Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/133
• Следующая

— Ще?

— Усе, мабуть.

— Ну й чудово. Кемп розумний, я покладаю великі надії на нього. Ваші міркування підуть йому на користь. Якими питаннями ви займалися в розвідці?

— Я виконував особисті доручення Шелленберга.

— Хто це?

— Він був начальником політичної служби рейху.

— Його вбито?

— Ні. Як я чув, він тепер в англійців.

— Ви працювали в регіональному відділі? Чим займалися? Західна Європа, Штати, Росія? Близький Схід? Китай?

— Ні, певного регіону в мене не було. Шелленберг використовував мої знання англійської й іспанської мов, доручав досліджувати деякі матеріали про Австралію, Мадрід… Якось я готував йому довідку на генерала Самосу, по-моєму, напередодні зустрічі з ним нашого нелегала, здається, в сорок другому році… Йшлося про німецькі кавові плантації, які диктатор привласнив собі в грудні сорок першого…

— Зустріч Самоси з вашою людиною відбулася?

— Не знаю. Це можна подивитися в архівах СД, пов'язаних з роботою нелегалів на Латинську Америку. Кодове позначення цих архівів, якщо мені не зраджує пам'ять, С-579-А.

— Як?

— С-579-А.

Джекобс зробив невеличку помітку на квадратному аркушику паперу, який лежав на журнальному столику; Штірліц побачив, що стосики такої ж форми лежали і на його робочому бюро, і на довгому столі засідань, і на підвіконні з мореного дерева, такому широкому, що можна було сидіти на ньому, спостерігаючи за життям вулиці.

— Далі…

— У Кракові мені доводилося займатися проблемами, пов'язаними з охороною таємниці виробництва літаючих снарядів ФАУ-2. Там я сяк-так опанував ази польської мови…

— Знаєте людей, що працювали разом з Вернером фон Брауном?

— Ні, не знаю. Я мав завдання знайти ФАУ, який залетів не за призначенням під час випробувань. Боялися, що ракета потрапить до поляків або росіян.

— Знайшли?

— Ні.

— І вас не розстріляли? — здивувався Джекобс. — Дивно. Мені говорили, що Гіммлер розстрілював тих, хто не виконував його наказів.

— Це він умів, — погодився Штірліц. — Але в рейху, як і скрізь, існувала ієрархічна градація… Шелленберг міг доповісти Гіммлерові про мій неуспіх, а міг і не доповідати. Або ж звалити провину на інших співробітників, чимось йому неугодних…

— Далі?

— Я назвав найважливіші операції… Якщо хочете, я посиджу за столом і спробую написати вам докладний звіт.

— Це було б дуже мило… Тепер ось що… Я просив би вас почати од завтрашнього дня розбирати наш архів. А потім вас познайомлять з високоповажними економістами. Вони допоможуть вам у фактографії… Мене цікавить чана-ліз роботи німецьких фірм — усіх без винятку, — яких було залучено до будівництва залізниць, аеродромів, радіостанцій, підприємств хімічної промисловості, портових споруд в Іспанії, арабському світі й Латинській Америці. Мені потрібні імена, історія кожної людини — я маю на увазі керівників, звісна річ; дрібнота мене не цікавить; контактні фірми — насамперед латиноамериканські. Коли складете цю довідку, ми перейдемо до детальнішого вивчення планів на майбутнє. Який строк вам на це потрібен?

— Який даєте? — спитав Штірліц.

— Хороше запитання, — кивнув Джекобс. — Я даю три тижні. Вистачить?

— Мало, звичайно, але спробую щось зробити.

— Це все. Я задоволений зустріччю. У касі вам видадуть двісті доларів, купіть собі пристойний костюм і найміть квартиру.

— Спасибі. Скільки ж ви мені все-таки збираєтесь платити?

Джекобс посміхнувся:

— Я боявся, що ви так і не поставите цього запитання. Тоді мені було б важко вам вірити, я не вмію вірити людям, які працюють без грошей, за цим прихована користь. Або фанатизм. І те й те мені бридке. Я платитиму вам триста доларів на місяць. Для Америки це дуже мало, просто-таки злидні. Для Іспанії — співвідносячи з курсом песо — цілком пристойно. Але це для початку. Якщо ваша робота буде результативною, я підвищу вам заробіток до чотирьохсот доларів.

— Зрозуміло. Я вільний?

— Так.

— Коли мені треба бути в офісі?

— Завтра субота… Влаштовуйте свій побут… А в понеділок з'явитеся до Кемпа. Він буде вашим керівником. Це не заважає вам звертатися до мене з тими пропозиціями, які того заслуговують. До побачення.

