Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович - Страница 41

• Предыдущая
• 41/67
• Следующая

— О десятій його чекає Настя. Скільки часу туди їхати?

— П'ятнадцять хвилин..

— Добре, я в себе, на зв'язку, жду інформації…

Вийшовши від жінки, Кульков двері її квартири причинив обережно, до ліфта наблизився навшпиньки, натиснув на кнопку, витяг пачку «Салема», закурив, солодко затягся, і саме тоді Славін спустився з верхніх сходів на площадку.

— Униз?

— Так, — відповів Кульков.

— Я з вами. Можна?

— Ради бога.

Славін почухав кінчик носа, нахмурився:.

— Мені ваше обличчя страшенно знайоме…

— А мені ваше зовсім незнайоме, — відповів Кульков трохи роздратовано.

— Вас же Гена звуть? — спитав Славін, пропустивши його в ліфт.

Дверці зачинилися автоматично, Славін натиснув на кнопку першого поверху, кабіна плавно пішла вниз.

— Відрекомендуйтеся, будь ласка, — сказав Кульков, і в очах його щось раптом майнуло. — Я вас зовсім не пригадую.

— Може, я помиляюсь, — сказав Славін, посміхаючись. — Тільки мені здається, що це ви… Я з вами якось у преферанс грав… На Чорному морі… Років з двадцять тому, а може, й більше… Ви тоді були ще зовсім молоді…

— Цілком можливо, — погодився Кульков. — Для одних шахи, для других преферанс… Треті полюбляють більярд…

— Правильно, — сказав Славін. — Тільки одним преферанс на березі моря зійшов з рук, а інших затягали… Серед свідків у справі Пеньковського, здається, вас не було… А от я насилу викрутився…

— Ви мене з кимось сплутали, — спокійно сказав Кульков, але обличчя його почало спадати, — зразу, за одну лише мить щоки обвисли; шкіра пожовкла; вуха набрякли, відстовбурчились.

— Якщо ви не Гена, то, звичайно, я сплутав, — сказав Славін.

Ліфт, ледь здригнувшись, зупинився.

— Будь ласка, — трохи відкашлявшись, сказав Кульков, пропускаючи Славіна.

— Ні, будь ласка, ви, — Славін простяг руку, — я тут живу, а ви гість.

— Спасибі, — відповів Кульков; обличчя його пожовкло ще більше; ноги стали ватяними, він відчув, як дрібно тремтять коліна; але вийшов спокійно, з гідністю.

Славін одразу ж повернув у провулок; Кульков зупинив таксі.

— Ви можете повезти мене за місто? — спитав він шофера. — Я заплачу більше. Мені треба на дачу.

— Е, ні, — відповів таксист. — У мене зміна кінчається…

— Коли?

— Через годину двадцять…

— Ми встигнемо…

— Куди їхати?

— В Роздори, зовсім близько.

— Де це? По Мінському?

— По Успенці… Я заплачу вам, скільки скажете. Виручайте, товаришу…

— А потім куди?

— Ми повернемося в центр… Я живу в центрі, на Малій Бронній…

— Ну, а скільки покладете?

— Називайте ціну.

Таксист засміявся:

— Може, я півсотні скажу!

Кульков витяг із задньої кишені штанів гроші, дав шоферові:

— Спасибі, ви мене дуже виручили.

— Закурити у вас є? — спитав таксист.

Кульков оглянувся; машин не було; а що, коли той тип запам'ятав номер таксі? Ні, він же повернув за ріг; якби щось сталося, то за мною б ішла машина. А може, й дві. Це вдень можна не помітити, як за тобою стежать, а зараз будь-яку машину видно — фари. Заспокойся, сказав він сам собі; щастя, що це трапилося вночі; завтра мене вже не буде в Росії, аби тільки швидше виїхати за місто; додому заходити не можна; треба подзвонити дурепі; тільки придумати б щось путяще; придумаю…

Коли виїхали на Кунцевську дорогу, Кульков побачив у дзеркальці фари; здригнувся від жаху: попросив шофера пропустити, — засліплюють; їх різко обігнала чорна «Волга» з двома пасажирами; вікна відчинено, ввімкнено радіоприймач, передавали естрадний концерт, видно, їдуть у ресторан «Сосни».

На дачі він зразу ввімкнув світло, вийшов на город через чорний хід, підкрався до паркана, відкинув три листи шиферу, розгріб землю невеличкою сапою, вийняв з тайника цеглину, повернувся до кімнати, обережно відкрив звичайну вогнетривку цеглину, витяг звідти закордонний паспорт, пачку банкнотів — окремо долари, карбованці, марки НДР, — запхнув у кишеню маленькі вуса, які зразу ж змінять зовнішність, сховав у портфель окуляри в масивній роговій оправі; розбив ампулу з темною рідиною, накапав у каструлю, залив водою, старанно помив волосся, витер насухо, — через годину він стане зовсім сивий; помастив брови пальцем, змочивши його в тій же каструлі; решту вилив в унітаз, цеглину викинув у помийну яму, вимкнув світло й повернувся до машини.

