Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 61

• Предыдущая
• 61/133
• Следующая

А Харріс гнав машину, вижимаючи акселератор до упору, і все ще думав, що всі ці «Белл», ІТТ, «Мейли», диктатури, демократії, генерали ніщо в порівнянні з тим, що відбулося у Клаудії. Нам залишилося жити справжню дрібницю, казав він собі, якісь там п'ять — десять років; мені, вважай, уже сорок вісім, до грудня зовсім мало, відпущено хвостик, ая самотній, усе життя самотній, бо ждав, кожного дня ждав, що зустріну чудо, і проходив мимо того, що здавалося звичайним, Клаудіа видавалася мені простою іспанкою, яка мріє народити купу дітей, щодня прибирати в домі, стежити, щоб служниця розвішувала на сонці простирадла, ходити до церкви, виїздити раз на рік до моря і потім згадувати про це цілу зиму. Але ж вона не така, я сам винен у тому, що придумав собі такий образ, я не зміг її зрозуміти, нав'язати їй її ж саму, мужчина — якщо він справжній мужчина, а не така неміч, як я, — мусить нав'язати жінці той образ, котрий створив у своїй уяві, вона змогла б реалізувати це, напевне змогла. Всі нещастя на землі через недомовленість, боїмося здатися смішним, занадто владним, слабким чи не в міру сильним, а треба завжди бути самим собою, а я все життя грав той образ, який придумав собі в колледжі, стругав себе під цей ідеал і достругався. А Штірліц… Так, так, його тоді ввали Штірліц, справді, як же це я міг забути, ніякий він не Бользен, а Штірліц, Клаудіа називала його Естіліц і завжди замикалася в собі, коли я питав її про нього, й ніколи не прибирала його фотографії зі столика, хоч він не писав їй і не дзвонив; зник, наче у воду канув, а вона все одно берегла його фотографії. Я приносив їй квіти і набридав розмовами про живопис Сіслея і відкриття Розерфорда. А їй потрібен був мужчина, владний і сильний. І не здумай брехати собі, що це не так. І мені тепер, коли я зрозумів це, кінець. Я не зможу піднятись. І не здумай брехати собі, що можеш. Думай про пристосування, тобі нічого іншого не лишається, вигадай для себе пристойну і прийнятну брехню і йди за нею; плати якійсь танцівниці, тобі ж Подобаються жінки абсолютних форм, спробуй знайти балеринку, яка потребує протегування, підкори її собі і відчувай поруч з нею свою силу. Чи витягни з бардака якусь повію, найми квартиру, вона боготворитиме тебе, повії — вдячні люди: платять добром за добро. Авжеж, заперечив він собі, звичайно, добром, як же інакше, тільки в її тваринній пам'яті завжди будуть усі жеребці, а ти зі своїми комплексами будеш начебто як на десерт; коли людина сита, вона не відмовить собі в тому, щоб з'їсти маленький шматочок смердючого сиру. Ти — не м'ясо, Роберт, ти сир, сухий і несмачний, який подає твій дворецький Беджамін на срібному блюді, що приросло до його тонкої руки з синіми склеротичними прожилками.

Він знову уявив собі, що зараз відбувається в домі Клаудії, виразно побачив, що витворяє цей холодноокий Штірліц з жінкою, як він робить її покірною твариною, замружився, подумав, що це гнів піднявся в ньому, але знайшов у собі силу признатися: ніякий це не гнів, а звичайна хтива ревність, яка завжди виникає на комплексі власної неповноцінності, скритої в найпотаємнішій глибині людської субстанції, яка зветься Роберт Спенсер Харріс.

А Штірліц у цей час лежав на тахті й стежив за тим, як лікар, що його викликала перелякана Клаудіа, вводив йому у вену якусь тягучу чорну рідину, і думав, що такого ще не було з ним; і біль його терзав, і кульгавість давалася взнаки в ті дні, коли мінялася погода, але щоб знепритомніти за столом і сповзати як мертвий на підлогу — такого ще не траплялось.

Це від нервових навантажень, сказав він собі, більше цього не буде, бо гра ввійшла в заключну стадію, жодної неясності; Пол тепер узнає моє справжнє прізвище і вживе усіх заходів, які виведуть мене на тих, хто зацікавлений до кінця зрозуміти, що я за один. Я не знаю, хто це буде — ті, що стоять за Кемпом, якщо за ним справді хтось стоїть; його, Пола, боси, котрі мають право аналізувати всі архіви; хтось третій, взагалі невідомий, — але тепер усе прискориться, я просто не матиму можливості випустити себе з-під контролю, як це сталося тут щойно. Це можна пояснити, я відчув тут не просто острівець безпеки, я раптом відчув любов, я одвик від того, щоб навіть дозволити собі думати, що тебе люблять, що ти потрібен комусь у цьому жорстокому й порожньому світі, що тебе чекають, і це не там, куди неможливо добратися через ті лінії, котрі проведено легкими пунктирами на вощених листах географічних карт, а наяву стають надовбами і шлагбаумами, а тут, поряд, біля тебе, всього шість годин поїздом чи сім автобусом, справжня дрібниця.

