Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 21
- Предыдущая
- 21/72
- Следующая
— Стривай, Євгенію. В мене немає паспорта, візи… Я не одержу її зразу… Треба почекати, це нереально… Тим паче, що я добився дозволу летіти в Лондон, перелопачувати пізно…
— Перелопачувати? — Ростопчин зітхнув. — У роки мого дитинства цього слова я не чув.
— Подобається?
— Дуже.
— Я радий. Доведеться тобі поїхати до Ліфаря самому, Євгенію. Чи з паном Розеном…
— Хто це?
— Такий буржуй, як і ти. Тільки з шахтарів, не аристократ. Я передаю йому трубку, потім ми з тобою закінчимо розмову, гаразд?
— Ох, як це все жахливо! — зітхнув князь. — Візи, паспорти, кордони… Як звуть цього пана?
— Йосиф Львович.
Степанов дав Розену трубку, той відкашлявся, наче учень біля дошки, й сказав:
— Здрастуйте, ваша ясновельможність, це Йосиф Львович… Мені дуже приємно поговорити з вами! Я заочно ознайомився з вашою діяльністю, і вона мені здається благородною… От…
«Довго, видно, готував фразу, — подумав Степанов, — весь той час, поки ми їхали, не інакше. Такий торговець нам не завадить, у нього очі крижані, якщо вже вирішив, не відступить».
— Я не скажу, що в мене баків кури не клюють, — тим часом вів далі Розен, — але я згоден внести тисяч дві для початку. Містер Степанов розповів мені про аукціон у Лондоні… Я не можу там бути, але полечу в Нью-Йорк через Цюріх, одразу ж подзвоню вам…
Паша подивився на Степанова; обличчя його було, як у хлопчика, — неприховано радісним; він підвів великий палець, накрив його долонею, а потім «посипав сіллю», саме так у дитинстві ми виражали найвищу радість, згадав Степанов; Паші, мабуть, років тридцять, він ближчий до моєї дочки Бембі, ніж до мене, дивна проблема — потяг поколінь, вододіл пам’яті, кажуть, під старість чітко пригадуєш усе, що було в дитинстві, все повертається на круги своя; жаль тільки, що круг — останній…»
Запис телефонної розмови Степанова й Розена з Ростопчиним було переслано представництвом у Цюріху («Юридична контора Менсона і Доу») до Гамбурга, Фолу, тієї ж ночі; але його там уже не було, вилетів у Лондон; вранці послали наздогін шифрограмою з поміткою «терміново».
О десятій годині Фол прочитав телеграму, попросив надіслати запит на Розена, «який перебував у даний момент у Москві, але базувався на Панамі, якийсь бізнес, деталі невідомі», й подався на Нью-Бонд стріт, 34, у фірму «Сотбі», куди вже привезли картини Врубеля.
IV
«Вельмишановний Миколо Сергійовичу!
Недобре, звичайно, зловтішатися, та чи можна вважати зловтіхою справедливість, яка не завжди милостива, зате вражає грішника?
Ви, мабуть, уже чули, що Надія Забела-Врубель, завагітнівши, перестала співати, одійшла від театру, і заробіток у сім’ї декадентського Юпітера дуже зменшився, довелося жити тільки на гроші, виручені за продаж картин. На жаль, ще не перевелися аристократи (не можу збагнути їхніх вчинків, гра в оригінальність, чи що? Або дитяча безвідповідальність?), які купують для своїх колекцій відхилені імператорськими музеями картини Врубеля. Ну, нехай це робили б торговці, в них не наша гнилизна, пронозуватість у них, запозичена на Заході, в чужих нам палестинах, а то ж чистокровні дворяни дають йому гроші, й він усе малює, малює, малює…
Кажуть, працював він день і ніч, щоб ублажити свою черевату, майже по вісімнадцять годин, навіть при електриці, без природного світла (тому й така мазанина), сяк-так зводив кінці з кінцями, багато скандалів було з його «Демоном», — не почув Господь наших благань, щоб не доторкався до Лермонтова, а тут народилася дитина, яку назвали, звичайно, Савою, гм-гм, Сава Врубель, істинно по-російськи, аби ні в кого не було сумнівів, що, мовляв, лях чи якийсь там литовець. До речі, його улюблена гра називається «Оргія», авжеж, саме так, вірні люди розповідали, ще на хуторі в старого Ге вони влаштовували Оргію Троянд, але ж від Троянд до чогось іншого лише один крок, а слово «Оргія» містить у собі певний смисл…
Так от, Сава Врубель немовлям помер, застудившись у дорозі.
