Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/67
• Следующая

… Над зауваженням Пеньковського про те, що прізвища офіцера він не пригадує, Сергієнко сидів особливо довго, а потім зняв телефонну трубку й знову набрав номер генерала Васильєва:

— Олександре Васильовичу, до вас цими днями під'їде Славін, можна?

Після того, як у Відні вийшли дипи, в першому класі стало зовсім порожньо; виліт чомусь затримали на три години; нічого, почекаємо; коли злетіли, Степанов пересів до ілюмінатора, вмонтованого в запасні двері, й чомусь невідступно згадував свого давнього приятеля Миріна, його патологічний страх літати на літаках; бідолашний, тридцять років тому, після закінчення МДІМВ[4] його послали працювати в ВЦРПС, — доводилося літати з делегаціями майже щомісяця; забивався у хвіст, переконавши себе, що в разі аварії саме там є шанс лишитися живим; наївна віра в опір маси металу некерованій і стрімкій силі удару об землю; Степанов наводив йому статистичні дані; найбільше гинуть на дорогах, а здавалося б, автомобіль дуже звичний і безпечний вид транспорту; далі — морс, аварії кораблів, залізничні катастрофи, а вже потім — авіація, найбезпечніший засіб пересування другої половини двадцятого століття.

Мирін слухав його, не перебиваючи, кивав головою, начебто погоджуючись, а тоді сказав: «Я прочитав у «Фігаро» звіт про трагедію на Тенеріфі; мені вкарбувалася в пам'ять лише одна фраза: на льотному полі збирали «фрагменти трупів». Уявляєш? Чи ти позбавлений такої фантазії?»

Своє найкраще оповідання, присвячене авіакатастрофі, Мирін назвав «Поспішаю й падаю». І після цього взагалі перестав літати — тільки поїзд, нічого, крім поїзда.

А наші діти, подумав Степанов, уже не часто їздять у поїзді; літак для них став таким самим побутом, як метро чи автобус; нова концепція, створена генієм техніків епохи, але не збагнута і тому не пояснена ще людству філософами (виробництво завжди випереджає свідомість), втягла покоління, яке народилося в шістдесятих, у нове відчуття часу, немов у поглинаючу воронку; чи вийде щось з цієї гонки від самого себе?! А може, за собою самим! Чи праві мої Бембі й Лис, кажучи, що їм треба пройти те, що пройшов я, і що для мене є аксіома, факт, ясність, — тільки тоді вони приймуть мої поради свідомо, а не з примусу. Мабуть, усе-таки вони тут помиляються, — коли вже й треба щось по-справжньому економити, то це наш час. Лише в ньому виражається особистість, саме він становить субстанцію пам'яті, зберігає в собі слово, пейзаж, формулу, тобто людину, яка створила це моральне багатство, — навіщо ж тоді марнувати час?! Я раджу лише те, що лежить на поверхні: коли ви вже поткнулися в творчість, то треба бути фізично міцними; академік Мікулін, заземлюючись на ніч, створив свою теорію здоров'я, думав не тільки про довголіття, але й про те, як робити краще й більше; не можна звертати уваги на дрібниці, хоч би які вони були прикрі; художник Кончаловський свого часу відмовлявся переглядати книги вражень на його виставках, заздалегідь організовані недругами, чи варто марно ятрити душу?! Організованість у всьому й завжди, якою б ця виснажлива самодисципліна не здавалася тяжкою; якщо ці основоположення творчості не під силу — катай заміж, теж чудово; я ще не вважаю себе старим, але вже мрію про внуків. Чи про внучок, однаково, малята всі прекрасні…

… У Женеві Степанов зразу ж поїхав до готелю «Епсом», неподалік від озера, та й Будинок преси поряд; хазяїн зменшив ціпу для журналістів із ста п'яти до вісімдесяти франків, а в поморі — ще й кухонька з електроплиткою та холодильником, можна піти до сусідньої «мігрошки»[5] й купити паперову сумку з їжею, — рятівні яйця, плавлені сирки, булочки, які не черствіють; хтось із друзів сумно пожартував: «Коли я обідаю, мене не полишає думка, що я жую зимове взуття для дружини; будь-яка вечеря в ресторані — це з'їдена сорочка для брата чи якийсь інший подарунок: скільки їх треба купити, боже ти мій?!» Тільки за кордоном починаєш розуміти бідолашних працівників Держплану, — спробуй, сплануй на всіх…

