Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович - Страница 66
- Предыдущая
- 66/94
- Следующая
Саме тут Борман і вирішив виконати свій план, задуманий у березні, — план порятунку, ціною якого мусить стати смерть тієї людини, яку він називав «генієм», «великим сином нації», «творцем тисячолітнього рейху», отого напівпаралізованого, з повільними рухами п'ятдесятип'ятирічного чоловіка, який сидів перед ним з дивною, винуватою посмішкою, що завмерла в куточках рота.
— Фюрер, — сказав Борман, — я завжди говорив вам правду, найжорстокішу, хоч би якою вона була…
Саме тому, що він ніколи правди не казав, а тільки вгадував те, що той хотів чути, і організовував це ним угадане в словах оточуючих, в статтях газет і передачах радіо, Гітлер легко з ним погодився, згідливо кивнувши.
— Тому, — вів далі Борман, — дозвольте мені й зараз, у дні, коли йде вирішальна битва за майбутнє нації, висловити вам ряд міркувань, продиктованих лише самою правдою…
— Так, Борман, тільки так.
— Як і ви, я переконаний у перемозі, хоч якою ціною вона далася б нам. У місті працюють спеціальні суди гестапо, які розстрілюють на місці панікерів і дезертирів, куплених ворогами; пліч-о-пліч з ними діють суди армії і партії. Порядок через те абсолютний. Однак величезні території рейху на півночі й на півдні на певний час відрізано від нас. Відомості, які надходять звідти, дуже тривожні. Єдиний вихід я бачу в тому, щоб ви, саме ви, звернулися з проханням до рейхсфюрера Гіммлера негайно виїхати на північ і очолити там боротьбу нації. Я вважав би за розумне просити вас відправити Герінга на південь, щоб він узяв на себе керівництво боями з нашого Альпійського редуту… Але й це не все, фюрер… Ви знаєте, що нація ставить вас вище за бога; позбавити націю бога неможливо, але пристрашити цим — не завадить…
— Я не зрозумів вас, — сказав Гітлер, трохи подавшись уперед, і Борман одразу ж відчув, що фюрер усвідомлює, про що зараз ітиме мова.
— Ваша заява про те, що ви залишитесь у Берліні, особисто очолите боротьбу до остаточної перемоги або ж загинете разом з жителями столиці, надихне націю, надасть їй сили… Геббельс висловив міркування, чи не варто ще більше пострашити хитких і деморалізованих, заявивши, що фюрер піде з життя, якщо боротьбі не буде віддано сили всіх німців — усіх без винятку…
Борман пустив пробну кулю: Геббельс ніколи не посмів би висловити таку ідею, але це треба було ще міцніше закласти в мозок Гітлера, закріпити цю думку, заспокійливо закамуфлювати розмовою про «переляк» і «натиск».
— Я не знав, що відповісти Геббельсу, — тим часом провадив далі рейхслейтер, — а він ніколи не насмілився б звернутися до вас з такою пропозицією, бо вона продиктована користолюбними інтересами його міністерства, справою нашої пропаганди… Але я зважився висловити вам це його міркування…
— Ви гадаєте, що воно має під собою грунт?
— Оскільки вас чекають в Альпійському редуті, який неприступний, оскільки ви завжди можете покинути Берлін, — неквапливо брехав Борман, — я вважав би такий крайній крок, таку політичну інтригу не зовсім марною…
— Добре, — відповів Гітлер. — Я знайду можливість публічно висловитися в такому плані… Хоч, — в очах його раптом спалахнув колишній, осмислений, жорстокий, спрямований вогонь, — я справді найбільше за все боюся попасти в лапи ворогів… Вони тоді повезуть мене по світу в клітці… Так, саме так, Борман, я ж знаю цих чудовиськ… Отже, — Гітлер також почав гру, — може, мені справді є смисл піти з життя?
— Фюрер, ви не смієте думати про це… Я буваю в місті, я бачу настрій людей, бачу обличчя, сповнені рішучості перемогти, розбити ворога і погнати його назад, я чую розмови берлінців: веселі, спокійні й достойні, вони плюють на смердючі трупи зрадників, яких повісили на стовпах… Монолітність нації тепер така, що перемога просто неминуча, ви ж знаєте свій народ!
Гітлер лагідно усміхнувся, заспокоєно кивнув:
— Добре, Борман, я знайду момент для того, щоб полякати тих, хто виявляє малодушність…
Коли Борман ішов до дверей, Гітлер раптом тихо засміявся:
— Але ж я змушений буду виконати слово, яке я дав, коли вашої впевненості в перемозі не стане…
Борман обернувся: Гітлер шарпав своєю правою рукою тремтячу ліву і дивився на нього благально, як дитина, котрій не хочеться слухати страшної казки, точніше, вона хоче наперед знати, що кінець буде — так чи інакше — щасливий.
