Третя карта - Семенов Юлиан Семенович - Страница 44

• Предыдущая
• 44/65
• Следующая

Початок кінця можна передбачити. (21.6. 1941).

Діц заїхав по Штірліца до готелю близько сьомої години вечора. Небо було високе, жарке, безбарвне. Над площею Старого Ринку злітали голуби; бистрі крила їхні лопотіли, мов дерев'яні.

— «Нахтігаль» посувався із Жешува до Сану. Гадаю, нам варто послухати виступ Бандери — він повинен напутити своїх легіонерів.

— Ви все-таки пробилися до нього через абвер? — запитав Штірліц.

— Це виявилося не такою вже і важкою справою.

— Як для кого. Фохт сказав мені, що ви ростете не щодня, а щогодини.

— Хто дав йому право так думати?

— Не зрозумів, — удавано мовив Штірліц. — Чому так різко?

— Він не знає нашої роботи, усього її обсягу. Ми, врешті-решт, разом працюємо з ним, тимчасово працюємо разом.

— Він керівник групи. Номінальний. В усякому разі, — додав Штірліц і відразу ж спіймав себе на тому, що наслідує Магду. Вона промовляла фразу швидко й точно, а потім — у цьому виявилося її жіноче начало — щось додавала таке, що пом'якшувало різкість формулювання. Це було схоже на те, як мати, вилаявши дитя, одразу ж голубить його і починає мовчки гладити по голові. Теплою долонею.

«Це знову од неї — зрозумів Штірліц. — Кажуть, дурне перелається іншим. Неправильно. Гарне набагато краще передається, аніж погане. Якщо, звичайно, добро при цьому не виступає в убранні святенника. Добро мусить уміти по-молодецькому їздити на мотоциклі, танцювати фокстрот і пити вино. Ці зовнішні атрибути звичного зла справжньому добру не стоять на заваді…»

Машина мчала по дорозі до Жешува: ліси здавалися синіми, відчувалася страшенна тиша навкруги; не зустрічалося ні воєнних машин, ні солдатських колон, ні патрулів.

«Як же вони вміло маскуються, — подумав Штірліц. — Як злагоджено працюють їхні машини… А що, коли справді все це велика гра у провокацію? — ужалило його. — Що, коли вони не розпочнуть завтра? Що, коли я став для них каналом і вони грають з Москвою, давно розгадавши мене?»

Він зажмурився на мить, потер пальцями повіки, запалив, примусив себе не думати про цей жах — можливий жах.

— Як Мельник? — запитав Штірліц тільки для того, щоб порушити тишу.

— Це верстат, а не людина. Він піднявся. Йому посадили на гузицю трьох бджіл — неймовірне дикунство! — і він піднявся. Що ви хочете, слов'яни… Звичайно, він багато в чому програє Бандері, ви маєте рацію…

— Я не вважаю, що він програє Бандері в чомусь, — Заперечив Штірліц. — Я так ніколи не вважав, Діц.

— Виходить, я вас тоді неправильно зрозумів? — обережно спитав Діц.

— Неправильно. Адже у Загребі Мочек і Павеліч нам були потрібні однаковою мірою. Чи ж не так?

— Хорватії було уготовано іншу долю.

— Теж правильно. І все-таки ви неправильно зрозуміли мене, дружище… Чом це ви порівняли Мельника з верстатом?

— Він може працювати без кінця-краю, коли його не «вимкнути». Він зараз досліджує довготривалу політику на Україні. Нашу довготривалу політику, — додав Діц багатозначно.

— Перестрибує через етап? Чому?

— Мабуть, він думає, що ближню політику досить чітко зробить бандерівський «Нахтігаль».

— Ви вважаєте, що Мельник хоче зрівняти Бандеру з собою?

— Тобто? — не збагнув Діц.

— Мельник був воєнним шпигуном.

— Дуже цікава думка, — ледь посміхнувся Діц.

— Дарую, — сказав Штірліц. — І забуваю про подарунок.

— Дякую. Очевидно, ви маєте рацію. Він хоче поквитатись. Цікавий нюансик…

— Що, що?

— Я кажу, нюансик цікавий… Коли обоє виваляні у лайні, тоді однакові шанси одмитися.

— Що стосується «нюанспків», не знаю, а з приводу «одмитися»-дуже мудро, Діц, дуже мудро.

Штірліц знову був зібраний і напружений: він уперше зустрівся сьогодні з Діцом віч-на-віч після своєї оказії з Оленою. Кожен з них розумів, що ця зустріч має визначити багато що, коли не все.

