Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 41

• Предыдущая
• 41/72
• Следующая

— Спасибі, — відповів князь, підводячись. — Завтра я скажу, наскільки ваша порада була слушною.

Вони вийшли з готелю; швейцар у своєму коричневому котелку зробив рукою факірський жест, одразу підкотив старомодний чорний «остін»; Ростопчин назвав адресу; поїхали; раптом обличчя князя завмерло, ще більше змарніло.

— Мені це дуже не подобається.

— Мені також.

— Я не про те… За нами стежать, Митю.

— Навіщо? Хто?

— Не знаю… Ті двоє, що сиділи поряд за столиком у лобі, вискочили слідом і їдуть за нами… Дуже дивно…

— Що ж, для тебе авантюра, для мене сюжет…

— Офіціант сказав «Пекінз мун»… Вони чули… Дуже добре… Ти ж не воював, Митю?

— Я не воював, Женю.

— Ну от, а я воював. Точніше — боровся. Партизани не воюють, вони борються… Слухайте, — звернувся він до водія. — Я вам буду дуже вдячний, коли ви зробите так, щоб наша машина проїхала під жовте світло. За нами їде автомобіль з людьми, яких я не хочу більше бачити.

— Так, сер, — відповів водій, — але штраф досить великий.

— Не маю сумніву, — відповів князь, сказав Стеланову по-російськи, — мабуть, вони не поїдуть на жовте світло, вони ж певні, що ми відправилися у «Пекінз мун»…

Він витяг з кишені папірець, який приніс офіціант, дав шоферові іншу адресу: Холлівуд роуд, шість; ресторану не назвав; уроки макі; похитав головою:

— Знаєш, пити ми з тобою не будемо. Є що аналізувати. А це можна робити тільки на тверезу голову…

(Люди Фола, загубивши таксі з Ростопчиним і Степановим, поїхали в «Пекінз мун».)

Ростопчин і Степанов сіли в «Голден дак» у глибині залу; офіціант приніс свічку, засвітив її; подав меню, вислухав замовлення й задріботів на кухню. Лоб Ростопчина був усе ще вкритий зморшками; Степанов ніколи раніше не бачив його таким — маска, а не обличчя.

— Зараз подзвонимо до юристів, — сказав Ростопчин. — Добре було б знайти зубатих журналістів. У тебе тут нікого немає?

— Нікого.

— Погано.

— Ти певен, що за нами стежили?

— Так.

— А навіщо нам потрібні юристи чи зубаті журналісти?

— Загинай пальці, — сказав Ростопчин. — Істерика Золле… Ти справді нікому не платив грошей за документи?

— Можу забожитися.

— Не повірю. Ви всі атеїсти… Отже, істерика Золле… Раз. Дуже дивна істерика… Мабуть, його хтось чимось страшенно образив, розумієш? Сказали про тебе таке, чого він просто не міг перенести… Він дуже чиста, незахищена, довірлива людина…

— Що б мені не говорили про нього, я ніколи не повірив би…

— Навіть коли подадуть докази?

— Які?

— Ну, такі, наприклад, що він навмисно вводить наш пошук в оману.

— Цього не може бути!

— Емоції, — сухо обірвав князь; він і говорив зараз інакше: рубано, коротко, сухо. — Якби тобі показали документи й виклали на стіл факти, ти повірив би. Так, так, не сперечайся. Значить, йому також виклали факти.

— Чому він не погодився подзвонити до того Равенбрюка?! Я ж пропонував…

— Тому що там був не один лише Ранненброк. Там були ще двоє. І вони розмовляли з ним його рідною мовою, Митю. Це дуже важливо, коли з людиною розмовляють її рідною мовою. Він пережив у «Кларіджі» трагедію…

— Чому?

— Тому що ти поводився неправильно.

— А як я мав поводитись?

— Як лікар. Як добрий лікар, який розмовляє з тяжкохворою людиною.

— То він псих, чи що?!

Ростопчин зітхнув.

— Очевидно до певної міри… Як і ти, до речі… Як і я… Люди, охоплені ідеєю, — психи. Це відбувається непомітно, поволі, але, якщо ти засинаєш з думкою про щось одне, дуже важливе для тебе, і з цією ж думкою прокидаєшся, все твоє єство поступово підкоряється одному, єдиному, В мене є бізнес, син, нарешті, в тебе діти, журналістика, книги, кіно, а він — один. Зовсім самотній. Зі своєю мрією. З нею він засинає і прокидається. Знаєш, чого мусульмани трьох жінок мають? Бо розумні… В однієї сьогодні її дні, вона шалена — набік, друга народила дитину — тож і доглядай її, а з третьою саме час облегшити плоть… У них психів нема… Тільки старі діди впадають у фанатизм, та й то на ісламі… В нас психів більше, бо одна спрямованість.

