Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 67

• Предыдущая
• 67/133
• Следующая

— Ти ж це не собі кажеш, а мені… В ці самі «Брухас» треба надівати вечірнє плаття?

— Не обов'язково.

— А в мене його просто немає.

— Що хочеш, те й надівай.

— У мене з собою тільки три плаття. Показати? Скажеш, у якому я маю йти.

— Я нічого в цьому не розумію. В якому тобі зручно, в тому й підемо.

— Щось мені захотілося випити ще один ковток джину.

— Налити соди?

— Краплю.

Він капнув їй рівно одну краплю і всміхнувся:

— Ще? Я звик виконувати вказівки. Я акуратист.

— Ще сорок дев'ять крапель, будь ласка.

— Я капатиму. Правда. Може, плеснути?

— Ну, гаразд, плесни.

Він подав їй високу склянку, вона випила, примружилась, прицмокнула язиком і зітхнула:

— Дуже смачно. Спасибі. Зараз я буду готова.

Через півгодини вони приїхали в невеличкий кабачок, де виступали найкращі фламенко Іспанії; того вечора співала Карменсіта і її новий приятель, Хосе; жінці було за сорок, за останні роки вона трохи розповніла, але ніхто в Мадріді не вмів так відбивати чечітку, як вона, ніхто не міг так працювати плечима, обмахуватися віялом і гратися чорно-червоною шаллю; коли піт зросив її обличчя, на зміну вийшов Хосе; танцював зосереджено, завзято, доти, поки його сорочка з найтоншого шовку не потемніла від поту; в залі дзвінко й різноголосо закричали «оле!», і це здалося Крісті дивним, бо чоловіки були в строгих костюмах, справжні гранди, а жінки у вечірньому вбранні, тільки вона була в легенькому платтячку, яке робило її схожою на дівчину з університету, третій курс, не старше.

— Подобається? — тихо спитав Пол, схилившись до неї; звичних для жінок пахощів парфумів не було, шкіра пахла єством, зовсім особливий запах чистоти й свіжості.

— Дуже, — так само пошепки відповіла Кріста, — тільки вони не співають і не танцюють, а працюють.

— Це погано?

— Дивно.

— Тут не люблять працювати, — всміхнувся Пол, — жарко, та й земля благодатна, кинь кісточку — виросте персик. Зате тут дуже люблять, коли показують працю в пісні і в танці.

— Як у негрів.

— Звідки ти знаєш?

— Я не знаю. Просто мені так здається. Я бачила ваш джаз… Там були негри… Вони також працювали, дуже потіли, бідолашні…

— Не будь така сувора… Невже тобі подобається, коли танцюрист холодний?

— Не знаю. Взагалі, танець має бути відділений од тіла… Адже тіло лише спосіб виразити задум балетмейстера…

— Послухай, я завжди боявся вродливих і розумних жінок… Ти занадто розумна.

— А чому ти їх боявся?

— Закохувався.

— Чого ж боятися? Це приємно — закоханість.

— Ти молода. Ти собі можеш це дозволити. А в мене кожна закоханість — остання.

— Скільки тобі?

— В цьому році буде сорок.

— Це не вік для мужчини.

— А який для мужчини вік?

— Ну, я не знаю… Років шістдесят…

— Отже, ти даєш мені двадцять років фори?

— Тобі? Більше.

— Чому?

— Ти недолюбив…

Пол наблизив її до себе, поцілував у скроню і зразу відчув на своєму плечі чиюсь руку. Він обернувся: над ним навис величезний, дуже п'яний Франц Ауссем з швейцарського посольства.

— Раднику, — сказав він, — чому ви не були у нас на прийомі? І чому не знайомите мене з найкрасивішою жінкою «Лас Брухас»?

— Найкрасивішу жінку звуть Крістіна. Це Ауссем, секретар швейцарського посольства, Кріста.

Ауссем поцілував їй руку:

— Чи можу я до вас сісти?

— Ні, — Роумен похитав головою. — Не треба, Франц.

— Я не стану вам заважати. Мені просто приємно побути біля такої чарівної дами.

— Мені ще більше, — сказав Роумен. — І потім, ми обговорюємо важливу справу: коли й де відбудеться паше весілля. Так, Кріста?

— Сідайте, містере Ауссем, — сказала Кріста. — Пол належить до того типу чоловіків, які вмирають холостяками.

— Ні, — повторив Пол, — не треба до нас сідати, Франц. Я вирішив вмерти одруженим. Дуже хочу, щоб на моїй могилі плакала прекрасна жінка. Правда. Не сердьтеся, Франц, гаразд?