— Якщо настане крах, я застрелюсь на ваших очах, мій фюрер, — сказав Борман. — Моє життя і доля настільки пов'язані з вами, такі нерозривні, що, думаючи про вас, я думаю про себе…
— А як одягнені люди на вулицях? — спитав Гітлер.
Борман здригнувся від цього запитання, згадавши тисячі трупів уздовж доріг, голодних дітей, — згорблених, пергаментних старих жінок, що завмерли в чергах біля магазинів, де давали хліб; руїни будинків; воронки на дорогах, пожарища, солдатів, що висіли на стовпах з дощечками на грудях: «Я не вірив у перемогу!», і відповів, жахаючись самого себе:
— Весна завжди прикрашала берлінців, мій фюрер, дівчата зняли пальта, діти бігають у сорочечках…
— А столики кафе вже винесли на бульвари?
І тут Борман злякався: а що коли Геббельс розповів йому хоч краплю правди? Або ж показав фотографії звірства авіації союзників?
— Ні, — відповів він, не відводячи очей від обличчя Гітлера, — ні ще, мій фюрер… Люди ждуть перемоги, хоч маленькі рибальські шиночки на Фішермаркте й пивнички біля заводів повні робочого люду…
— Я не куштував пива з часів першої війни, — сказав Гітлер. — У мене до нього відраза… Знаєте чому? Я перепив у дитинстві. І дуже страждав… Відтоді в мене страх і ненависть до алкоголю… Це було так жахливо, коли я побачив себе збоку, як лежав долілиць, із скуйовдженим волоссям; страшні кольки в сонячному сплетінні; холодний піт на скронях… Саме тоді я вирішив, що після того, як ми утвердимось, я кину всіх алкоголіків, їхніх дітей і онуків в особливі табори: їм не місце серед арійців; ми будемо ідеєю, вони — гарячковими химерами, які розслабляють людину, роблячи її здобиччю зажерливих євреїв і безсердечних більшовиків… Але після перемоги я вийду з вами на Унтер-ден-Лінден, прогуляюся по Фрідріхштрасе, зайду в звичайнісіньку маленьку пивничку і вип'ю повний кухоль нашого пінистого «кіндлю»…
…Через півгодини помічник Бормана, штандартенфюрер Цандер, розповів про роботу, яку провів полковник Хубер — його людина в оточенні Герінга.
— Рейхсмаршал висловився в тому розумінні, — говорив Цандер, — що ситуація з'ясується двадцятого, на урочистому вечорі. «Якщо фюрер погодиться виїхати в Берхтесгаден, тоді боротьба ввійде в нову фазу і доля німців вирішиться на полі бою; якщо він залишиться в Берліні, доведеться думати про те, щоб урятувати націю від тотального знищення». Коли Хубер нагадав йому про традицію розмови за столом миру двох достойних солдатів ворогуючих армій, рейхсмаршал пожвавішав і попросив негайно підготувати хороші приклади з історії; особливо цікавився Стародавнім Римом, ситуацією при Ватерлоо і колізіями, пов'язаними з Італійським походом генерала Суворова.
…Після цього Борман викликав Мюллера:
— Лічильник уключено, — сказав він, ходячи по своєму невеличкому кабінету в бункері. — Ви повинні зробити так, щоб Шелленберг запропонував Гіммлеру звернутися до англо-американців з пропозицією про капітуляцію…
— Беззастережну? — уточнив Мюллер.
Борману це уточнення не сподобалось, хоча він розумів, що таке запитання правомірне. Але він відповів запитанням:
— А ви як думаєте?
— Так само, як і ви, — відповів Мюллер. — По-моєму, вистав час називати собаку — собакою, рейхслейтер.
Борман похитав головою, усміхнувся чомусь і спитав:
— Випити хочете?
— Хочу, але — боюсь. Зараз такий час, коли треба бути абсолютно тверезим, а то можна запанікувати.
— Тиждень у нашому розпорядженні, Мюллер… А це дуже багато, сім днів, сто шістдесят вісім годин, щось близько десяти тисяч хвилин. Отже, я — вип'ю. А ви позаздріть..
Борман налив собі айнціану, солодко, повільно перехилив у себе горілку, сказавши при цьому:
- Предыдущая
- 66/94
- Следующая
