Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 1

• 1/97
• Следующая

^©

_{Авторизований переклад з російської Надії Орлової}

_{Переклад здійснено за виданням: Семенов Юлиан, Пресс-центр. — М.: Сов. писатель, 1985.}

Диктори раз у раз повідомляли про приземлення та вильоти; тут, у новому Шереметьєвському аеропорту, подумав Степанов, хороші диктори, дівчата розмовляють без акценту; у наших взагалі чудове відчуття мови, якщо тільки вони не закомплексовані; так само, як батьки завмирали, фотографуючись для Дошки пошани, так і їхні діти тепер, розмовляючи з іноземцями, кам’яніють, хоч, буває, знають про ті країни більше, ніж самі іноземці.

— Ще кави, — попросив він буфетницю. — І бутерброд з сиром…

— А ваш неодмінний фужер шампанського на дорогу? — жінка працювала тут давно, а Степанов літав часто.

— Лікарі знайшли цукор у крові. Пити можна лише горілку.

— Хочете?

— Та біс його знає.

— Отже, не хочете.

— Я-то хочу, — всміхнувся він, — але чи треба?

Коли він виїжджав із своєї майстерні, дочка сказала: «Тату, це погано, коли цукор, сиди там на дієті й не пий». — «Звичайно, — відповів він, — обіцяю тобі, Бембі», — і хоч знав, що випивати доведеться і дієти дотримуватися не вдасться, ніякого тобі режиму, просто щоденна сухом’ятка.!

Дочка вирішила вийти заміж; Степанов просив її почекати; вона заперечувала: «Ігор не може працювати, тату, він перестав малювати, зрозумій, у нас скоріш союз однодумців, і, крім того, ти знаєш це, я, як і мама, поки сам не зрозумію, що не права, не зможу нікому повірити, навіть тобі». — «Але це недобре, Бембі, у мене мабуть, тому й не склалося життя з мамою, що вона вірила тільки собі, своєму настроєві, своєму почуттю». — Не треба про це, тату». — «Що ж, твоя правда, пробач… Я ж зустрічався з твоїм Ігорем, ми з ним обідали в Будинку кіно… Не знаю, але мені здалося, що тобі буде з ним дуже важко, і може статися так, що все це ненадовго у вас». — «Чому?» — «Бо він егоцентрик і песиміст… Для нього звичайна людська радість є проявом низького настрою розуму… Хлопець аж надто багато думає про себе, так не можна». — «Що ти пропонуєш?» — спитала дочка, і Степанов зрозумів: вона нізащо не послухає його, але все-таки відповів: «Я пропоную випробувати одне одного».

Йому подобалися вирази «бой френд» і «герл френд»; уперше він почув це п’ятнадцять років тому в Нью-Йорку в домі свого колеги; той познайомив його з сином і дівчиною: «Це герл френд Роберта, її звуть Лайза». Степанову незручно було спитати, що це за термін «герл френд», хоч дослівний переклад він знав: дівчина-друг. Лише згодом довідався, що в американських родинах батьки перестали картати дітей за зв’язок, не освячений церковним таїнством одруження; нехай звикнуть одне до одного, нехай поживуть разом, найнявши собі кімнату; дорого, але нічого не вдієш, можна підробити, попрацювати вантажником чи влаштувалися мийницею посуду, зате набуваєш досвіду, а це неабищо — досвід, ніяких ілюзій, рожевих мрій при місяці стоячи і безвідповідальних словес про майбутнє щастя… Зрозуміють, що підходять одне одному, прожили рік, два, гри, ну що ж, заглянули в церкву, просто чиста формальність, хай живе досвід, вони ж перевірили себе, напутні побажання пастора — така собі гра в урочистість, нехай…

Коли Надя дізналася від дочки про цю його пропозицію, подзвонила в майстерню: «Як тобі не соромно, ти її штовхаєш на шлях розпусти, так не може вчинити справжній батько!»

Добре, подумав він тоді, нехай я буду не справжнім батьком, і це переживемо, не таке переживали, але я правильно зробив, усе-таки правильно, забравши дівчинку з восьмого класу й пославши в училище живопису; людина має робити те, що в ній живе і вимагає виходу; англійська спецшкола для татусиних діточок — це ще не щастя і навіть не фах, культурна людина сама може вивчити англійську. І тепер я правильно роблю, сказав він собі, не кожна жити самими емоціями, вони потрібні, коли сідаєш За машинку або ж береш у руки пензель… І нема чого ображатися, бо це правда, коли я сказав, що не можна одружуватися, поки не закінчили інститут: нічого собі сім’я — мама готує обід, а батько дає гроші на вбрання; самостійна любов не може існувати поза самостійним побутом…

А що буде, подумав він, коли я зломлюсь? І бракуватиме сили на те, щоб писати романи, створювати сценарії, сидіти на репетиціях п’єс, вилітати на події, смажити собі бурякові котлети, правити верстку, бігати по слюсаря, коли тектиме кран, сваритися з редакторами, допомагати друзям, стовбичити на художніх радах, їздити на техобслуговування, виступати на прес-конференціях, заходити по замовлення до Ірини в «Новоарбатський», засідати на редколегіях і привозити кістки для собаки? Що буде, коли я не зможу далі обходитися без допомоги жінки, яка візьме частину мого тягаря на себе? Як поставиться до цього моя Бембі? Вона зрозуміє, заспокоїв він себе, та й потім навряд чи знайдеться така жінка — з моїм характером, з моїм; норовом… Ну а все ж, коли так станеться, спитав він себе. Ти лише уяви собі це. Ні, ти не тікай від запитання, ти відповідай, адже ти відповідаєш самому собі. Ну то й що? Відповідати собі, коли тільки чесно, ще важче, ніж комусь іншому… Отож-то й воно, брехати не хочеш, а відповісти правду боїшся: буде велика біда, якщо дочка не зрозуміє, а, мабуть-таки, не зрозуміє, бо жаліє Надію; нещастя, як і радість, ділиться порівну між батьками, які живуть окремо; батько не має права на щастя, коли його позбавлена матір… Ну, а якщо навпаки? Коли мати щаслива, а батько нещасливий? Таке діти прощають? Не хитруй, сказав він собі, не можна з цим запитанням звертатися до всіх, ти ж поставив його сам собі, ми всі запитання проектуємо на себе, а коли ти нещирий з самим собою, чого ж ти хочеш від світу? Шекспір — геніальна людина, хоч Толстой його й не любив. Ніхто так не боявся лишитися незрозумілим, як Шекспір. Це ж треба було написати таку просту фразу, яку виголосив Гамлет, звертаючись до Гораціо:

Англійською це звучить сухіше, а тому точніше: «Ту телл май стори»; справді, кінець усього — це мовчання, безпам’ятність, тиша… Гораціо сказав мертвому Гамлету (дай тобі боже написати щось, бодай хоч трохи схоже на це):

Але саме відтоді, як у світі з’явився Гамлет, «спокійні ночі» людство втратило, воно збентежене запитанням, на яке й досі немає відповіді: «Бути чи не бути?»

Степанов попросив офіціантку:

— Будь ласка, все-таки дайте мені чарку горілки.

— Є пляшка «Київської ювілейної», дуже добра, не хочете покуштувати?

— По-моєму, вони тепер усі однакові… Тільки й різниці — з закруткою чи без закрутки.

— Ні, коли новий сорт запускають у серію, він завжди хороший, це вже потім починають хімічити, а поки що «Київська» прекрасна, це як «розкажіть Хабібуліну»…

• 1/97
• Следующая