Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 1

• 1/77
• Следующая

^©

_{Авторизований переклад з російської Надії Орлової}

_{Перекладено за виданнями: Ю. С. Семенов. Альтернатива. Кн. 2, «Московский рабочий», 1976 г. Альтернатива. Кн. 4, «Московский рабочий», 1978 г.}

Його лихоманило. Ніч була тепла, але його все одно лихоманило. Він раз по раз оглядався; на вулиці — нікогісінько, жодного таксі, а до Чек Пойнт Чарлі ще лишилося кілометрів два, треба було йти по набережній, через міст, мимо бетонно-скляної будівлі концерну Шпрінгера, на її даху мертвотно світилися літери, що складалися в окремі слова: «Випуск останніх вістей». Була вже друга година ночі — яскраві, голубуваті неонові ліхтарі в чорному небі скидалися на кристалики льоду. Листя дерев, підсвічене цим холодним світлом, вилискувало, немов зроблене в театральній майстерні з картону, пофарбованого темно-зеленою олійною фарбою.

Він зрозумів: лихоманило його не від того, про що зараз до смішного випадково дізнався, і не тому, що поспішав у Чек Пойнт Чарлі, аби тільки якнайшвидше опинитися на тому боці; його лихоманило тому, що зараз він уперше в житті відчув страх, і не просто страх, знайомий кожному, а страх особливий — страх перед ворожістю всього навколишнього. Все зараз здавалося йому ворожим, навіть масне листя платанів. Найдужче проймав його страх, коли він дивився на чорну воду каналу. Студене світло ліхтарів у цій чорній, масній воді теж здавалося масним, і ця протиприродність крижинок і масних скалок, пов'язана в єдине ціле провалом каналу, лякала його зараз більше за все.

«Хоча б в одному вікні світилося, — думав він, — я подзвонив би. Але ж він сам сказав мені, що в поліцію дзвонити безглуздо. А може, я просто накручую себе… Надивився детективів… І тремчу як осиковий листок. Треба переключитись і все минеться, і цей крижаний страх теж минеться, і я зможу спокійно добратися до кордону. Не можна йти з цим неприємним почуттям жаху. Але винен у цьому тільки я. Він лише довів мене до такого стану. Сам тіпався, і мене теж почало тіпати. Ага, на що я хотів переключитися? На осінь. Ні, на осикове листя. Чому осика? Це, мабуть, тому, що осикове листя стає червоним восени і, як жерсть, тремтить на вітрі, але все одно воно не здається в наших лісах таким театральним, як ці лискучі платани. Смішно: «Чого ви так почервоніли, шановний осиковий листочку?» Прямо як у Чехова: «вельмишановна шафо». Вам соромно, осиковий листочку? Вам соромно тому, що незабаром ви опадете, зникнете під снігом, щоб через рік стати землею? Хіба це так страшно — стати землею? Годі про ці осики, — урвав він сам себе. — Годі!»

Він раптом відчув, що його вже не морозило і тіло вже не тіпалося, мов у лихоманці.

«От і все, — сказав він сам собі. — Просто будь-яка нормальна людина боїться самотності вночі. Для цього, мабуть, і одружувалися первісні, щоб не страшно було спати одному в лісі. І старим удвох спати не так страшно, коли кожна ніч може стати останньою в житті».

Він витяг пачку сигарет і зупинився. Закурив, кілька разів чиркнувши відвологлими сірниками. «Відвологли в кишені, — подумав він, — це я так спітнів від страху… Завтра треба купити запальничку».

Раптом долинув шум автомобіля. Здригнувшись, відчув, як підкосилися ноги. І знову все тіло вкрилося холодним потом.

«Зараз закричу, — промайнуло в думці. — Розіб’ю шибку в цьому будинку й закричу: Хоча який це будинок? Руїни… Вони мене тут і підстерегли».

Він оглянувся: вулицею котило таксі. Зверху горів ліхтарик: «Вільне».

