Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович - Страница 22
- Предыдущая
- 22/67
- Следующая
— У нас немає професіоналів, — посміхнувся Славін. — Наш спорт любительський… Удень слюсар на заводі, а ввечері їде в «Лужники» грати проти збірної ФРН, хіба не так?
… Славін пішов на знімальний майданчик, під світло юпітерів, до Тубіна; той зразу ж сказав, що Дмитро Степанов його давній друг; хочу знятися в його сценарії, але пін мені пропонує тільки злочинців, а за злочинців народного артиста Союзу не дадуть, потрібна галерея позитивних образів, та й премію дають лише тим акторам, які грають передовиків; дивно, як це Броневому дали орден за гестапо-Мюллера…
Славін спитав Тубіна:
— А яке значення для ролі має те, що замість шпал ним почепили кубарі на петлиці, Василю Аркадійовичу?
— Не розумієте? — здивувався той щиро.
— Зовсім не розумію.
— Ніхто не розуміє трепетної душі артиста, — зітхнув Тубін. — А шкода. Коли я батальйонний комісар, то й відчуваю себе по-комісарськи… Політрук — нижча ланка політпрацівників, треба шукати свою барву, манеру поведінки, а в режисерському сценарії було написано: «батальйонний комісар». До цього я й готувався. Симонова перечитав, Гроссмана, Бондарева з Биковим, Бориса Васильєва… Пристрілявся до образу, нафантазував характер, у сценарії ж лише контур, не слова — бляшки, суцільна функціональність… І — на тобі, політрук!
— А яка нагорода на гімнастерці… Це також важливо для артиста?
— Надзвичайно важливо! Якось я грав досить великий епізод — роль маршала Мерецкова. Ви собі не уявляєте, яку легку радість я відчував увесь той час, поки носив маршальську форму із зіркою Героя…
— А в преферанс це грати не заважало? — посміхнувся Славін.
— Що ви! Який там у біса преферанс! Я не міг узяти в руки карти! Я був в образі полководця! Мене сон не брав, лікарі седуксен приписали!
— А ви Іванова могли б зіграти?
— Єгора?
— Так.
— Коли б написали — зміг би. Характер. Камінь. Величина. І при цьому — ніжна дитина. В ньому мало хто бачить хлопчика, що вирішив довести світові своє право на мрію. Він же ховається від людей, вигадав собі імедж і живе під ним…
— Але ж у нього ні зірок немає, ні лауреатства… Лацкани пусті, тільки характер, — сказав Славін.
— Зірки будуть, — упевнено виповів Тубін. — І лауреатство теж. Прикро, звичайно, якщо посмертно…
— Хто у вас у п'ятницю програв? — спитав Славін. — Кажуть, рубалися дуже цікаво…
— Гена пролетів, як голуб.
— Кульков?
— Так, — актор засміявся. — Чули історію про те, як ховали преферансиста, який помер від розриву серця, взявши дві взятки на мізері?
— Не чув.
— Але в преф граєте?
— Якщо доводиться їхати в поїзді.
— Тоді зрозумієте… Ховають покійника колеги по зеленому столу, сумно йдуть за труною, а один учасник пульки шепоче другому: «Коли б я зайшов до нього вісімкою треф, — і киває на труну, — він потяг би не дві, а шість взяток»…
— Дивно, я зустрічався недавно з Івановим, — озвався Славін, посміявшись з анекдоту, — і він не справив на мене враження людини, яка живе під вигаданим імеджем…
— Це, знаєте, справа людської талановитості… Коли ви зразу ж помічаєте, що людина грає, — тоді, звичайно, нецікаво, — провінція награє так, що аж гай гуде. Тільки особистість вживається в той образ, який вона задумала і вибрала… Пригадуєте, у Пастернака «ввойду, как образ входит в образ, и как предмет сечет предмет».
— А як би ви грали Іванова?
— Не зрозумів. Що значить, як би грав? Так, як його образ написав би сценарист…
— Припустимо, сценарист його не знає. Але вам пропонують матеріал, де с вчений, схожий на Іванова… Ви маєте право запропонувати своє прочитання образу?
— Залежить від режисера. Знаєте анекдот: прийшов чоловік у виконком і питає: «Скажіть, у мене право на відпочинок є?» — «Є». — «А право на використання вільного часу за власним бажанням?» — «Є». — «А я можу…» — «Не можете!» Право є, а могти — не можеш! Епохальний анекдот, правда? От і режисери: один приймає задум актора. — «Можеш, брате! Все можна, шукай!» А інший знімає тебе, як мавпочку, та ще й примушує рахувати в думці, поки руку до лоба піднімеш, і щоб неодмінно долічив до п'яти, не більше і не менше, таким він бачить жест, розумієте?
