ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 34
- Предыдущая
- 34/69
- Следующая
— Убивць не знайшли.
— Ви певпі, що їх шукали?
— Формально — так. Але хіба в Гонконзі це мислимо… Ви там бували?
— Ніколи.
— Якщо вас цікавить проблема світової наркоманії, раджу з'їздити.
— Я пробував. Мені не дають візи. Свобода пересування на червоних не дуже поширюється, ваші люди переслідують свої інтереси, коли галасують з цього приводу… Вам прізвище Шанц говорить про щось?
— Вільгельм Шанц, німець з Мюнхена?
— Так.
— Він працював там з Глеббом.
— Ви його історію знаєте?
— Ні. Старий німець, добре розмовляє по-англійськи, розповсюджує американські видання…
— Те, що він був гауптштурмфюрером СС, вам відомо?
— Це з серії пропагандистських штучок?
— Ми друкували в газетах факсиміле його наказів про розстріли, містер Гі. Він є в списках воєнних злочинців.
— То вимагайте, щоб його видали.
— Ми це робили тричі. Словом, групою терору в Гонконзі керував він. Думаю, що напад на вас теж готував Шанц, він умів це робити, він працював з Скорцені.
— А це вам звідки відомо?
— Про це мені сказав сам Скорцені.
— Що дає введення нової людини в мою справу, містер Степанов?
— Багато чого. Все-таки більшість американців ненавидять нацизм. Коли ви доведете, що Глебб переховував Шанца, ви привернете увагу до вашої справи зовсім по-іншому. Я готовий передати вам матеріали на Шанца. А ви розкажіть мені, чому підписали беззастережну капітуляцію.
— Хочете про це писати?
— Залежить від вас.
— Я не хочу, щоб ви писали про це.
— Боїтеся втратити роботу?
— Життя. Робота — півбіди, я вже оволодів професією посудниці, коли намагався повалити Глебба. Мене просто пристрелять…
— А якщо я напишу, змінивши прізвища? Місце дії?
— Це буде коштувати п'ятдесят тисяч доларів, містер Степанов.
— Я одержую тут дванадцять доларів на день, містер Гі. Коли зважите на те, що я тут пробуду не менше місяця, то зможу віддати вам половину.
— Хороший бізнес, — напружене обличчя Гі ледь розслабилося. — Розумієте, колего, я продав усі свої матеріали по Глеббу. Все — до останнього рядка. За десять тисяч. Коли вони прислали мені листа й сказали, що вб'ють мою матір і викрадуть сестру, я зрозумів, що вони зроблять це. Вони й зробили б це, розумієте? Я думав тоді, як же бути? Вивезти до вас маму й сестру? Нема грошей, квитки дорогі. Та й, крім того, я люблю Америку й зовсім не люблю вашого ладу.
— Так само, як я — вашого.
— Я знаю. Вас читають мої колеги.
— А ви?
— Ні. Я взагалі нічого не читаю, містер Степанов. Я не вірю жодному надрукованому слову. Я знаю, як це робиться. Я пишу те, що від мене хочуть, я відробляю, містер Степанов. Мене купила «Стар», купила на прохання того ж Глебба — в цьому я переконаний…
— Ні. Він дрібний для цього, містер Гі. На прохання його босів.
Гі похитав головою, посміхнувся:
— Як ви гадаєте, який процент від прибутку Глебб переказував на рахунки своїх босів після операції з героїном? Не більше трьох процентів — там люди обережні, вони знають, скільки можна брати. Адже краще брати довго й потроху, ніж один раз і на цьому погоріти.
— Дивлячись, яким буде цей «один раз»?
— Такса проста: з кожної реалізованої операції п'ять процентів ішло Глеббу — за прикриття. З цих п'яти процентів три він віддавав босам.
— Тоді чому він сидить у Луїсбурзі на другорядних ролях, а не загорає в Майамі?
— Тому що всі гроші він здуру вгатив у Нагонію, містер Степанов. Процентів десять акцій усіх тутешніх готелів належали йому. Але він не встиг загребти свої мільйони — тут усе пішло шкереберть. А він повинен повернути свої гроші, хіба це не зрозуміло?
— У вас є факти?
— Факти є в Лісабоні і в Парижі. І в Берні вони є — там друкуються чудові довідники для людей, які повинні вкласти гроші. Глебб не міг їх тримати на рахунку, в нашій країні фіскальна система міністерства фінансів працює куди краще за ФБР…
— Невже він не розуміє, що це нереально — повернути Нагонію?
— А я вважаю, що це цілком реально.
— Не вийде.
Гі похитав головою.
— Вийде.
— Ви певні, що всі його героїнові вклади погоріли в Нагонії?
