Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 99

• Предыдущая
• 99/196
• Следующая

Катрін ще говорить; у неї напрочуд чистий голос, і вона промовляє:

— Мій брат, король, хоче, щоб я вийшла за іншого. Це було б нещастя для мене. Хоч би він уже дав нам той едикт! Це б усе відшкодувало, навіть моє нещастя. Та коли до повної віддяки ще чогось бракуватиме, хай він піднесе на трон герцогиню де Бофор, бо вона дарує йому гарних дітей. Я хочу його шлюбу з нею, хочу едикту, — оце й уся моя сповідь.

Її високість сестра короля дала знак тій дамі, котру щойно назвала. А та, слухаючи свою найкращу подругу, набралась відваги. Вона вже дихала спокійно.

Габрієль:

— Оце її високість слушно сказала: я хочу дати нашому владареві гарних дітей. Не тільки гарних, а й багато. Я хочу стати матір'ю династії королів. Прагнучи до трону, я мушу ненавидіти тих, хто перепиняє мені дорогу, і особливо ненавиджу я королеву Наваррську. І все ж я легше могла б пробачити їй, коли б вона підіслала вбивць до мене, ніж до мого коханого. І хоч би я в своїй сповіді говорила про себе дуже погані речі, врешті-решт зостанеться одне: що я його люблю.

Всіх слухачок зворушили ці слова. Катрін квапливо нахилила до Габрієлі щасливе обличчя, принцеса Оранська погладила її по плечу, а бідна пані Морней піднесла вгору складені руки. Габрієль попросила цих добрих жінок почекати: вона ще не скінчила.

— Ви не знаєте, як це бути поганою і негідною. І майбутня королева не має права оповідати вам про це. Я мовчатиму з пошани до мого владаря. Одначе на світі є пиха, честолюбство й корисливість, пусті й фальшиві. «Та як не маєш любові…» — мабуть, кажете ви, протестанти. Всі ви, що зібралися тут, напевне, ніколи не розуміли по-справжньому, що це означає: «Як не маєш любові». Та, котра знає це, жахається свого минулого, бо то минуле зовсім іншої, нерозумної, заблудлої душі. А повноцінне життя почалося для мене, лиш відколи в мене є той, за кого я ладна хоч і вмерти. Його я здобула, і йому я віддана, — байдуже… о, зрозумійте мене! Байдуже, чи він великий і чи він одружиться зі мною.

— Це буде скоро, — сказала принцеса Оранська. Але Габрієль відказала:

— Пані д'Оранж, не бійтеся, що знайдете в мені забагато християнського самозречення. Я наважилась досягти своєї мети й не забула тих засобів, що їх мене навчило моє минуле. Двір іще побачить, що недарма дав мені таке ненависне прізвисько.

«Герцогиня де Свиньйон», — зразу подумали дами. Дивна річ — для них воно не прозвучало лайкою. З уст цієї жінки, що враз наче відмежувалась від них, промовляла до них велич, вона говорила як створена з королевого ребра, як його плоть і кров. Ніхто вже не нахилив до неї ласкавого обличчя, ніхто не торкнув її рукою.

Принцеса Оранська почала сповідатись без запрошення:

— Я переживаю всі події, не міняючись; це велика вада. Ми повинні бути обтяжені хибами, щоб мати змогу виправляти їх усвідомленням і зусиллям волі. А мені не треба зрікатись нічого: ні пихи, ні честолюбства, ні корисливості. З зубожілої вдови папа де Теліньї, загиблого у Варфоломіївську ніч, стала дружина Вільгельма Оранського, що міг би взяти за себе будь-яку багату принцесу. Але він обрав найбіднішу — і це тоді, коли його вже оточували вбивці. Його син від першої дружини, Моріц, захищав Голландію після батькової смерті. Та він хоче, скинувши з неї іспанське ярмо, панувати в ній сам — не так, як Вільгельм, що прагнув побачити країну вільною. Я стою за Барневелта[69], за право й за волю, проти свого пасинка Моріца, проти власної вигоди, бо ж моє власне дитя, тепер іще мале, було б спадкоємцем трону. І все це нічого не коштує мені; в цьому й полягає хиба. Я не борюся, мною керує бадьора впертість, а її помилково називають чеснотою.

Сповідальниця невідривно спрямовувала свій напрочуд ясний погляд на герцогиню де Бофор.