Так, так, я кажу серйозно… Коли б ти розпластався перед Золле, розмовляв, як з дружиною, що страждає істерією, можна було б домовитись. А ти росіянин, танкова атака, господи, коли ми навчимося вкрадливості?!

— Простори не ті, Женю. Вкрадливість — від малих відстаней, від необхідності притиратися… Добре, припустимо, із Золле все так. А далі?

— Далі… Я поки що не розповів тобі… Раптом, зовсім несподівано, мій син опинився «у безвихідному становищі»: хтось хоче довести, що він купив землю, частина якої належала фірмі, котра будує дороги. Юристи з Буенос-Айреса кажуть мені: справа дивна, але процес, якщо його розпочати, може обійтися страшенно дорого, противники мого сина — могутні люди… Включилося стерво… Шарпає нерви… Скандалить… Це вже удар проти мене. Я змушений був викласти гроші, щоб урятувати сина. Так, так, ті гроші, які відклав на живопис. П’ятнадцять тисяч я зберіг, але не певен, що нам вистачить… Тобто, певен, що не вистачить… Сотбі вміє розпалювати пристрасті. Це два. Тепер Розен. Якщо він сам до тебе прийшов, якщо має бізнес з Росією, заангажував себе пропозицією допомогти вам, установлені зв’язки, — а він, я переконаний, з твоєю допомогою це зробив, — і навіть не подзвонив мені… Чому? Не знаю. Але це три, Митю, це три. І — останнє. Два молодики, які сиділи поряд з нами в «Кларіджі», а потім кинулися до машини й поїхали слідом. Це чотири. Можеш заперечувати…

— Можу. По пунктах…

— Не треба, вельмишановний пане, — вони почули за спиною скрипучий старечий голос; сказав він це по-російськи, без акценту; обернулися різко, наче хтось штовхнув їх; за сусіднім столиком сидів пергаментний старий з водянистими, трохи витрішкуватими очима; тонка шия стирчала з широкого коміра старомодної сорочки, чорний у білий горошок метелик теліпався десь на грудях. — Ви не спростуєте доказів вашого знайомого. Це кажу вам я, Іван Грешев. Я живу по сусідству, милості прошу до мене, там і поговоримо.

До Нью-Йорка Розен відправився тієї самої ночі, коли прилетів у Цюріх; додому приїхав зовсім розбитий, зразу сів до телефону, зв’язався з Ендрю, адвокатом, який працював з ним останні п’ятнадцять років; відтоді, як почався хороший бізнес; той розсердився:

— Подивись на годинник. Це у вас у Москві день, а в нас ще й ранок не почався!

— Мені треба негайно зустрітися з тобою, Ендрю, — сказав Розен. — Негайно, розумієш?

— Поснідати даси?

— Звичайно.

… Вислухавши Жаклін (вона розповіла про все, що сталося, краще за чоловіка, тим паче-англійська була її рідною мовою), Ендрю знизав плечима:

— Якого біса ти взагалі поліз у це діло, Джозеф?

— Не вчи мене робити бізнес з росіянами, — відрубав Розен. — Скажи, як повестися. Щоб і кози були ситі, і сіно ціле.

— Це складна справа. І вона мені дуже не подобається.

— Можна подумати, що нам вона подобається, — озвалася Жаклін.

— Треба було б негайно, — замислено мовив Ендрю, — порадитися з кимось із польської общини.

— Це безумство! — вигукнув Розен. Він говорив рубака чи, коротко, зосереджено. — Ти добре розумієш, що вони порадять.

— Ну, то пошли гроші цьому червоному князю телеграфом.

— Якщо вони записали мою з ним розмову з Москви, то й телеграфний переказ буде зафіксовано.

— Бачу, в тебе є якась пропозиція, — мовив Ендрю. — То прямо й кажи, що в тебе на думці. А я відповім тобі, варто це робити чи ні. З погляду закону. Та й годі.

— Ти, особисто ти можеш вилетіти в Цюріх чи в Лондон і передати цьому князеві гроші?

— У мене післязавтра починається дуже важливий процес.

— Скільки коштуватиме, якщо перенести його?

— Це неможливо. «Електрисіті» заплатили мені великі гроші, йдеться про оренду землі, отже, неустойка тебе розорить.

• Предыдущая
• 41/72
• Следующая