Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/133
• Следующая

І він викрав із сейфа під час метушні, пов'язаної з евакуацією, ті документи, які належали Рунге та його колегам, зняв копію з них і надійно сховав у погребі на дачі. Але тоді, в сорок п'ятому, наступного дня уранці після того, як це було зроблено, він усе-таки не зміг би до кінця чітко пояснити — якби його хтось запитав про це, — чому він учинив саме так.

Ріктер зрозумів, чому він учинив саме так, коли почав свій тяжкий шлях в еміграцію. Він нічого не взяв з собою, тільки два діаманти, вилучені в дружини Рунге під час обшуку, і ці розрахунки. З ними він і приїхав до Аргентіни, чудом приїхав, допоміг випадок, дивний збіг щасливих обставин.

А головне, що врятувало його (він це збагнув значно пізніше), це природжена обережність: на диспутах проти віруючих він виступав без істеричного надриву, як було заведено в рейху, він намагався напучувати, а не закликав до негайної розправи; статтю в погромну штюмерівську газету підписав псевдонімом; виконуючи всі накази СС, він усе-таки намагався «мікширувати» удари там, де це було можливо, а не закликав до крові.

Робив він так не тому, що обережність, закладена в його гени, підказувала: чим тихішим і непомітнішим ти будеш, тим легше складеться твоє життя — і в разі несподіваного злету і в сумному для тебе розвитку ситуації. Бути в середині — надійніше, ніж рватися в той чи той бік; якщо провидінню треба тебе піднести, воно знайде тебе; якщо ж на тебе чекає удар, він не буде такий нищівний, як проти тих, хто в усіх на виду. Середина, слава середині, зрештою, саме вона є та зона, де до слушної години відсиджуються і щасливчики і невдахи.

Спочатку Ріктер поступив на роботу вантажником у порту Буенос-Айреса, платили непогано, найняв окрему кімнату, хоча й без вигод, зате в тихому районі; через три місяці він почав роздивлятися, поїхав у центр міста, зайшов до книжкового магазину «ABC» — продаж літератури німецькою мовою; познайомився з директором, адреси своєї, звичайно, не лишив; купив довідники про персонали, про партії й газети Аргентіни, повернувся до себе й засів за конспект; допоміг досвід університету, як-не-як там прищеплювали навики систематичного мислення.

Ріктер не міг ще до пуття збагнути, навіщо йому потрібні ці дорогі книжки, але щось підказувало йому робити саме так.

Через три тижні він склав довідку, виписавши різним чорнилом найсерйозніші сили, що визначали політичне життя країни.

На перше місце він поставив Перона, провів під його ім'ям дві товсті лінії і далі в певній послідовності записав Громадянський радикальний союз, що правив Аргентіною чотирнадцять років, аж до тридцятого року, коли владу захопили воєнні диктатори і ця партія перейшла в опозицію. Чорнилом голубого кольору — щоб точніше закарбувалося в пам'яті — Ріктер каліграфічно вивів: «Кістяк партії — інтелігенція; ГРС — це щось середнє між консерваторами й лібералами Британії, користується підтримкою національної буржуазії, зорієнтованої на Північ континенту; має вплив серед студентства, технічної інтелігенції, частини землевласників. Боротьбу з Пероном програє».

Наступною силою він позначив комуністів; перекреслив назву партії червоним чорнилом; потім вивів перші літери, що означали назву національно-демократичної партії, яку організував тимчасовий президент Аргентіни генерал Урібуру, що прийшов до влади в тридцятому році в результаті воєнного перевороту.

Оскільки партія спиралася на землевласників, бідних селян північних провінцій, які були під опікою духовенства, на чиновництво, що погрузло в корупції, і на верхівку армії, оскільки саме ця партія не могла — через свою духовну структуру — зрозуміти, що в двадцятому столітті не можна робити головну ставку на темне селянство, заперечувати промисловий прогрес і сподіватися на повернення до давноминулих часів патріархальності й безпосередньої підкореності селянської маси хазяїнові, — він перекреслив і цю партію, бо саме її й повалив Перон під час перевороту сорок третього року, який він здійснив, спираючись на гасло «національної революції, що побудує суспільство справедливості, у якого будуть сили протистояти як американському імперіалізмові, так і міжнародному більшовизму, суспільство вертикальних профспілок, підпорядкованих національному, а не класовому принципу».

