ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/69
• Следующая

— Тільки після мого сигналу. Ясно? Зараз — ні в якому разі, ти зіпсуєш справу. Тільки після сигналу, після сигналу. Я не вішаю трубки, Стау, мені дуже потрібна адреса…

— Яку справу ви маєте на увазі, Джон? — спитав Лоренс.

— Цікаву справу, бос. Я хочу зробити так, щоб можна було Славіна заарештувати як російського шпигуна й терориста. Це дасть нам багато переваг. Важко навіть уявити, як багато це дасть нам, а надто перед початком «Факела».

О восьмій ранку Глебб зустрів Славіна в підвалі. То: і сидів біля зачинених дверей майстерні й крутив у руках ракетку.

— Віт! — вигукнув Глебб. — Доброго ранку! Радий вас бачити, чого це ви тут?

— Натягти струни, — відповів Славін. — Доброго ранку, Джон. Ви, до речі, не граєте?

— Теніс — гра аристократів, Віт, а я з робітників, мій батько був вантажником. Я граю в бокс. Люблю бійку, а найбільше з достойним противником.

— Я — теж. Можемо взяти рукавиці, якщо вони тут є, і попрацювати на рингу. Але я гадаю, що рукавиць нема; навіть струни натягти нікому, мені сказали, що тут, у підвалі, є один умілець, який, мовляв, усе може.

— Хто це?

— Біс його знає.

— А де ж він?

— А бог його знає… Як я помітив, час тут не цінять, ваша наука не йде на користь.

— Ви думаєте, ми вміємо цінити час, Віт? Це — пропаганда. Ми трошечки вищі від тутешніх тропі, а так… Гаразд, коли полагодите ракетку, піднімайтесь нагору, вип'ємо кави перед тим, як підете шукати партнера.

— Партнера привезе Зотов.

— Хто?

— Один наш інженер.

— Я знаю багатьох ваших інженерів. Як ви сказали?

— Андрій Зотов.

— Ні, — похитав головою Глебб. — Зотова не знаю. А може, він відрекомендувався мені під іншим прізвищем?

Гречаєв навіть трохи розгубився, коли їхав на бесіду до продавця «Мінеральних вод» Цизіна, куди, за даними спостереження, щодня, в той самий час, ретельно перевіряючись, ходив Парамонов.

— Так, так, так, — наполегливо повторив невеличкий спітнілий Цизін, — і не дивіться на мене такими невинними очима, ніби ви з «Котлонагляду» чи «Вторсировини» — працівника торгівлі навчили буквально пильності! Кажіть відверто: надійшли сигнали? Від кого? Приходько знов написав цілу хуру, що я переплавлюю порожні пляшки на мельхіор? Чи, може, просигналізував Дринов? Цей, мабуть, напише, що я реалізую пробки з-під «Боржомі» наліво, домовившись з Шарудіновим… Хочете подивитись накладні? Звичайну воду замість «Єсентуків» я вже не продаю — підвищився культурний рівень, всі думають про цироз…

— Ви даремно мене так зустрічаєте, — відповів Гречаєв, який заздалегідь програв усі можливі варіанти своєї поведінки. — Я не з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією.

— А звідки? З гінекологічної клініки? Чи з «Мосфільму»?

— Точно. З другого творчого об'єднання, — відповів Гречаєв. Він вирішив використати давнє знайомство з асистентом режисера Харіним, ще шкільним приятелем, якого вигнали з Баумановського за безпробудне п'янство й потяг до публічних скандалів. (Так сформулювали на комсомольських зборах — все-таки «потяг до скандалів», а не скандал, — не хотіли псувати життя хлопцеві, пом'якшили.)

І Цизін не міг не здивуватися — як кожен працівник торгівлі, він відчував особливий інтерес до діячів культури.

— Справді? У вас є документ, який підтверджує це?

— От коли б я був з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, тоді документ був би… А мені він навіщо? Я асистент режисера Бобровського — чули?

— Толя? — Цизін знизав плечима. — Що значить — чув? Він у мене буквально щотижня купує «Слов'янівську». Так, я її ховаю від валового покупця, хай мене за це лають, але кишковий тракт художника мені дорожчий за похмільні страждання питущого елемента.

Бобровський купував у нього воду двічі, сказав якихось там три фрази, але цього було досить — спритні люди вміють скористатися з самого факту зустрічі, щоб обернути її на давню дружбу.

— Так от, ми маємо до вас прохання…

— Будь ласка.

