Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович - Страница 46

• Предыдущая
• 46/94
• Следующая

— Він образив представника влади, групенфюрер! Він дозволив собі непристойно і низько образити службову особу при виконанні нею імперських обов'язків.

— Імперські обов'язки виконує фюрер, а не ви!

— Пробачте, групенфюрер.

— Вам відомо, що ви затримали людину, яка і є при виконанні службового обов'язку?

— Мені відомо тільки те, що я затримав людину, яку запідозрили у вбивстві і котра до того ж образила службову особу.

Мюллер перебив його.

— Він просив вас подзвонити в РСХА?

— Так.

— Чому ви відмовилися виконати його прохання?

— Він вимагав, щоб я подзвонив бригадефюреру Шелленбергу! А я не маю права переступати щаблі службових сходів.

— І за те, що ви відмовили йому, він дозволив собі непристойні висловлювання на вашу адресу?

— Ні. Не тільки після цього. — Малий чоловічок в круглих окулярах рапортував тріумфуюче, страшенно себе жаліючи. — Я зажадав, щоб доктор Бользен написав пояснения про те, що сталося в його домі… Він відмовився і заявив, що по дасть мені з цього приводу ніяких пояснень… Тому я…

Мюллер знову перебив його:

— Він вам так нічого й не написав?

— Ні, групенфюрер!

— І не дав пояснень?

— Ні, групенфюрер!

— Покажіть мені копію звинувачувального висновку. І не смійте нікому й ніколи говорити про цей інцидент. Справу про вбивство в будинку Бользена я забираю з собою.

«Штірліц допоміг мені своєю поведінкою, — подумав Мюллер. — Він полегшив моє завдання. Я витягну його з-під трибуналу — а він може попасти під трибунал з жару, з полум'я, — і питання про Швейцарію відпаде саме по собі. Він почне метатися — мені тільки цього й треба, після метання він прийде до мене й виконуватиме всі ті умови гри, які я йому продиктую, — взамін за врятування».

Мюллер перебіг текст звинувачувального висновку, підписаного маленьким чоловічком Вернером Шріпсом і двома поліцейськими, що дали показання як свідки, попросив покликати інспекторів до кімнати й сказав:

— Усього того, про що ви тут написали, — не було. Ясно?

— Так, — тихо відповіли обидва інспектори, які приїжджали по Штірліца.

Мюллер звернувся до куцого Шріпса.

— Це було, — відповів той. — Я ніколи не відмовлюсь від своїх слів, групенфюрер.

Мюллер підвівся і, виходячи з кімнати, коротко кинув:

— Завтра о сьомій годині ранку будьте в приймальні PCXА.

…Через дві години Штірліца привели в кабінет Мюллера, той спитав:

— Поясніть — навіщо все це?

— Хотілося спати, — відповів Штірліц.

Мюллер потер обличчя м'ясистою п'ятірнею, похитав головою:

— А що? Це теж пояснення…

— Я стомився, груиенфюрер, я стомився від гри, в яку мене втягнуто, якої я не розумію, хоч як хочу зрозуміти, і, мабуть, не зрозумію до самого кінця.

— Добре, що в поліції ви не залишили пальців. На кухні, біля нещасного Ганса, є один відбиток не на вашу користь, хоч я допускаю, що ви не мали відношення до трагедії… Чому Шелленберг порушив умови гри? Навіщо він прибрав мого хлопця?

— Він не порушував. Це йому невигідно.

— А кому вигідно?

— Тому, хто не хоче пускати мене в Швейцарію, групенфюрер.

Мюллер знову відчув страх від того, як його вичисляв Штірліц, тому відповів нападаючи:

— Якого біса ви ображали отого куцого?! Навіщо?! Я викликав його сюди на сьому ранку! Ось, читайте його рапорт і звинувачувальний висновок! І подумайте про закони воєнного часу… Читайте, читайте! Про відбитки там є теж! Якщо я зможу вас відмити — відмию! А не зможу — нарікайте самі на себе!

«Головне — тримати його при собі, — думав Мюллер, — спостерігаючи паси, яких він уживатиме; готувати фінал; стеження за ним поставлено так, що він не втече, хоч яка в нього премудра голова; він — моя карта, і я зіграю цю карту єдино можливим способом…»

Різко й страшно задзвонив телефон: тепер у Мюллера стояв апарат прямого зв'язку зі ставкою:

— Мюллер!