Звичайно, не можна по-людськи не співчувати батьківському й материнському горю. Може, ця жертва, як відплата, очистить його й одверне від усього, що викликає у нашої православної публіки обурення, так справедливо, так відверто, без натяків, висловлене.
Мій удар по його «Демону» завдав декадентові чимало прикрих хвилин, адже він уже не один, у нього сім’я, він звідав турботи житейські, годі витати в емпіреях та жити за рахунок Мамонтових і Морозових, пора й своїм трудом, своєю головонькою думати.
Поглянемо, куди його тепер понесе. Удар був сильний, як очисна гроза з блискавицями. Хто знає, може, повернеться в Лоно? Я перший тоді простягну йому руку, перший надрукую статтю, бо не злість чи заздрість спонукали мене до того, а лише скорбота через знехтувані традиції, через насильство над світлими ідеалами Православ’я…
Поживемо — побачимо.
Любий Миколо Сергійовичу, був би безмірно Вам вдячний, якби Ви посприяли, щоб мені надіслали гонорар за четвертий і п’ятий номери, та й аванс непогано б одержати, ми з Танечкою думаємо поїхати на води у Віші, а там курс вельми дорогий.
Сердечно Вас обнімаю, зостаюсь Вашим покірним слугою
Гаврило Іванов-Дагрель».
6
— Взагалі, за любов карають, — сказав Фол містеру Джавісу, провідному експертові фірми «Сотбі» з питань європейського живопису. — А найбільше за батьківську. Як тільки діти зрозуміють усю глибину батьківської чи материнської любові, ми їх втрачаємо; з’являється відчуття власної непогрішимості та вседозволеності — особливо коли батьки живуть окремо. Про це моєму старшому братові сказав Хемінгуей, вони разом рибалили на Кубі, я згоден з такою концепцією.
Фол відійшов у куток темного залу «Сотбі», що, як і всяка престижна фірма, розмістилася в старому будинку вісімнадцятого століття; другий поверх, де призначено торги, було заставлено російським живописом; Фолу здалося, що в цьому синьо-червоно-дерев’яному залі росіянам холодно. Він ще раз глянув на Врубелівський ескіз обличчя хлопчика: сидить у колясці, сорочечка фіолетова, щоки повненькі, мов налиті, верхня губка роздвоєна, оченята розумні.
— У вас є діти? — спитав раптом Джавіс.
— Нема, — відповів Фол. — Або є такі, про існування яких мені нічого невідомо.
У нього було троє дітей від Дороті; хлопчики й дівчинка; Деніз, Ел і Кетрін; дев’ятнадцять, десять і сім років; усе скінчилося — і з їхньої матір’ю і з ними, — коли він зрозумів, як гидливо сторонилася вона його любові; протестант; сухар; ой боже мій, чи варто згадувати про це, один; зовсім один, хай живе свобода, страшна самітність, постійний погляд у дзеркало.
Коли вони розлучилися, Фол став пиячити. Схопило серце; і він подумав: чого це я? В них — і в Дороті з її торговцем, і в старшого сина Деніза з його тайландкою — своє життя; виросте Ел, заведе собі француженку чи росіянку; що ж, це його право; потім Кетрін — не інакше як порадує євреєм чи негром; я потрібен їм як гарант їхнього благопристойного життя: спромога робити суботні витрати; подорожі, заміський будинок, таксі, покоївка; нехай це щастя триває якнайдовше; тому я мушу вижити, а не зламатися на сімейних сценах, будь вони прокляті, не стати алкоголіком чи наркоманом; масаж кожного ранку; теніс, пробіжки; відколи розлучилися, жінкам не вірив, усіх їх вважав повіями.
— Це немовля — син Врубеля? — спитав Фол.
— У нас немає літератури про художників. Мені важко відповісти вам.
— У вас немає літератури тільки про росіян?
— Ні, практично про всіх. Крім, звичайно, Мікеланджело чи Ван-Гога.
— А як же можна працювати? — Фол здивувався. — Ви ж головний експерт з живопису!
— Абсолютно правильно, — підтвердив Джавіс. — Але ви не зовсім правильно трактуєте поняття «експерт». У. нашій фірмі завдання експерта полягає в тому, щоб з’ясувати справжню вартість картини, підготувати буклет для наступного аукціону, скласти каталог, повідомити людей, зайнятих нашим бізнесом, залучити мистецтвознавців і простежити за тим, щоб усі чекали події й готувалися до неї… Мабуть, вам це не цікаво?
- Предыдущая
- 21/72
- Следующая
