Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/67
• Следующая

Ейзенхауер не міг забути тривалої наради в Білому домі напередодні вильоту до Парижа після того, коли Кремль зажадав від президента, — як необхідний крок перед початком переговорів, — офіційного вибачення за те, що сталося: літаки-розвідники роблять такі маршрути над територією дружньої держави лише перед запланованою агресією; з цим твердженням важко було не погодитись; як генерал, що планував висадку союзників у Нормандії, Ейзенхауер розумів справедливість вимоги росіян, але як президент великої держави насамперед мусив думати про протокол, в якому йшлося, — в цьому конкретному випадку, — про престиж Америки…

Він не забув, як увійшов до залу засідань «великої четвірки»; Ейзенхауер гадав, що, обмінявшись з російським лідером поглядом, він перший підійде до нього й простягне руку; це цілком можна було б вважати в якійсь мірі формою вибачення; він побачив обличчя російських міністрів Громика й Малиновського, які дивилися на нього очікувально, і в їхніх очах вгадувалася підштовхуюча доброзичливість; але Хрущов сидів, насупившись, голови не підвів, на Ейзенхауера навіть не глянув; усі спроби де Голля знайти компроміс успіху не мали, зустріч у верхах закінчилася не розпочавшись…

Повернувшись до Вашінгтона, Ейзенхауер відчув страшенну втому й уперше подумав про свій вік: боліло під лівою лопаткою й крутило коліна.

Він попросив помічника з'ясувати, хто ж по-справжньому стояв за розстрілом наради «великої четвірки»; так, звичайно, Даллес; але ж він лише виконує задумане, дістає рекомендації, не зафіксовані в жодному документі, й лише тоді запроваджує їх у життя.

Безумовно, всієї правди йому так і не довелось взнати, але певну інформацію він мав, і от зараз, перед тим як піти з Білого дому, дедалі частіше згадував той день, коли його солдати висадилися в Європі, й проразливо квилили чайки, і пахло йодистими водоростями, що лежали на сірому піщаному березі. Повільно ходячи по кабінету, Ейзенхауер став диктувати чорновик промови — прощання з нацією, так би мовити, політичний заповіт президента:

— Ми не можемо не признатися самі собі в тому, що в країні визріла якісно нова сила, — глухо говорив Ейзенхауер, раз у раз поглядаючи на червону лампочку індикатора в диктофоні, — яку я визначаю як воєнно-промисловий комплекс. Це незрима, спрямована сила, позбавлена дару історичної перспективи і служить своїм хвилинним інтересам, але зовсім не думає про те, до чого вона може привести не тільки Америку, а й усе людство, якщо її концепція переможе в цій країні…

Генерал Сергієнко повернувся на площу Дзержинського з наради в Кремлі дуже пізно; полковник Груздєв чекав його в приймальні; мовчки простяг червону папку з грифом «цілком таємно».

Сергієнко уважно переглянув інформацію; серед ста двадцяти телефонів, по яких могли дзвонити розвідники ЦРУ (довідку вже підготували, імовірності вичислили на комп'ютерах), підкреслив два прізвища, одне з них двічі: професор Іванов, провідний спеціаліст з ракетної техніки. Підстави для цього були: в Кремлі тільки-но повідомили, що американська сторона висловила згоду продовжити в Женеві припинені — аж ніяк не з вини Радянського Союзу — переговори про обмеження стратегічних озброєнь.

… Вночі, через вісім годин після роз'їзду розвідників ЦРУ по Москві, було зафіксовано вихід в ефір передачі Мюнхенського розвідцентру; розшифруванню, певна річ, вона не піддавалась.

Вранці Сергієнко викликав Груздева.

— Я вам потрібен, товаришу генерал? — спитав той, заходячи до кабінету.»

Сергієнко, всміхнувшись, перепитав:

— «Я вам потрібен?» Запитання таїть у собі певну безвихідь сімейної трагедії. Де Славін? Якщо вас не обтяжить моє прохання, пошукайте його, він мені дуже потрібен, — справу з професором Івановим я маю намір доручити йому. Сьогодні ж…

Ірина Захарова, подруга Славіна, неждано-негадано одержала відгул, півтора тижні, й вилетіла в Піцунду, до Алябрика, в пансіонат «Апсни».