— Це Борман. — Голос рейхслейтера був, як завжди, рівний, без усяких емоцій. — Мені негайно потрібен… той офіцер… я забув його прізвище… Привезіть його до мене…

— Кого ви маєте на увазі? — знову лякаючись чогось, запитав Мюллер.

— Того, який їздив на Захід.

— Шті…

— Так, — перебив Борман. — Я чекаю.

…Через півроку після того, як Гувер у двадцятому році блискуче провів ніч «довгих ножів» проти лівих, у Чікаго, розжареному й душному — дощів не було вже три тижні, сонце пекло нещадно, астрологи, яких після закінчення війни розплодилося тьма-тьмуща, пророкували кінець світу й планетні зіткнення, — зібрався з'їзд республіканців, що мав висунути свого кандидата на посаду президента.

Ставили в основному на мультимільйонера Вільяма Томпсона — той піднявся на мідеплавильних заводах, тісно зв'язаний з армією, сталеливарною промисловістю й банками Моргана, — однак побоювались, що демократи почнуть кампанію протесту, бо можливий кандидат очолював місію Червоного Хреста в Росії і цілком відкрито при цьому виявляв, що зняв із свого поточного рахунку понад мільйон доларів, перетворивши їх не на ліки й продовольство, а в зброю для білого руху.

Дискусії в штабі партії були гарячі, час минав, а рішення не приймали; голова Хейс намагався примирити різні течії, але не міг; Томпсона провалили (спрацював незримий вплив групи Рокфеллера).

Вночі, напередодні заключного засідання з'їзду, було зібрано засідання мозкового й політичного центрів штабу; групу Моргана представляли сенатор Генрі Кеббот Лодж і Джеймс Водсворт; власник газети «Чікаго Трибюн» Маккормік захищав інтереси «Інтернешнл харвестр компані»; ку-клукс-клан здійснював свій вагомий вплив через сенатора Уотсона з Індіани. Саме цієї ночі на вузьку нараду запросили директора й видавця «Харвіс Віклі» Джорджа Харві, який славився вмінням з генія зробити йолопа, а справжнісінького ідіота показати великим мислителем.

— Творення починається з розкутості уяви, — казав він своїм репортерам. — Придумайте статтю, а вже потім підганяйте під неї людину, факт, країну, історію, чорта, місяць — це ваше право, нехай тільки задумка служить моїй справі. У свій час я придумав Вудро Вільсона, і він став президентом. Я перший зрозумів необхідність перевороту в Бразілії, придумав його, і він відбувся. Отак, хлопці: сміливість, розкутість і впевненість у перемозі! Все інше я оплачу, шпарте вперед, і — головне — не оглядатись.

Харві приїхав у Чікаго з Вашінгтона, де він зустрівся в Джоном Едгаром Гувером увечері; розмовляли дві години; обговорювали можливих кандидатів; Харві ставив швидкі, різкі запитання; Гувер відповідав обачливо; він не вважав за потрібне відкривати всі свої карти — те, що він тепер почав вести досьє не тільки на лівих, але й на сенаторів та конгресменів, було його особистою таємницею, про це не знав навіть міністр.

— Слухайте, Джон, — сказав нарешті Харві, — не треба зі мною в кота й мишку гратися. Я здогадуюсь, як багато ви знаєте; мені буде прикро за вас, якщо ви не підкажете, хто з можливих претендентів на пост президента замазаний: якщо нашу людину товктимуть пикою об стіл після того, як за неї проголосує республіканська партія, вам стане важко жити, я вам обіцяю це з усією відповідальністю.

Гувер тоді відповів:

— Я не з полохливих, Джордж. Я піддаюсь на ласку, грубість робить мене впертим.

— Якщо ми пройдемо в Білий дім, я обіцяю вам підтримку нового президента і повну свободу дій на благо Америки.

— Це — тепліше, — посміхнувся Гувер. — Я не радив би вам ставити на можливого кандидата Елберта Хері. Нехай він президент спостережної ради концерну «ЮС стіл корпорейшн», нехай він дорого коштує, але його не люблять: в юності, в коледжі, його били за те, що він кривдив дівчат… Не ставте на губернатора Лоудена — на нього покотять бочку, бо його хлопці необережно працювали з тими, хто тримає підпільну торгівлю алкоголем, він — на мушці преси. Шукайте темну конячку, інакше демократи поб'ють вас.

• Предыдущая
• 46/94
• Следующая