Штірліц вийшов на вулицю, залиту сонцем; уранці Пол дав триста доларів, зараз у хірургічно чистій, обкладеній кахлем касі він одержав ще двісті; з цими грошима я доберусь до Парижа, подумав він. Це мій шанс, останній, судячи з усього. Вони розставили пастки так, що потім мені не вирватись. Те, що я підписав у Ерла, — дрібниця в порівнянні з тим, що треба буде підписувати на конспіративній квартирі цього самого Пола; заступник резидента, ти бач, який рівень. Зараз я подамся до себе, подзвоню портьє в бюро по аренді квартир, запишу адреси й піду дивитися те, що мені запропонують. Тікати треба сьогодні, завтра може бути пізно. А втім, коли я повернусь до себе, цілком імовірно, що на мене там уже чекають з адресою тієї квартири, де маю поселитись. Ні, я не повинен повертатися в свою комірчину, я зараз піду на Сібелес і зателефоную в центрального поштамту в бюро аренди. Я дзвонитиму так, щоб люди, які йдуть за мною, а вони неодмінно йдуть, побачили той номер, який я накручуватиму, й почули те, про що я говоритиму. Я обдзвоню кілька бюро і в кожного, з ким розмовлятиму, спитаю, які є пропозиції, потім запишу адреси, попрошу добряче розтовкмачити, як їх краще знайти, який під'їзд і поверх; питання про поверх я мушу за-мотивувати інтересом до того, чи е в домі ліфт, мені важко підніматися, це правда, тут знають, що в мене все ще болить ліва нога й часом зводить поперек так, що я втрачаю свідомість. Я піду в те бюро, яке розміщено на першому поверсі, я поїду туди на метро, аби люди, котрі йдуть за мною, впевнилися в тому, що я не намагаюсь відірватися від них. Напевне, вони пустили за мною іспанців; судячи з розмови з Ерлом Джекобсом, мені доведеться працювати не з ученими, а з людиною з Пуерта-дель-Соль; такими архівами, про які він згадав, у цій країні відає секретна поліція, головна характерна ознака фашистської авторитарності — тотальна прихованість інформації. Отже, зв'язки у них продумано надійно, коли вони влаштовують мені контакти з тутешньою секретною службою. Що ж, дуже добре. Нехай вони переконаються, що я справді йду в бюро аренди; перший поверх — мій шанс, іспанські будинки особливі, вони потайні, сповнені нерозгаданої таємниці, в них багато дверей, що ведуть у двір чи на іншу вулицю. Не тіш себе надією заздалегідь, подумав Штірліц. Цілком можливо, що двері в двір забиті, вони дуже схожі на нас, милі моєму серцю іспанці, страшенно люблять забивати двері або ж заставляти їх величезними шафами, а тобі зараз не під силу пересовувати шафи; як це казав слуга Миколи Івановича Ванюшина у Владивостоці? Вступить? Точніше не скажеш; коли біль пронизує поперек, він вступає; до речі, спробуй переклади це на іншу мову.

Він спустився в метро, подзвонив з телефону-автомата в декілька бюро аренди, потім підійшов до великої карти, на якій було відмічено станції, звірив з адресами, записаними на папірці, й подався в те бюро, яке містилося саме на першому поверсі.

Він усе ще не перевірявся, хоч можна було на мить затриматися біля скляних дверей, та коли тебе пасуть професіонали, вони помітять цей твій побіжний погляд, вони роботи, для них не існує нічого, крім тієї людини, яка йде попереду на відстані п'ятдесяти метрів, вони подібні до закоханих, що переслідують прекрасну даму: бачать і помічають усе, навіть цей миттєвий погляд у склі; чесна людина ніколи не думає про те, хто йде за нею слідом; ти чесна людина, Штірліц, тобі нема чого боятися, ти співробітник ІТТ: ідеш наймати собі квартиру, ніщо інше тебе не цікавить, нехай роботи будуть спокійні.

У бюро аренди квартир сеньйора Хосе-Марія Педро Ра-мона-де-Льйоса гарненька секретарка в скромному синьому костюмчику запропонувала Штірліцу останні журнали, попросила зачекати п'ять хвилин, хефе зараз звільниться, буде радий по можливості допомогти вам, наше бюро найпрестижніше в Мадріді, хоч ще й зовсім молоде, зате фламенко, матадори й футболісти звертаються саме до нас, а це ж найшанованіші люди країни, погодьтесь…

• Предыдущая
• 37/133
• Следующая