Зеленим чорнилом Ріктер перекреслив і соціалістичну партію; тоді це ще був навіть не ворог; через відсутність чіткої програми партія розпалася.

Після того як Ріктер вивчив розстановку партій персоналії й найсерйозніші газети країни (виписав «Кларін», «Пренсу» і «Насьон»), придбав підручник іспанської, пустив у кімнату (безплатно) студента, що вивчав німецьку мову (Мануель, двадцяти трьох років, завзятий шанувальник Ніцше, до того ж переконаний антифашист, антиамериканіст, антикомуніст, прибічник «експерименту генералісимо Франко», людина, яка однаково схилялася перед силою й переконанням, — повний сумбур у голові), і почав ходити на збори, де виступали політичні лідери, — певна річ, з дозволу пероністських властей, «свобода слова» була під контролем; головне — виголосити те, чого хоче народ, дістати на цьому його підтримку, а згодом можна легко провести такі поправки до законів про «свободи», що все повернеться на тоталітарні круги своя.

Найбільше Ріктер чекав тієї хвилини, коли виступатиме Перон; від Мапуеля він дізнався про це за тиждень; на виступ пішов заздалегідь, щоб устигнути зайняти місце в першому ряду: тутешні «латиноси» зовсім божевільні, темперамент з ушей капає, треба підстрахуватись; слухаючи промову генерала, оточеного здоровенними охоронниками, відчував екзальтовану симпатію членів пероністських профспілок, коли Перон говорив про «права робітників», про «утиски імперіалізму», про «інтриги комуністів», «національну спільність»; Ріктер зауважив, що, на відміну від Гітлера, генерал жодного разу не вимагав крові євреїв, яких тут оселилося чимало, не виступав проти слов'ян — югослави, росіяни й українці працювали в порту, щоправда, мову свою забули, натуралізувалися, вважаючи себе справжніми аргентінцями; не закликав до «смертельної битви з ворогами нації», не закликав і до тотальної війни, а навпаки, говорив про те, що Аргентіні потрібен мир і саме для цього вона мусить стати могутньою державою, щоб «прокласти всім іншим країнам Латиноамериканського континенту шлях до соціальної гармонії й прогресу». Ріктер відмітив також, що Перон не піддавав принизливим нападкам парламентаризм, як це завжди робив Гітлер; він не висміював інтелігенцію, навпаки, говорив, що «без національних кадрів учених найширшого спектра торжество національної революції не може бути здійснено повною мірою, бо саме талант учених допомагає нашому суспільству справедливості оволодівати вершинами знань, спрямованих на користь нації, яка пробудилася тепер і відчула себе могутнім колосом американського півдня».

Все сходиться, розмірковував Ріктер, ідучи безлюдними вулицями міста (мітинг закінчився майже опівночі, дуже люблять тут поговорити), все складається саме так, як я й мріяв.

Він пам'ятав свої мрії до найменших подробиць, йому тепер показували їх, він був у них триєдино дійовим: один Ріктер солодко мріяв, другий скептично відкидав першого, а третій жив незалежно від цих двох, оцінюючи докази першого й другого. Він почав жити мрією ще в рейху — коли лягав у широке ліжко біля Марі-Лізе, закидав руки за голову і, заплющивши очі, чекав появи солодких видінь. Іноді він бачив себе в рейхсканцелярії; назустріч йому йде фюрер, швидко тиснуть один одному руки, запрошує до столу й каже про те, як мужньо повівся штурмбанфюрер, знехтувавши погрозами бюрократичної махини, що ізолювала його, фюрера, від нації. «Ви цілком правильно зробили, звернувшись до мене з вашою пропозицією, я підтримав її, тепер особисто ви очолите дослідницьке бюро. Я даю вам звання генерала, через рік ви мені доповісте: все, що ви задумали, виконано». Ріктер слухав у собі першого, забороняючи другому заперечити, що цього ніколи не буде, він добре знав, що цього ніколи не станеться, та коли життя таке, що все заздалегідь розкладено по поличках, нічого несподіваного (радісного, звичайно) бути не може, жди тільки неприємностей (ідіоти зробили ставку на заздрість як на засіб охоронного роз'єднання суспільства, «сам не можу і тобі не дозволю»), єдине, що лишалося людині, не позбавленій думок, то це тільки мріяти; будь-яку можливість діяти виключено, дозволялося лише сліпе й безперечне виконання наказу, що надійшов зверху.

• Предыдущая
• 58/133
• Следующая