Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович - Страница 54

• Предыдущая
• 54/94
• Следующая

Підожди, — сказав він собі, — не поспішай підписувати капітуляцію з тим, що називають «збіг обставин». У тебе заздалегідь продумані ходи, треба спробувати все, що тільки можна, треба бити на почуття, розрахунок, емоції — це може зараз пройти. Логіка — по-друге, а спершу я мушу ввернутися до почуття… І, крім того, не можна їхати, не зробивши все, щоб урятувати дітей оцього самого Рубенау, він — зламана людина, та хіба його діти винні в тому, що прийшов Гітлер? Чим більше добра намагається зробити людина, тим більше їй віддячиться; світ уміє дякувати за добро; це — закономірність, і чим швидше це збагнуть люди, тим краще стане їм жити…»

— Гаразд, — сказав Штірліц, — хай буде так, я розумію, що після загибелі бідолашного Ганса ви вправі повсякчас тривожитися за моє життя… З Рубенау я впораюсь швидко, але…

— Що «але»? — спитав Мюллер. Він не терпів, коли не говорили до кінця, Штірліц знав це і вмів цим користуватися.

— Та ні, пусте…

— Штірліц!

— У мене давно вже визріла цікава ідея, тільки…

— Валяйте вашу ідею — але швиденько! Тьма-тьмуща роботи… Неждано-негадано з Мюнхена сюди виїхала Єва Браун, дамочку тут ніхто не ждав, Кальтенбруннер доручив мені організувати охорону і зустріч її поїзда… Ну?

— Я думаю ось про що, — замислено сказав Штірліц, — чому б вам, особисто вам, групенфюреру, не спробувати налагодити свій, особистий зв'язок з Музі? Або з рабинами в Монтре? Чому ви завжди віддаєте ініціативу іншим?

Штірліц побачив, що Мюллер ждав чого завгодно, тільки не цих його слів.

— Стривайте, стривайте, — сказав він (був, мабуть, настроєний на щось інше, напружено зважував відповідь; до такого роду поворотів виявився непідготовлений). — Я не зовсім розумію: як це — прямий зв'язок з Музі? Я й Музі? Та ні, Штірліц, не витайте в емпіреях, хто розмовлятиме з гестапо-Мюллером?

— Який підлягає Гіммлеру, що послав обергрупенфюрера Вольфа до Даллеса… І обидва вони чудово почували себе за одним столом. А Вольф на три щаблини стоїть вище за вас в ієрархії рейху… Чому ви віддаєте Музі і рабинів Гіммлеру, Вольфу й Шелленбергу? Причому — цілком? Догнав — не догнав, а погнатися можна. Давайте спробуємо…

(Долю Рубенау Мюллер вирішив того дня, коли Штірліц почав з ним працювати. Йому було уготовано те саме, що й Дагмар, — смерть; після цього Мюллер організує таку інформацію від «Рубенау» — це зроблять його люди в бернській резидентурі, вони тільки чекають сигналу, — яку Штірліц негайно пожене на Москву. Там — як і в «Шведському варіанті» — навряд чи спокійно поставляться до організованих гестапо «новин»; головне — повсякчас лякати Кремль близькою можливістю компромісу між Гіммлером і Даллесом, і лякати не збоку, а через їхнього найсерйознішого агента, через Штірліца. При цьому знищення Рубенау закривало всі дороги для втечі Штірліца за кордон. А втім, куди ще можна втекти з рейху, як не в Стокгольм чи в Берн? Нікуди.

Але те, що запропонував зараз Штірліц, було таким несподіваним, що Мюллер здригнувся, збентежився, відчувши перспективу.)

— А що? — задумливо сказав Мюллер, і обличчя його на якусь мить перестало бути напруженим, зморшкуватим, похмурим, зробилося лагідним і зацікавленим. — Смілива ідея… Але де гарантія, що Рубенау не обдурить? — Обличчя його знову вкрилося зморшками. — Нам доповість, що рабини згодні поговорити зі мною віч-на-віч, а сам навіть побоїться при них назвати моє ім'я?

Штірліц похитав головою:

— Гарантія є… Ви ж знаєте, як він любить своїх дітей… Давайте зробимо так: викликайте його сюди, я вас йому відрекомендую — відкрито, навіщо темнити — і поставлю запитання в лоб: чи може він провести таку розмову в Монтре, чи ні?