Він хотів був ступити на брук, щоб спинити машину, але відчув, що ноги його заклякли: вони стали ватними після того, як він почув мотор у себе за спиною в цьому мертвому нічному місті, серед руїн, лискучого листя й чорної води каналу.

«Я думав, що мчатиме якийсь гоночний автомобіль з автоматами у відчинених вікнах. А це просто таксі. Сам водій. І нікого більше».

І, полегшено зітхнувши, вийшов на брук і підняв руку.

— Добрий вечір, пане, — сказав таксист, розчинивши дверці.

— Чек Пойнт Чарлі, будь ласка.

— Чек Пойнт, — повторив водій. — Без подружки нема смислу гуляти, правда ж?

«Не скажеш йому, що в мене не було грошей на таксі з центру до кордону, а метро вже закрилося», — подумав він і кивнув головою:

— Так, без подружки, звичайно, нема смислу гуляти по місту.

— Потрібна дівчина?

— Ні, спасибі.

Він відчував величезне, розслаблене, веселе й легке щастя: так буває, коли небезпека, причому не очевидна (з нею легше боротися), а та, яку передчуваєш, до зустрічі з якою виснажливо готуєшся, вже минула.

Шофер засвітив червоний ліхтарик замість зеленого і сказав у невеличкий мікрофон — їх зараз установлено в більшості західно-берлінських таксистів:

— Замовлення на зональний кордон. Чек Пойнт Чарлі. У вас нікого немає в тому районі, щоб узяти до міста?

Крізь пищання й тріск диспетчерської служби низький чоловічий голос відповів:

— Зараз спитаємо.

Водій пояснив:

— Треба когось прихопити там до центру, щоб не витрачати даремно бензину.

— Я розумію. Хочете сигарету?

— З радістю. Ні, спасибі, я прикурю сам. Яскравий спалах сірника — можна врізатися в стовп. У мене вже раз так було.

Він спритно прикурив від запальнички, затягся й сказав:

— Я завжди курю, ЛМ, але ваші, мабуть, міцніші.

Айсман погасив сигарету й подивився на Вальтера. Той спитав:

— Будемо варити кашу?

— А що робити? Це тільки в книжках Макліна добрі англійські диверсанти зачиняють наших солдатів у підвали, поки висаджують у повітря форт. Цього хлопця не зачиниш у підвал… Він тепер знає все.

— Хіба мало про нас говорять. Ми звикли. Нехай побазікають іще…

— Ваш виродок сказав йому про Ліма. І про нас. І про штаб-квартиру. І про полігон…

— Будити хазяїна?

— Він не спить…

— Тоді давай наказ…

— Ні, — задумливо відповів Айсман, але ця задума не завадила йому швидко набрати номер, підключити до телефону диктофон і сказати в трубку: — Хлопець може втекти. Що робити? — Він уважно вислухав відповідь і мовив: — Зрозумів. Добре.

Вальтер глянув на Айсмана, який обережно поклав трубку на важіль, і спитав:

— Що він сказав?

— Передай водію, що хлопця випускати не можна.

Вальтер узяв мікрофон і перевів кнопку на позначку «Зв’язок».

У мікрофоні таксиста зашерхотіло, і крізь таємничі перешкоди сонного міста низький чоловічий голос проговорив:

— Слухайте адресу: Нойкельн, Шуберштрасе, п’ять.

— Вас зрозумів, спасибі, — відповів водій і підморгнув пасажирові: — Все гаразд, я маю клієнта. — Будь ласка, якщо вам не важко, відчиніть позаду вікно: страшенна задуха, а кондиціонер поставити — нема грошей…

— Повернути ручку вниз?

— Ні, навпаки, вгору. Та ви станьте на сидіння колінами, інакше не дістанете.

Чоловік став на коліна і потягся до білої ручки, що виблискувала хромом. Саме ця блискуча біла ручка на червоній шкіряній оббивці була тим останнім, що він бачив у житті, — куля, випущена водієм з безшумного пістолета, знесла йому півчерепа, і рудий мозок забризкав скло, що через якусь мить стало чорно-червоним від крові.

• 1/77
• Следующая