— Чи не допомогли б ви організувати у вас зйомку?

— У мене?

— Так. Цікавий епізод, сценарій, якщо хочете, надішлемо.

— Ви й мене зніматимете?

— Зніматимемо.

— Це правда?

(О, честолюбство людське! Чому воно так поривається Насамперед до кінематографа? Аби тільки себе увічнити?)

— Правда. Бобровський принаймні цього хоче.

— А чом би йому самому не приїхати? Скажіть, що я одержу цими днями «Нафтусю», це ж нектар, пий — не хочу! Ніяке похмілля не страшне, промиває печінку й нирки буквально, як пральний порошок.

— Вас як звуть?

— Григорій Григорович, Гриша.

— Ага, правильно, шеф казав… Так от, Григорію Григоровичу, ми хотіли б організувати тут зйомку прихованою камерою.

— Прихованою? Це як знімав Гриша?

— Який Гриша?

— Чухрай. Поставить свою бандуру і вдає, ніби фотографує пташок, а насправді підглядає, як хлопець лапає дівку…

— Саме так.

— Це дуже просто! Просвердлимо дірочку в дверях, — він обернувся, — там у мене склад, ставте апарат, а я буду задурювати голову покупцям… Але зачекайте, мого ж обличчя, буквально, не буде видно: хто мене пізнає в спину?!

— А ми поставимо дві камери. Відвідувачі думатимуть, що ми вас знімаємо, а ми працюватимемо з двох точок.

— Так, так задню точку ви покажете в кіно, а передню, а моєю мармизою, викинете на смітник, знаю я такі номери.

— Ну про це ви з Бобровським самі поговорите, коли мені не вірите.

— Начебто я не знаю, що в наш час усе вирішує не головний, а п'ятий! Мені невідомо, яку щаблину ви займаєте в кіно, що таке асистент і чи це більше, ніж помічник, але не треба сперечатися: що ви йому принесете на стіл, те, буквально, й піде в кіно. Хіба у нас не так? По-перше, начальник райпродторгу мене ніколи не прийме, він для нас, мов римський папа, і з якимись там запитаннями до нього навіть не потикайся. Треба потихеньку підкрастися до секретарки! А в неї все добре з кишковим трактом, і нирки працюють, як космічні системи, — отже, «Нафтуся» їй ні до чого. Але вона мріє дістати колготки-сіточку, а в завідуючого секцією виразка шлунка, і я залишаю йому «Слов'янівську» і «Вітаутас» — ось вам і колготки-сіточка, ось вам і наряд на тару… А що, ця тара, думаєте, потрібна мені? Вона, буквально, потрібна трудящим. Ну гаразд, ну я одержу четвертну, ах, який великий гешефт! Цизін одержав четвертну за те, що непогано обслужив хворих на виразку шлунка! Та вони ж добріші стануть і не питимуть крові з народу протягом робочого дня, якщо я отоварю їх «Смирновською»! То про кого ж я дбаю?! Про свою власну вигоду чи про громадське благо?! А можна на все начхати: «Нема «Єсентуків», можете скаржитися, а мені що!?» І це — подобається, з таким — ніякого клопоту! Ой, не варто про це говорити, бо як заведусь, мене не зупиниш, нічого не можу з собою вдіяти.

— Вам треба з кимось погоджувати нашу зйомку, Григорію Григоровичу?

— Якщо хочете зірвати зйомку — погоджуйте. Знаєте анекдот про те, як один тип прийшов до бога і попросив, щоб у сусіда Івана, буквально, корова здохла? Всі наші магазинники закидають подарунками секретарок, аби тільки вони доповіли начальству, щоб зйомка пройшла в них, усі ж ми люди, всі хочуть попрацювати на радянський екран!

— Так, але ми будемо знімати вдень, а у вас в обідню перерву чимало покупців…

— Ну то й що? Я запрошу тітку Віру, вона пенсіонерка, дам їй десятку і пошлю торгувати на розлив біля вітрини! Потім є ще одна мож…

За спиною в Гречаєва грюкнули двері. Він обернувся: на порозі стояв Парамонов, втупивши очі в Цизіна. Той посміхнувся, зробив рукою дивний, невловимий жест і запитав:

— Що вам?

— Е… Та нічого… Просто я хотів дізнатися, чи завезли і вже «Саірмє»?

— Зайдіть, буквально, пізніше, «Саірмє» ще не привезли, на п'яту годину буде.

• Предыдущая
• 19/69
• Следующая