Діц знав, що гестапо має своїх людей у системі політичної розвідки Шелленберга. Штірліц, у свою чергу, був переконаний, що його шеф не спромігся одержати жодного «опорного пункту» у відомстві Мюллера. Те, що відбулося два дні тому в краківському військовому готелі, коли Діц порушив закон про чистоту раси, ставило двох цих людей у ситуацію абсолютно виняткову.

Проте існує небезпека виняткового. Як факт за своєю внутрішньою суттю випереджуючий, виняткове стає повним пробним каменем для перевірки людини на міцність, витримку, швидкість і самоконтроль. Інший, опинившись у винятковій ситуації, силкується повернути на себе, на зовнішнє виявлення своєї особистості, частину цього не пізнаного ще часового стану. У цьому випадку часто-густо високе обертається у низьке, трагедійне — у фарс, мудре — у смішне.

Не всі розуміють і відчувають суть виняткового. Найчастіше цей дар відчування мають музиканти і літератори. Цей дар — певною мірою — був притаманний Штірліцу. Тим-то він і не квапив подій, справедливо вважаючи, що коли сталося щось виняткове, то виявляти поспіх, наполегливість, радість, гумор, силу — значить кінець кінцем програти вигране.

Він виходив у своїх міркуваннях з того, що являв собою Діц. Штірліц був певен, що саме поняття «виняткового» той проектує лиш на самого себе тільки через те, що повірив у свою арійську особливість. Тоді як виняткове — це той чи той пік стану людського духу, який впливає на майбутні події. Він, Штірліц, мав рацію. Справді, після того випадку Діц злякався, причаївся, але не для того, щоб завдати удару, а тільки тому, що наївно чекав, коли все забудеться. Ніщо не забувається — ні слово, ні вчинок. Той, хто вірить, що можна забути, той ближчий до плоті, ніж до духу, ближчий до тварини, аніж до людини.

Штірліц чекав цієї зустрічі, він був певен, що Діц захоче зостатися з ним наодинці. Він накреслив ряд можливих ліній поведінки гестапівця, і кожну з тих ліній зіграв уявно, щоб точно підладитись до Діца, коли той пропонуватиме себе.

Штірліц розумів, що на людину не можна тиснути; а на таку, як Діц, і поготів. Коли протиставити йому методи, яких той дотримувався, нічого путнього не вийде: завжди легше боротися проти того, що тобі добре відомо. Значно важче чекати невідомого. Тільки це, вважав Штірліц, дозволить йому тримати Діца в руках, тільки це змусить його видавати «суміжну» інформацію, яка допоможе Штірліцу в службовому зростанні — чого ж іще, як не цього, міг він домагатися компрометацією в готелі?

Допуски імовірностей, часом зовсім фантастичних, — доля людей високоталановитих, позначених іскрою божою. Діц не міг собі уявити, навіщо він потрібен Штірліцу, окрім того, щоб будувати благополуччя на кістках ближнього. Він оддаватиме Штірліцу частину своєї інформації — йому нічого не залишиться робити. Він змусить Штірліца повірити у те, що він йому друг. Нехай старається. Оцього Штірліц і хотів.

… «Опель-адмірал» звернув із безлюдного асфальту шосе Краків — Жешув на добре грейдований путівець коло Дебіци, і за п'ять-сім кілометрів Штірліц побачив інше життя. У синьому смерканні то тут, то там гарчали танки; армійські патрулі світили у вічі гострими променями кишенькових ліхтарів, проносились — у клубах сірої, порізаної підсліпуватими піщинками фар куряви — вантажні машини з солдатами; до кордону залишалося зовсім недалеко — через Жешув на Перемишль.

— Війна, — тихо, ніби сам до себе, промовив Штірліц і заплющив очі.

— Так. Війна й кінець війні одночасно.

— Війна й кінець війні одночасно, — повторив Штірліц, не розплющуючи очей: повз їхній «опель» проходила колона артилерії; гармати були короткоствольні, сильні; солдати їхали на тягачах — із засуканими, немов у м'ясників, рукавами, білозубі, безокі — темні, припорошені провали у надбрів'ях, немов упирі, і Штірліц не міг дивитися на них, він не міг змусити себе спокійно на них дивитися, бо уявляв, аж до холодного жаху уявляв, як руйнівна сталь, що несе смерть, обрушиться на його співгромадян, які зберігають спокій, і які не вдарять перші («А може, не мають змоги? Господи, тоді ще страшніше!»), і які зараз слухають оперету по радіо, повертаються з танців із клубу, милуються немовлям, що розметалося на маленькому ліжечку, сидять над книжкою, шепочуть перші слова кохання — невмілі, ніжні, тихі…

• Предыдущая
• 44/65
• Следующая