Третя карта - Семенов Юлиан Семенович - Страница 57

• Предыдущая
• 57/65
• Следующая

На цьому аудієнція закінчилась. Шеф східного відділу вважав її значною: він «застовпив» Буковину перший.

… У Загребі та Братіславі повідомлення із Львова вивчали ще пильніше, але вже з огляду на причини амбіціозності, маленькі. Маріонеткові держави Хорватії та Словаччини переживали особливий період «самоусвідомлення». Це «самоусвідомлення», ясна річ, не можна було застосовувати до народів, які розуміли, що живуть вони під німецькою окупацією. Таке «державне усвідомлення» слід визначати, як бюрократичне, або, точніше, плутократичне. Маленькі бездарності, хворобливо честолюбні політикани, клянучись національною ідеєю, служили чужоземцям, беззаперечно підкорялися їхнім наказам, старанно організовували «народно-національні волевиявлення» дружби до «Великої Німеччини» і намагалися при цьому якомога швидше й спритніше влаштувати своє життя — зважаючи на невідоме майбутнє: квіслінг, якого привели до влади окупанти, а не він сам прийшов законно, живе з постійним відчуттям невпевненості у завтрашньому дні. Через це ілюзорну «незалежність» бандерівської України розглядали тут на ще нижчому рівні передусім ті, хто розраховував на посольський чин, на одержання відповідного відділу в «міністерствах» закордонних справ, державної безпеки, оборони, торгівлі, транспорту, культури та зв'язку.

Через це реакція режимів Павеліча й Тіссо була дещо повільніша: годилося налагодити «ланцюг інтересів» — той, хто мріяв про погони «надзвичайного міністра й повноважного посла», мав знайти союзників, пояснити їм вигоду свого призначення; цей союзник, у свою чергу, мусив зацікавити тих, хто «націлювався» на новий департамент, і серед трьох-чотирьох десятків плутократів обов'язково повинен був знайтися такий, хто міг би обговорити цю ідею безпосередньо з Тіссо чи з Павелічем.

Проте на відповідно низькому рівні — з секретарями німецьких посольств — це питання попередньо обговорювалося, а секретар, на відміну од посла, думає не про політику, а про себе, про свою продукцію, про те, наскільки оперативно надішле він до Берліна запис розмови з відповідальним чиновником тієї країни, де він акредитований. До того ж у тому повідомленні він, знов-таки дбаючи про свою кар'єру й аж ніяк не про державну політику, багато чого вигадуватиме, приписуватиме собі лаври узнавання та навернення й без того відданого плюгавця, тож унаслідок його повідомлення може опинитися в центрі уваги керівництва східного департаменту міністерства закордонних справ, а тоді повториться та сама історія: чиновник, до якого потрапив цей запис, виявить максимальну оперативність, бо думатиме про те, щоб повернути цю дрібничку собі на користь, маленькі чиновники Ріббентропа полюбляли дипломатичні інтриги і часто повторювали, що «політика починається з дрібниць, які вчасно помічено, правильно оцінено й запущено у потрібному напрямку».

Так воно й сталося: доки посланники у Будапешті й Бухаресті складали свої докладні меморандуми, рапорти спритних секретарш із Братіслави й Загреба уже лягли на столи чиновників міністерства закордонних справ.

Люди Ріббентропа зрозуміли: настав час їхнього тріумфу. Їхній удар по апарату Розенберга — новому міністерству (як-не-як конкурент) буде нищівний.

Одночасно співробітники Гіммлера — особливо Річе, ад'ютант Гейдріха, — напружено чекали, коли всі документи надійдуть до міністерства закордонних справ, до Ріббен. — тропа: секретар німецького посольства у Загребі був агентом VI управління РСХА і заздалегідь сповістив Шелленбергові, що розмова про «самостійну Україну» відбулася з директором східноєвропейського відділу міністерства закордонних справ «Незалежної держави хорватської» і детальний запис її відправлено до Берліна з нарочним. (Проти того, щоб секретар розписав цю розмову своєму формальному начальству в міністерстві закордонних справ, відомство Гіммлера не заперечувало; навпаки — всяке окозамилювання заохочувалося, оскільки сприяло зростанню свого агента в чужому відомстві).