— Я гадаю, що невідання темних глибин душі виказує байдужість; це те, про що наш господь небесний сказав: «не холодний і не гарячий». Я зневажаю смерть, але мені це не зарахується, анітрохи. Я б не вмерла з любові. Хіба що з християнської впертості — вона в мене спадкова. Адже я була улюблена донька мого батька адмірала Коліньї.

Це ім'я було останнім словом її сповіді. Вимовляючи його, низенька кругленька жіночка трохи ввелася зі стільця. Інші три дами теж піднялися, Габрієль останньою. І раптом перед нею став і вклонився кавалер, — ніхто й не помітив, як він увійшов. Бо саме цього кавалера тут не чекали, а ще менше чекали, що він схилить перед нею свою гордість. Адже то був пан де Роні. Він сказав:

— Ласкава пані, король прямує сюди. Він наказав, щоб ми віддали вам шану. Двір уже зібрався й просить вас з'явитись перед ним.

Дами двома парами рушили до великої парадної зали; пан де Роні йшов попереду, як їхній гофмаршал. З самозаглибленості своїх сповідей вони враз виринули в гамір світової марноти. Габрієль зупинилась і вже хотіла повернутись, — такою бурею зустріло її це вшанування. Це вперше весь двір ставиться до неї так. Оплески, крик захвату, — але всі, човгаючи ногами й уклоняючись, відступали від неї назад, у глибину зали. Сотня дам і кавалерів збилась там, а Габрієль зосталась посеред зали сама, і, щоб вона не почувала себе такою покинутою в цьому моторошному тріумфі, пані д'Оранж узяла її під руку. А її величність сестра короля стала ліворуч неї.

Пані де Морней утекла. А вже за дверима зали сказала королю, що піднімався сходами:

— Величносте! Герцогині потрібна ваша допомога, покваптеся! Хоч би ж ви завжди встигали, коли життя вашої коханої буде в небезпеці!

Анрі кинувся бігом. Добігши до дверей зали, глянув — і що ж! Ніякої небезпеки, його найдорожчий скарб, його кохана владарка тріумфує! Серце його стрепенулось, воно вітало перемогу прекрасної Габрієлі і його власну.

У цьому самому залі з галереєю довкола і з суміжними покоями — неначе так давно! — відбувся балет магів та голярів. Тут-таки розігралась комічна сценка. «Нам з тобою довелось шукати сховку, ми були безсилі проти образи й раділи, що пощастило втекти потайними дверима. Тоді наше становище було досить-таки непевне. Відтоді — піднесення моє й твоє. Нарешті я — справжній переможець Іспанії, і навіть перед папським легатом я вистояв. О, тепер я чую за собою досить сили, щоб видати свій едикт. Настав, настав твій день, моя кохана владарко! Я зараз міг би змусити священика повінчати нас із тобою, і ти стала б моєю королевою».

Він думав так, ніби в чаду. Інші міркували про те саме спокійно. Трохи осторонь натовпу перешіптувалися дві дами.

Принцеса де Конті:

— Яка вона бліда! Хоч би пані д'Оранж міцніш підтримувала її, а то що впаде.

Принцеса де Конде, з Бурбонського дому:

— Може статися й гірше. Хоч би тільки щастя мого кузена було тривке! Йому треба бути справді дуже великою людиною, щоб із нею одружитись.

Принцеса де Конті:

— А хіба він уже й тепер не досить великий, щоб кинути всім нам виклик? Його люба владарка з'являється перед усім двором з двома протестантками. Я гадаю, вона й сама така, а то зрозуміла б, що їй загрожує, і завчасу зомліла б.

Принцеса де Конде:

— Правда, вона бліда. Але та блідість може виказувати й гордощі, а не страх. Коли є при дворі хоч одна-однісінька чиста жінка, то це пані д'Оранж. А вона дуже хвалить Габрієль д'Естре, її теперішню доброчесність, стійку любов, що зробить її гідною трону.

— Тим гірше для її безпеки, — докінчила перша дама, і друга погодилася.

Оплески, крик захвату; а один дворянин, лиш нещодавно прийнятий до двору, раптом став вищий за всіх, бо зліз на стілець.

— Я, мабуть, помиляюся, — сказав цей пан де Бассомп'ср[70] униз, у натовп. — Те, що я бачу, не може бути правдою, а то хтось із них довго не проживе.

Знизу спитали:

— А хто ж, по-вашому?

— Ну, це ясне діло, — відказав придворний зі стільця. — Король повинен жити. А тому дуже шкода цієї прекрасної жінки, але як не її, то його влучить ніж.

• Предыдущая
• 99/196
• Следующая