Кемп прийняв Штірліца рівно о десятій, Штірліц не встиг навіть поголитися, приїхав до ІТТ прямо з вокзалу; Кемп поцікавився, як почуває себе доктор Брунн на новій квартирі, змовницьки підморгнув, спитавши, чи не занадто бурхливими були дні відпочинку, дуже помітні синці під очима, почастував склянкою холодного оранжаду й запросив піднятися в довідково-архівний відділ корпорації.

Там три кімнати з'єднувалися між собою білими зі срібними розводами старовинними дверима, Кемп кивнув на стіл біля вікна й сказав:

— Це ваше місце.

— Чудово, — відповів Штірліц. — Тільки я не вмію працювати на малих просторах.

— Як це? — не зрозумів Кемп.

Штірліц підійшов до другого стола, легко підсунув його до свого, вийшло щось подібне до російської літери «г», і, обернувшись до Кемпа, сказав:

— Так можна?

— Цілком.

— Ну й гаразд. Що робити?

— Працювати. — Кемп усміхнувся своєю звичкою, широкою й приязною усмішкою. — Показувати клас. Он там, — він кивнув на двері, — сидить наш цербер, сеньйор Анхел. Ходімо, я вас познайомлю.

Вони ввійшли до другої кімнати; вона була ще більша за першу, геть уся заставлена шафами з довідниками, підшивками газет, фінансовими звітами корпорацій, іспанських міністерств та добіркою журналів. У кутку, за маленьким столиком горіхового дерева, дуже ажурним, на тоненькому, з жереб'ячими ніжками стільці сидів тендітний, схожий на дівчину чоловік років п'ятдесяти, у фіолетовому оксамитовому піджаці, замість галстука дивне жабо дуже тонкого шовку, штани кремові, шкарпетки білі, а черевики з позолоченими пряжками.

Він легко підвівся назустріч Штірліцу, здалося, що він злітає, такий був худий, потиснув руку екзальтовано, запропонував каву й сигару, поплескав Кемпа по плечу так, як заведено в Іспанії, й сказав чудовою німецькою:

— Любий Брунн, я щасливий, що ви працюватимете разом зі мною. Буде з ким відвести душу. Я чахну в цьому скляному бункері. Щоб ми могли спокійно пити каву, я спочатку познайомлю вас з правилами роботи в цьому закладі. Власне, особливих правил немає, ви заявляєте, який матеріал узяли, тему, над якою працюєте, декларуєте, за чиїм завданням проводите аналіз, і вказуєте час, який вам відпущено на дослідження тієї чи тієї ситуації. Я фіксую це в моєму щоденнику, і ми починаємо пити каву. Все ясно?

— Надзвичайно, — відповів Штірліц.

— Ну й прекрасно. Так, ще одна формальність. Вам доведеться розписатися в зобов'язанні не виносити документів з відділу. Зрозумійте мене правильпо: в Іспанії заборонено поширювати літературу, в якій піддається критиці внутрішня політика каудільйо, а наші хазяї вельми нестримані в друкованому слові, тому, як вам відомо, далеко не всі видання, що виходять у Штатах, продаються тут, на пенінсулі[48]. Сподіваюсь, ви зрозумієте мене правильно, я громадянин цієї країни і змушений робити все, щоб перешкодити ускладненням у стосунках між корпорацією й Пуерта-дель-Соль.

— Щоб перешкодити ускладненням у стосунках, — зауважив Штірліц, — треба дати розумним людям на Пуерта-дель-Соль добрячого хабара. Це кращий спосіб зав'язати добрі стосунки.

Анхел якось знітився, розгублено подивився на Кемпа; той важно засміявся:

— Звикайте до жартів доктора Брунна, дорогий Анхел, нічого не вдієш, у кожної людини є свої химери. Він так вільно говорить про хабара саме тому, що ніколи й нікому його не давав. Якби давав, як це доводилося робити мені, мовчав би. Правильно, Брунн?

— А чим ви платили? — спитав Штірліц.

— Живописом. Тут у ходу живопис. Як-не-як батьківщина Веласкеса, Мурільйо, Ель Греко та Гойї…

— Не забувайте Сурбарана, — вставив Штірліц. — Він — епоха, не пізнана ще до кінця епоха.

— Непізнаних епох не буває, — заперечив Анхел, який трохи заспокоївся після слів Кемпа.

• Предыдущая
• 67/133
• Следующая