— Ну, а коли режисер ваш союзник?
— Чорт його знає… Тоді, звичайно, я запропонував би йому своє бачення… Ви з, Жориною матусею знайомі?
— Мало…
— Побачили б ви, як він щонеділі виводить її гуляти в парк… Вона з дворян, аристократка… Майже нічого не чує і все шпетить Жору, шпетить: і те він робить не так, І це… Треба мати його витримку, щоб усміхатися, жартувати, обіцяти виправитись… І щороку половину своєї відпустки витрачає на стареньку — вивозить під Зарайськ, там у її батька маєток був… А послухайте, як він гримить на вчених радах?! Ніяких авторитетів…
— Щось подібне вже було в кіно, — сказав Славін. — Ніжність до мами, грубість на роботі… Не пригадую тільки в якому… І мені це здалося трохи штучним, занадто прямолінійним, чи що…
— Світ стомився від простоти, шукають штучності, аби лишень здивувати… Шкода… Наприкінці свого шляху не можна не впасти як у єресь, так і в разючу простоту…
— Любите Пастернака?
— От кого зіграти б…
— Це справді цікаво, — погодився Славін. — Хоч дуже непросто…
З колосників, що оточували знімальний майданчик, оператор крикнув:
— Ми готові, майстре!
— За роботу! — Сазонов ляснув у долоні. — Почнемо знімати!
Тубін повернувся до костюмерки; на шинелі були дві шпали. Він поправив ремінь, і Славіна вразило, як за якусь мить змінився актор: обличчя його взялося зморшками, лоб став опуклішим, нависли надбрів'я, а нижня щелепа трохи виступила вперед, надавши його виглядові виразу суворої рішучості…
— Спасибі вам, — сказав Славін актору. — Щасливої зйомки.
— К чорту, — відповів Тубін іншим, начальницьким голосом. — Якщо з матусею вже було в кіно — добрий син і так далі, — тоді можна пошукати ключ у стосунках Єгора з жінками: кабан, шматок м'яса, ні фігури, ні лиця, а як вони до нього липнуть?! Просто-таки, наче метелики на вогонь…
— А чому це? Як думаєте?
— Тому, що добрий. А ніхто в світі так не потребує доброти, як жінки…
… Генерал-лейтенант Шумяков глянув на Славіна з неприхованим подивом:
— Чека цікавиться. преферансом?
— Ні. Цим чека не цікавиться, Олексію Карповичу. Мене цікавить тільки одне питання: хто у вас крупно програв минулої п'ятниці?
— Кульков.
— А чим він розплачувався?
Шумяков здивовано стенув плечима:
— Звичайно, грішми. Він здорово підсів на мізері, ловля була дуже інтересна… А в чому річ?
— Я скажу. Але спочатку мені треба з'ясувати, якими купюрами розплачувався Кульков. Це надзвичайно важливо, Олексію Карповичу.
— По-моєму, він поклав на стіл сотенну. Але я просто не звернув уваги на це. Для мене гра, як розумієте, це не засіб заробити четвертак, а спосіб, що знімає стрес, робота, самі розумієте, яка…
— Розумію, але мені хочеться, щоб ви все згадали, якщо можете, точно…
— Я подзвоню Іванову. Він забрав увесь виграш, сподіваюся, пригадає подробиці. Але ви все-таки поясніть суть справи, я не дуже вмію мислити, коли не розумію, про що йде мова…
— Олексію Карповичу, я змушений відкрити вам державну таємницю…
Генерал загойдався в кріслі:
— Полковнику, вона для мене відкрита вже тридцять п'ять років…
— Річ у тім, що сотенна асигнація, яка з'явилася на столі професора Іванова, потрапила туди прямо з шпигунського контейнера ЦРУ.
— Та ви що! — генерал навіть сплеснув руками; вони в нього були тонкі, як у піаніста, породисті, хоч і селянський син, у дитинстві підпаском був під В'язьмою, аж поки хлопчиськом не пішов у партизани. — Це безглуздя, га й годі! Не міг же Геннадій розплачуватись американськими грішми?! Ні, це якийсь абсурд! Треба спитати, як до нього потрапили ці гроші, він же міг одержати їх в ощадкасі, в магазині…
- Предыдущая
- 22/67
- Следующая