… Дізнавшись, що всі документи про «незалежну Україну» надійшли до міністерства закордонних справ, ад'ютант Річе доповів про це Гейдріху. Той попередив про все Гіммлера, який збирався на перегляд нового пропагандистського фільму про «криваві злочини більшовиків», підготовленого Геббельсом.» Гіммлер попросив секретаря викликати його до апарата, якщо дзвонитимуть з Вільгельмштрасе.

Ріббентроп подзвонив через сорок хвилин.

Через годину він був у Гіммлера.

Через дві години вони вирушили до фюрера.

(Маленька інтрига, затіяна в середині червня Річе, дала результати: після радіозвернення Стецька про такого непомітного пішака, як Бандера, дізналися вищі чини рейху, котрі раніш про нього й гадки не мали.

Річе точно врахував механіку гітлерівського апарату — його підвищили у званні, бо Гейдріх не міг не оцінити його спритності, оскільки той допоміг бонзам у постійній боротьбі амбіцій).

Гітлер шаленів. Він метався по своєму величезному кабінету, викладеному сірими мармуровими плитами, й вигукував:

— Я починаю відчувати своє безсилля! Мене хочуть посварити з армією! Мене хочуть посварити з нацією! Де, коли, кому і за яких обставин я обіцяв незалежність України, скажіть мені?! Я завжди запевняв, що землі на схід від Одеру й аж до Уралу підлягають колонізації! Ці землі буде віддано німецьким солдатам і колоністам!

Гіммлер зиркнув на Ріббентропа. Той співчутливо зітхнув.

— Мій фюрере, я обурений не менше, ніж ви. Коли я з цього приводу обмінювався думками з рейхсфюрером, він зрозумів моє обурення, але, дійсно, армія в цій справі відіграє другорядну роль. Ідея, як мені здається, виходила з нового міністерства східних територій. Я розумію рейхсміністра Розенберга… Його могли підвести співробітники…

Гіммлер завважив:

— Я згоден із Ріббентропом в усьому, мій фюрере, крім одного — абвер у цьому паскудстві зіграв роль далеко не другорядну. Особлива лінія Канаріса, який рветься до політики, замість того, щоб займатися своїм безпосереднім ділом, давно непокоїть мене…

— Не чіпайте армії, — різко кинув Гітлер. — Зараз не на часі!

— Так, але…

Фюрер повернувся до Шмундта, свого ад'ютанта, білий од люті, з очима, що аж позападали після безсонних ночей:

— Розенберга до мене!

Він провів струнку, рівну спину Шмундта запаленими очима, які здавалися зараз круглими од різких тіней, що оточували їх, і повернувся до Гіммлера й Ріббентропа:

— Гіммлер, по-моєму, вам слід вилетіти до гауляйтера Коха. Він представляє інтереси партії, а не похмурої утопії Розенберга. Українці стріляють у наших солдатів, вони воюють з нами, вони захищають Совєти, а Розенберг казав, що вони підноситимуть нам квіти! Одне слово, дайте там лад! І викликати у Берлін усіх чиновників, які допустили це слов’янське свинство! Винуватців розтоптати!

Бормана не влаштовував блок Гіммлера з Ріббентропом: занадто сильні відомства, представлені такими спритними політиками, могли відтиснути його на третій план.

Тим-то Борман знайшов можливість проінформувати Герінга й Розенберга про обурення фюрера у зв'язку з львівським «свинством».

Герінг і Розенберг зустрілися з Кейтелем: треба було виробити сильну позицію, кінцева мета якої полягала в тому, щоб не дати змоги Гіммлеру стати першим…

Ессен і його співробітники досить швидко оглянули маленький табір — бараки такого самого типу, як і той, де жила Ганна. Побудовано табори було нашвидкуруч, колючий дріт подекуди провис, провід од генераторної станції було дуже помітно — майже тридцять метрів тягнувся він територією зони, підтримуваний громіздкими бетонними балками.

— Зверніть увагу на цю потворність, — попросив Ессен Ганну.

— Я вже думала. Тільки я не розумію призначення цього проводу.

— По ньому проходить струм.

• Предыдущая
• 57/65
• Следующая