— Звичайно, він відповість, що згоден! Він скаже, що до нестями любить мене і мріяв би записатися в СС, що ж іще він може відповісти?! — Мюллер задумливо зняв телефонну трубку, негнучким, наче олівець, пальцем набрав номер: — Алло, як у вас там з оточенням вокзалу? Гаразд, доповідайте весь час, як просувається поїзд фрейлейн Браун, я трохи затримаюсь… По дорозі не бомбили? Що? Де? Полотно відновили? Ясно… Зрозуміло… Наших людей піднято по тривозі? Добре, чекайте… — Він поклав трубку. — Англійці розбили залізничну колію, поїзд дамочки був за сорок кілометрів, пригнали полонених росіян, ремонтують дорогу… На щастя, це не по моєму відомству, тому що Кальтенбруннер сидітиме на транспортниках, у нас є люфт часу, валяйте далі…

— Далі валяти нема чого, ви ж не вірите Рубенау…

— Я не вірю жодному єврею, Штірліц. Я вірю тільки тому єврею, який мертвий. А втім, я так само ставлюсь до росіян, поляків і югославів…

— Ну, це все для доктора Геббельса, марнослів'я, — поморщився Штірліц. — Я людина діла — пропоную випробувати шанс… Накажіть відправити його дівчинку в швейцарське посольство, ви знаєте, як це можна зробити, нехай її відвезе туди дружина. А після цього влаштуйте їм тут зустріч: він, його дружина й син… І нехай вона скаже, що ви, особисто ви, групенфюрер Мюллер, врятували його дочку. А ви йому пообіцяйте, що відправите в посольство й хлопчика — після того, як він привезе вам листа від Музі чи рабинів, в якому буде пропозиція про особисту зустріч… Чому цей козир має брати Шелленберг? Чи Гіммлер? Чому не ви? Я взагалі на вашому місці сказав би Рубенау — і нехай він передасть це Музі, — що ви, саме ви, готові взагалі відпустити всіх в'язнів з таборів, а не тільки фінансистів та ювелірів. Ви тоді виграєте інтелектуалів, бо ви, а не хтось інший, ставитесь їхнім рятівником…

Мюллер замислено сказав:

— Хлопчисько — після того як він виріс тут, у гетто, без їжі й прогулянок — не зможе робити нових єврейчиків, а дівка — зможе, жінки — витриваліші, отже, торгуватимемо хлопчиком…

Штірліц знав, що Мюллер скаже саме так — вони завжди намагаються робити навпаки, нікому не вірять; він саме на це й сподівався, коли говорив, що в посольство треба відвезти дівчинку; Рубенау просить за хлопчика. «Як його звуть? Ага, Пауль, написав симфонію в сім років, бідолашний хлопчик; а в Мюллера справді немає часу, а то він прослухав би мою роботу з Рубенау в камері, він тоді не клюнув би на піддавок з дівчинкою; цікаво, хто ж з його людей вивчав нашу розмову в камері? Ах, коли б він зараз доручив мені з'їздити по жінку. Але він ніколи на це не піде, — сказав собі Ісаєв, — не треба гратися в піжмурки з долею, дивись їй прямо в очі…»

— А чому б усе-таки не спробувати? — задумливо спитав Мюллер. — Справді, чому?

Через дві години Рубенау сидів у кабінеті Мюллера, надривно плакав і при цьому посміхався крізь сльози; дружина його теж плакала, пригортаючи до грудей дочку, і повторювала, по-дитячому схлипуючи:

— Це все пан Мюллер! Ми повинні молитися за нього, Вальтер! Це він, його добре серце! Ти повинен відплатити йому таким добром, яке тільки можеш зробити, Вальтер! Це пан Мюллер, він сказав мені, він сказав…

— Заспокойтесь, — дерев'яно хихикнув Мюллер; обличчя наче маска, посмішка, вимушено покладена на губи, здавалася гримасою огиди. — Заспокойтесь… Я й вашу милу дівчинку залишив би там, у швейцарців, але ви, сподіваюсь, розумієте, як я ризикую, рятуючи хлопчика? Коли ваш чоловік приїде до Швейцарії нехай він знайде в телефонній книзі Лозанни адресу пана Розенцвейга — це мюнхенський адвокат; я, саме я, переправив його через кордон, щоб бідолаху не заарештували в тридцять восьмому, коли почалися гоніння… Спитайте його, скільки євреїв я врятував, спитайте… Рубенау, ви переконалися, що моя людина, розмовляючи в вами, анітрохи не обманювала вас?

— Так, пане Мюллер! Я переконався! Я готовий служити, як собака! Я звелю своїм друзям і онукам — якщо вони будуть — молити за вас бога і просити щастя вашим дітям…

Мюллер обернувся до жінки:

— Пані Рубенау, вас відвезуть на хорошу квартиру… Ви будете там у повній безпеці… Якщо тільки ваш чоловік не вважиться на нечесність…

Жінка вигукнула, пригорнувши до себе дочку:

— Він не посміє! Він зробить усе, добрий пане Мюллер!

• Предыдущая
• 54/94
• Следующая