Кожного ранку вона спускалася на пляж, до самого моря, зеленого, прозорого, й лежала нерухомо, відчуваючи, як сонце стягує шкіру; могла цілий день пектися і ніколи не обгоряла, — засмага була шоколадна, рівна; «ти моє гогенівське диво, — жартував Славін, — ніжність моя…»

Перші дні вона зразу ж засипала під монотонний, заколисуючий плескіт моря працювати доводилось із «захльостом», особливо над дисертацією; потім стала брати з собою книжку: чомусь надумала вчити італійську; дуже сподобалось, як там вимовляють «прего» — «будь ласка»; Славін якось сказав їй: «Ти живеш деталлю, часом це небезпечно, люба моя, ризикуєш пропустити головне».

На четвертий день біля неї примостилися чоловік і жінка з маленькою дівчинкою: худорлявий, мовчазний чоловік і жінка з красивою сивиною. Ірина краєчком ока спостерігала, як та робила гімнастику, дуже стомливу, не менше години; «От молодець, мабуть, уже під сорок, а як прекрасно збереглася, чудова фігура, тримається, не розповзлася — це ж трагедія багатьох жінок…»

Після гімнастики жінка довго плавала вздовж берега, а потім бавилася з маленькою, кидаючи їй великий гутаперчевий м'яч; дівчинка верещала від щастя, ганялася за м'ячем по пляжу; якось спіткнулася об Ірину, впала на неї; обнявши м'яке піддатливе тільце — лопаточки, наче крильця, й Ірина відчула особливий дитячий запах: молоко й квіткове мило; справжня втіха…

— Як звати вашу донечку? — спитала Ірина, піднявши маленьку перед собою.

— Це онука, — всміхнулася моложава жінка. — Машенька.

Ірина поцілувала дівчинку, неохоче випустила її з рук, — така довірлива ніжність, — і рантом подумала: «А я ж молодша за цю бабусю лише на шість років. Ну, на сім, щонайбільше… А в мене немає такого маленького, ніжного чуда… І, судячи з усього, не передбачається…»

… Останні слова здалися їй такими жахливими, що вона схопилася з лежака й кинулася в море; плавала вона професіонально; колись виступала по першому розряду; відмахавши кролем метрів двісті, перевернулася на спину: «Мені ще не вистачало в морі плакати…»

— Отже, тепер можете частувати тільки пивом? — усміхнувся Славін. — Будинок літераторів включився у всенародну боротьбу за тверезість?

— Ще й як, — відповів Степанов. — І літератори також. Але по-різному: плакальники почали більше, ніж колись, стогнати, що пияцтво на Русі пішло від Петра, — віддав, мовляв, на поталу чужоземцям святині, до нього всі, як один, були непитущими; «веселие на Руси есть пити» — від лукавого, від фальсифікаторів історії, чужорідна змова проти нації, ну, а ті, кого величають авторами книг про «ділових людей», знову кинулися в атаку на нашу бюрократичну нерухомість: «пияцтво можна по-справжньому подолати тільки в тому разі, якщо пляшці буде протиставлено реальну альтернативу діла: тільки сік замість проклятої оковитої, а й можливість легко одержати садову ділянку, взяти позику в банку для придбання меблів, передплатити зібрання творів того письменника, який тобі до душі, а не директивно оголошеного «видатним», купити на виплату машину, легше й простіше зібрати мільйон папірців для поїздки в Болгарію чи в Берлін, — пропади все пропадом, коли подумаєш про ту тяганину, яка на тебе чекає, якщо вирішив оформитись для подорожування… «Величність порядку?» Ні, Віталію, гімн обломовщині! Вона добре вміє маскуватися, непомітно гребе під себе параграфи наших нових законоположень, перетворюючи їх не на важіль, що стимулює дію, а на традиційну тяганину… Думський дяк не в Брукліні народивсь, а, на жаль, у нас, в першопрестольній… «Думський», «дума», «подумаємо»… Меткі ми на роздуми, а коли ж робити почнемо?! Дивився торішній чемпіонат футбольних юніорів, як ми програли?

• Предыдущая
• 2/67
• Следующая