— Доведеться полежати з тиждень дома, — порадив лікар. — Мені важко сказати, що з вами було, мабуть, наслідок нещасного випадку, — він знову подивився на груди Штірліца, покраяні білим хрустким шрамом. — А може, це легкий спазм судин головного мозку. Я пропишу вам набір трав, тут у горах чудові трави, це нормалізує вам тиск. Тільки не вживайте алкоголю і не куріть.

— Вживатиму, — озвався Штірліц. — Заздалегідь обіцяю: ні в якому разі не відмовлюсь від цього.

— Але ж це нерозумно.

— Саме тому й не відмовлюсь. Коли потрібно кожної хвилини включати розум, щоб не дати дуба, тоді життя втрачає свою принадність. Ні, краще вже жити стільки, скільки тобі відпущено богом, не думаючи щосекунди, як ти повів себе, вмреш чи виживеш…

Лікар подивився на Клаудіу здивовано:

— Сеньйоро, ви повинні примусити свого чоловіка підкоритися моєму проханню.

— Все, що робить сеньйор, — правильно, — сказала Клаудіа, — спасибі вам, ви дуже допомогли, набір трав він не питиме, ліків також. Молю бога, аби він швидше зміг повернутися на корт, це його врятує.

— Який корт? — лікар сплеснув руками. — Це — смерть! В його стані потрібний спокій! Ніяких різких рухів!

— Він саморегулюючий, — усміхнулася Клаудіа. — Будь-яке приписання для нього форма диктату, а він не витримує диктату… Поки ще трапляються такі чоловіки, їх дуже мало, але за це ми їх так любимо… Всі інші раді підкоритися, а він не вміє наказувати, а тим паче підкорятися.

— Ви говорите, як англійка, сеньйоро.

— Я говорю, як жінка, лікарю.

Клаудіа провела старого в передпокій, поклала йому в кишеню напахчений конверт з грошима, вислухала шепіт лікаря про те, що стан сеньйора вельми тривожний, попросила дозволу звернутися ще раз — на випадок гострої потреби, вислухала люб'язну згоду і повернулася до вітальні.

— Увімкни радіо, — попросив Штірліц. — У тебе дуже тихо, я жив останні місяці в таких кімнатах, де вікна виходили на вулицю, звик до безугавного шуму.

— Яку станцію знайти?

— Будь-яку.

— Музику? Чи новини?

— Байдуже. А потім сядь біля мене, зеленоока.

Вона знайшла станцію, що передавала хорошу музику, пісні Астурії, дуже мелодійні й сумні, підійшла до тахти, опустилася на килим у головах, так, що її обличчя було урівні з обличчям Штірліца, поцілувала його лоб швидкими, легкими поцілунками, вони були аж надто цнотливими, мабуть, так мати цілує дитину, подумав Штірліц, я ніколи не відчував цього, я не пригадую матері, батько не цілував мене відтоді, як я підріс і відсторонився од нього; хлопчики ніяковіють від одвертих проявів батьківської ласки, а батько образився, після цього він ждав, коли я підійду до нього і ткнусь лицем у вухо, тільки тоді він обнімав мене, гладив голову й швидко, як Клаудіа, притулявся до моєї щоки сухими губами…

— Ти попросиш свою покоївку купити мені квиток на поїзд?

— Ні.

— Чому?

— Тому що д дуже не хочу, щоб ти їхав.

— Я теж не хочу. Але я повернуся. Якщо хочеш, приїжджай до мене в Мадрід. У мене тепер терпима квартира.

— Звичайно, хочу. Я приїхала б до тебе, якби ти жив і в підвалі.

— Спасибі, — він погладив її по щоді, вона знайшла вустами його долоню, поцілувала її, завмерла.

— Господи, яке це щастя, що я бачу тебе… Я так металась після того, як ти поїхав, так шукала когось, хто бодай трохи був би схожий на тебе… Ніхто не повірить, коли скажу, що ти не спав у моєму ліжку… Які дурні чоловіки, які вони всі недовірливі й слабкі… Але я все одно покладу тебе до себе в ліжко, — говорила вона. — Тепер ти так просто від мене не відкараскаєшся.

• Предыдущая
• 61/133
• Следующая