… Дрю Зелл з «Чікаго сан» зупинився в цьому ж готелі; раніше вони із Степановим зустрічалися не раз; сіли в лобі, попросили кави, з прикрістю подумали, що ще п'ять років тому замість кави замовили б віскі; літа підкрадаються непомітно; голова працює краще, ніж колись (багаторічний досвід породжує не тільки холодний стереотип тупого й нерозумного відштовхування, — це від характеру, а не від кількості прожитих років, — а й заряджає величезною інформацією), що, звичайно, альтернативна, тобто позбавлена догматичної зашореності, але печінка здає, й нирки ні к чорту, і безупинний страх перед тим, що вранці розвалюватиметься потилиця, не натягнеш кеди, бо набрякнуть ноги й біль у попереку стане гарячим, пронизливим, тут уже не до пробіжок, ковтай аспірин з баралгіном і заспокоюй себе тим, що через кілька годин відпустить і ти, нарешті, сядеш до машинки: чим менше відпущено часу, тим дужче розумієш, як багато не зроблено: воістину пасивність творчості злочинна, не можна забирати з собою те, що мусить бути віддано твоїм читачам, таке не прощається…

За вікнами сіяв дрібний дощ; узялися бульбашками калюжі; холодне світло неонових реклам мертвотно віддзеркалювалося на мокрому асфальті.

— Ваша преса не розуміє Америки, — так само сумно заговорив Зелл. — Ви зовсім не маєте жалості, звичайної людської жалості. Ви не хочете зрозуміти, що люди, які готували передвиборну програму Рейгана, заздалегідь заклали гроші и ракетний космічний комплекс, він нічого не може з цим вдіяти. Річ у тому, що авторитет президента Сполучених Штатів бодай трохи стримав скажених, а їх у моїй країні дуже багато, ви навіть не уявляєте, скільки їх, містер Степанов. Рейган — у нинішній вибухонебезпечній ситуації, — особливо після першого раунду переговорів, — не найгірший варіант; в його штабі є помірковані політики.

— Ну, ну, — посміхнувся Степанов. — Гадаєте, він змінив свою думку про «пекельне кодло»?

— Робіть скидку на те, що він актор… Емоції і таке інше… Але запам'ятайте: після того як прийшов Горбачов, він більше жодного разу не дозволяв собі таких висловлювань… Зрештою під час зустрічі в листопаді він намагався зробити все, що міг… Нинішні переговори — це наслідок в якійсь, звичайно, мірі того враження, яке справив на нього ваш лідер…

… Подзвонили з місії США, запросили Зелла подивитися матеріал, який одержали по супутнику: виступ державного секретаря Шульца про початок припиненого раунду переговорів; Зелл сказав, що він не сам, а з російським колегою; продиктував ім’я й прізвище, повернувся до столика:

— Зараз дадуть відповідь, комп'ютерна довідка в них працює чудово.

Відповіли справді швидко: «будемо раді російському гостеві».

… Охоронники місії — всі до одного філіппінці чи таїландці, до ладу не розбереш — показали, де треба запаркувати машину; у приймальні Зелла й Степанова зустрів вступник постійного представника, провів до кінозалу:

— Мабуть, мова піде про нову зустріч двох лідерів, тепер уже в Штатах, — сказав він, по-дружньому приглядаючись до Степанова. — Ми з великим оптимізмом вислухали Шульца, він був дуже стриманий.

А як ставиться до такої можливості воєнно-промисловий комплекс, подумав Степанов. Або ЦРУ? Для них зустріч у Женеві була не подарунком… А тепер ці переговори… Як же вони там?

Після перегляду піднялися на третій поверх, в їдальню представництва; прийшов шеф місії, щоб засвідчити гною повагу, в сорочці, рукава закачані, наче в техніка по ремонту автомобілів, веселий і доброзичливий; добре було б якось поснідати разом, буду радий, якщо подзвоните…

Зелл продиктував телефон «Епсома», зауваживши при ньому:

• Предыдущая
• 9/67
• Следующая