— Всі, — відповів Дональд Гі, і в його очах сяйнув вогник, але зразу ж погас, і він зацьковано озирнувся, швидко оглянув усіх, хто сидів у вестибюлі, й знову поліз до кишені по свою пожмакану пачку сигарет.
— Ви ж дуже не хочете, щоб він повернув собі гроші, Дональд? — тихо спитав Степанов. — Ви дуже не хочете, щоб він почав тут діло? Те діло, яке дозволить йому покласти до кишені свої мільйони і повернутися в Штати переможцем?
— Я дуже цього не хочу, але я ще більше не хочу, щоб він перестріляв усю мою родину.
— Ну для цього є виконавці…
— Ні. Глебб уміє все робити сам.
— Боїться свідків?
Гі знову знизав плечима:
— Чому? Не боїться. Він і їх прибере з дороги, коли треба буде. Просто йому подобається ця робота. Він справжній «зелений берет», його ідеал — сила, те, що ви сказали про Шанца, збігається з моїм уявленням про Глебба. Мене не здивує, якщо він удома тримає портрет Гітлера; тепер — принаймні — не здивує.
— Можете назвати тих людей, з якими ви говорили про нього?
— Я ж вам сказав, що продав усі документа, всі до єдиного. Я хочу жити. Ось так. Зрозуміло?
— Зрозуміло. Тепер послухайте мою пропозицію. За кілька місяців я буду в Штатах. Ви дасте два імені, більше мені не треба для початку. Ви даєте мені імена людей, які не люблять нацистів. Я поведу своє розслідування — мені там належить гонорар за книгу, я його витрачу на свій пошук — це не буде пов'язане з вашим ділом.
— Вам не платять за кордоном гонорарів, у нас писали, що вас оббирають.
— Ви ж не вірите газетам, — засміявся Степанов. — Хоча на цей раз писали більш-менш правильно.
— Ви сміливо розмовляєте з правим журналістом, містер Степанов.
— Я розмовляю з журналістом, який служить у правій газеті, містер Гі… А це не одне й те саме.
— Поясніть мені, чому ви, особисто ви, так ненавидите нацизм? Ну я розумію, ви втратили десять мільйонів…
— Двадцять.
— Невже?
— Так. А особисто я… Що ж… Коли сімох твоїх братів і сестер — а їм ще й по десять років не було — шанци клацають з дрібнокаліберок… А тепер ці шанци в Гонконзі розповсюджують яскраві видання про демократію й справедливість…
— Я не п'ю, містер Степанов, але якщо ви притиснете Глебба по-справжньому, їй-богу, я вип'ю чарку Мадейри за вашу удачу. Спробуйте поговорити з його першою дружиною: іноді вона живе вдома, але це буває не часто, а то все лежить у клініці для психів, хоча, кажуть, цілком здорова, їй не повірять, звичайно, але вона дасть вам факти. Її звуть Емма Шапц, її батько — той самий Вільгельм, про якого ви мені так багато й так патетично розповідали. Тільки запам'ятайте: Емма народилася в травні сорок п'ятого — це треба знати для того, щоб збагнути, що вона любить, а що ненавидить.
Славін
— Люди стали добрішими, — впевнено повторив Славін, вішаючи піджак на спинку стільця. — Ви подумайте тільки, у нас тепер найпопулярніша пісня — про доброго крокодила Гену, а колись дітей крокодилом лякали.
— Підіть покупайтеся в нашій річці, там чимало таких добрих Ген проживає, — відповів Зотов. — Не доброта це, а наближення знань до масової аудиторії. Я маю на увазі телепередачу «У світі тварин». Вони ж такі добрі на екрані, ці самі крокодили, і дуже їх жалко, бідолашних… Люди стали сентиментальнішими, з цим можу погодитись, а що стосується доброти, дозвольте мені лишитись при своїй думці. Людство занепадає, Віталію Всеволодовичу… Ви в борг гроші даєте?
— Даю.
— І вам завжди повертають?
— Хм… Дехто.
— Дехто. А хіба могло бути у минулому столітті, щоб хтось комусь не віддав боргу? А надто коли нагадували про позичку на людях, вийде в сусідню кімнату і пах — куля в серці. А тепер спробуйте повернути свої гроші? Скажуть: «Скупердяй чортів, підожде, нічого страшного». Або згадайте, як буває у нас на зборах, коли моральне обличчя людини розглядається? Слава богу, стало легше, а що раніше витворяли? Брудну білизну вивертали напоказ, справжнісіньке аутодафе. Ні, ні, людство знемагає від люті, Віталію Всеволодовичу, воно забуло, що таке горе, воно живе, наче в комунальній кухні, ото тільки що сусідам у чайники не мочаться.
- Предыдущая
- 34/69
- Следующая