене заплутати… По-моєму, він навіть не знає, що на світі є країна, яка зветься Німеччиною, і в якій живуть німці. Коли я знайшла в батькових паперах листи Джона, я зрозуміла, що ми з ним з однієї родини, і спитала Глебба про це, тоді все й почалось… До цього я була іншою людиною… Я була в діл і… Я знала кому, скільки і коли й де, я знала кого, де й коли знищать, я була великою людиною… Мені Дейвід Х'ю, це був помічник Джона, його потім прогнали, сказав, що я стану новою Мата Харі…

— А де зараз Х'ю?

— Не знаю, здається, в Мюнхені. Навіщо він мені? Слухайте-но, а ви можете роздягтись? Чи надовго вас до мене пустили? Я дуже люблю любов…

Жінка підвелася, скинула халатик, Юджин побачив синці на плечах, зморшкувату, пожовклу шкіру.

— Зараз не можна, — сказав він, — сюди можуть зайти, у нас обмаль часу.

— А мені довго не треба, ну, будь ласка… Дайте я подивлюсь на вас, благаю…

— Я прийду завтра, гаразд? Я прийду до вас на дві години.

— Вас не пустять до мене більше. До мене нікого не пускають удруге…

— Добре, надіньте халат, ще трохи поговоримо, а потім перейдемо до любові.

«В неї паралізована воля, — подумав Юджин, спостерігаючи, як Емма слухняно підняла халат і накинула його на кістляві жовті плечі. — Це завжди так — спершу героїн, потім отакий жах… Навіщо все це потрібно Степанову? їй же не повірять».

— А де зараз дядя Зигфрід?

— Я молю бога, щоб він помер, тоді мені хоч не так соромно буде жити… — Вона знову засміялась. — Жити… А я все-таки живу, хіба не так? Я живу, — повторила вона впевнено, — бо я дихаю, їм і ходжу в сортир. Ні, це животіння, а не життя. Все це не те. Я жила, коли був Джон; коли він пішов од мене, лишився порошок, а коли все це кінчилось, тоді я стала їсти, пити й ходити в сортир…

— А де брат Зепп? — відчуваючи, що його монотонні запитання дратують жінку, вів своє Юджин — він не міг збагнути, як треба розмовляти з нею, бо передбачити її відповідь було неможливо. — Він теж помер?

— О ні! Зепп відправляє до Африки тих чесних німців, які хочуть захищати свободу, він виступає на кордоні, він збирає своїх друзів у Мюнхені, хіба ви не знаєте Зеппа Шанца?!

— Він справді живе у Мюнхені?

— Ви що, думаєте, я все вигадую?! Ви — Шор! Ви — лягава нишпорка! Він теж не вірив мені! А я кажу правду!

Жінка кричала дедалі голосніше. Двері відчинились, увійшло двоє чоловіків у халатах, докірливо глянули на Юджина, вивели Емму, а вона все кричала, і у вухах у нього довго ще стояв її відчайдушний крик: «Ви що, думаєте, я божевільна?!»

… Степанов подзвонив газетярам у Мюнхен: адресу «нової німецької партії» Зеппа Шанца йому дали зразу ж, не заглядаючи в довідники…

• Предыдущая
• 37/69
• Следующая