— От і все, — сказав він, — їдемо до міста. Тільки не на Бронну…

— Ще кудись везти, чи що?! — обурився таксист. — Не можу, я ж сказав!

— Добре, пересадіть мене в місті на інше таксі.

— Це будь-ласка… В мене ж часу обмаль, — подобрішавши, пояснив водій, — нас, знаєте, як шпетять, коли запізнюємося?!

— Здогадуюсь.

Шофер пригальмував біля таксі, що стояло на Кутузовському проспекті.

— Спитайте, чи повезе? — порадив він. — Може, в нього теж перезмінка…

Молодий хлопець, що сидів за кермом, зразу погодився відвезти Кулькова в Шереметьєво, і, звичайно, спитав, чи заплатить пасажир за порожній рейс з аеропорту до центру.

… На Ленінградському проспекті Кульков попросив водія загальмувати біля кабінки телефону-автомата.

— У вас дрібні гроші є? — спитав він таксиста, вдаривши себе по кишенях. — Я… Мені потрібно по дві копійки…

— Багато?

— Три. А раптом автомат проковтне…

— Вам скільки разів треба дзвонити? — роздратовано запитав таксист. — Два чи три? Ковтає не ковтає, мене це не стосується…

— Три, три, господи! — сказав Кульков, усе ще відчуваючи, як його лихоманить. — Ось вам двадцять копійок, а мені дайте шість…

… Дружина вже спала, голос тривожний:

— Де ти, Геночко?! Я чекала тебе довго-довго й задрімала…

— Люба моя, я за містом, довелося спішно виїхати, чепе… Буду завтра вдень. Якщо подзвонить академік, скажи, що я в генерала, зв'яжуся з ним удень, нічого особливого, не лякай його і спи спокійно, моє сонечко…

— Справді нічого страшного не сталося?

— Справді, люба, я тобі сказав би… Цілую, моя радість…

Він став набирати другий номер — Роберта Юрса, два дзвінки по три гудки, сигнал тривоги; початок запасної операції «Ліберті», але йому не дали цього зробити: витягли з кабіни, зразу ж обмацали комірець сорочки, лацкани піджака, манжети, потім завернули руки за спину, він почув страшне, металеве клацання і тільки після цього побачив на зап'ястях наручники.

У таксі, на якому він їхав, його внесли, — ноги раптом немов одібрало, коліна наче вигнулися назад, здавалося, чашечки вискакують одна з одної…

… Той чоловік, що спускався з ним у ліфті, сидів біля водія, він обернувся до Кулькова, затисненого двома кремезними людьми, й посміхнувся:

— А ви кажете, що я вас з кимось сплутав, Гено… Ні з ким я вас не сплутав…

Кульков замотав головою, насилу проковтнув шорсткий клубок, що застряв у горлі, й сказав:

— Це якесь непорозуміння…

Славін зітхнув:

— Поки ми їдемо до нас, подумайте ось про що… Вас затримали за шпигунську діяльність… Це, сподіваюсь, ви зрозуміли? А коли не зрозуміли, то підполковник Гаврилов, — він кивнув на сусіда Кулькова, — пояснить вам, оперуючи статтями Карного кодексу…

— Ознайомтеся з постановою про арешт, яку санкціонував прокурор, — сказав Гаврилов.

— Ні, навіщо ж, — прошепотів Кульков, — я вам вірю.

Славін посміхнувся:

— На дачі ми вас, до речі, теж фотографували, коли ви паспорт з тайника брали… Перед вами стоїть дилема: або ви зараз же розповісте все, що маєте зробити для ЦРУ, — те, що ви вже зробили, ми знаємо; або завтра почнуться допити, й слідчі опрацьовуватимуть епізоди вашої справи, щоб передати до суду… Ви розумієте, що я кажу?

— Не дуже, — відповів Кульков, майже не відкриваючи рота, й повторив: — Сталось якесь непорозуміння…

— Годі вам, — зітхнув Славін. — Не ганьбіть себе. Пеньковський вас правильно вчив: програвати треба з гідністю.

Кульков похитав головою, підборіддя його тремтіло.

— Ні про яке шпигунство не може бути й мови… Після зустрічі з вами у ліфті я зрозумів: далі мовчати не можна… Я вирішив приїхати до вас і все чесно розповісти…

• Предыдущая
• 41/67
• Следующая