Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 97

• Предыдущая
• 97/196
• Следующая

А там у кімнаті кожна з чотирьох жінок по черзі сповідалася перед іншими, розкриваючи серце. Вони сиділи довкола столу, на якому лежала книжка. Насамперед вони умовились духовно підтримувати його на відстані, бо в нього тепер тяжка година. Тож розкриймося, хто ми. І нам, і йому може допомогти тільки правда. Будьмо ж правдиві. Він відчує це й теж учинить по правді.

Пані де Морней була найнижча титулом і тому мала говорити перша. Вона злякалася, сказала: «Я не гідна!», — і поклала руку на книжку, щоб укріпитись духом. Вона була кощава, одягнена в усе чорне, волосся ховала під чепчиком, але, хоч вона того й не хотіла, будь-хто помітив би, що колись воно в цієї п'ятдесятирічної жінки було рудувате. Обличчя з розширеними порами — безживно біле. На простягненій уперед руці повипиналися блакитні жилки. Так само блідо-блакитні були й очі; примушуючи себе зосередитися, вона спрямувала їх кудись у далину, поверх інших трьох дам. Коли пані де Морней і побачила короля у вікні навпроти, то зразу ж примусила себе забути про це.

— Я християнка, — сказала вона, і вже в цих двох словах прозвучала щирість. Ця жінка мала неприємний голос і занадто довге обличчя, постаріле, але без зморщок, як і в її чоловіка; губи здавалися сухими й негнучкими. Три інші дами все це помітили; проте незаперечна була внутрішня поважна гармонійність, із якою розкривалась перед ними її душа — з усіма слабостями й хибами. — Але я християнка не стільки вірою, скільки своїми гріхами. Я була марнолюбна, і побожність моя була світська, фальшива, як ті кучерики, що я чіпляла собі. Коли пастори заборонили мені це, я обурилась — замість подякувати тому, хто послав їх до мене. Те страждання, що ним він мене випробовував, — вона уникала вимовляти ім'я господнє,— по суті, теж не виправило мене. Ми непоправні, бо кожному з нас наперед призначено грішити багато або мало, зовсім не грішити чи заробити вічну погибель. — Вона опустила очі, але це сталось несамохіть, і вона поквапилася звести їх до вікна навпроти. — Я мала особливий хист переконувати інших словами. Пан де Морней доручав мені впливати на тих людей, чиєї недовіри він мусив боятися. Часом я досягала успіху і саме через те не могла лишитись чистою. Спритний на це не здатен. Хто ми такі, щоб заради мирської вигоди доводити інших до відчаю? Я знаю одного князя, що через мене все втратив і опинився у вигнанні. А сама я уникла вигнання! Я втручалась у дії тієї сили, тієї саме сили, що хотіла спасти мене, але не ціною чиєїсь погибелі. Про це я не думала, а тим часом у мене посилилось серцебиття, і його не щастило вилікувати ніякими цілющими водами, хоч я й купалась у них, і пила їх. Бо моє серцебиття було осторогою сумління, як я нарешті збагнула, коли воно стало таким, що пройняло мене всю страхом.

Рухлива тінь у вікні навпроти — то був король. Пані де Морней з жалем дивилась, як він зловживає своєю спритністю: адже ми це робимо не вагаючись, хоч мали б завжди бути прямими — навіть тоді, коли прямота веде до смерті. От і пана де Морнея його вміння впливати на людей зробило спочатку гордим, а далі навіть мстивим. Та його принаймні врятувала чеснота, замкнена в його душі, тож світські справи не можуть ущербити її. Діяти — це одне, але він і мислить. Він — перший мирянин, що пише богословські твори. В них він бореться з мирським духом і не дурить ні людей, ні того, хто згори споглядає нас, і просиджує цілі години за столом, над аркушем паперу, й тоді він вільний, тоді він стає таким чистим, як більш ніколи.

Вона розкрила книжку, на якій лежала її рука, й пояснила:

— Це трактат про євхаристію[67].

— Як? — несподівано жваво вигукнула принцеса Оранська. Вона вже досить довго просиділа мовчки, хоча й не нудилась. Вона ніколи не нудилась — ні з людьми, ні на самоті.— То це той самий трактат? Але ж на нього чекає вся Європа! А книжка лежить тут. Чому ж вона не в наших руках?

Її високість сестра короля спитала:

— А правда, що ця книжка зовсім заперечує месу, і віднині навіть сам папа більш не захоче правити її?

— Її правитимуть і далі,— відказала пані де Морней, але пояснювати докладніше не стала. Вона обернулась до принцеси Оранської.— Пані д'Оранж, — сказала вона цій низенькій кругленькій жіночці з напрочуд ясними очима, сивим волоссям і дівочим кольором обличчя. — Ви найбільш випробувана з усіх християнок. Вас оточує аромат духовної чистоти, і останнього мого признання ви не зможете збагнути, хоч би як намагалися з незглибимої доброти своєї. Ця книжка не може вийти в світ, поки король не видасть свого едикту. Спершу едикт, бо після цієї книжки ми його не одержимо. Книжка завдасть нам горя; відкривання правди, на жаль, буває згубне.

— Ні! — вигукнула принцеса. Квітуча, життєрадісна жінка запевнила бліду й залякану: — Ми ті щасливці, котрим допомагає тільки правда. Навіть як усе зрадить нас — нехай: ми самі залишимось. Ми ж зібралися тут, щоб підтримати короля, ми розкривали свої душі, які вони є, щоб він там душею чув нас. На доказ цього з нами його кохана, і вона має стати королевою.

Її напрочуд ясні очі зупинились на Габрієлі, й та зашарілася. В бідолашної вирвався тихий, здушений схлип. Вона почувала себе сиротою серед цих протестанток, а вона ж не мала нікого, крім них. Багато що з їхньої мови лишалось їй незрозуміле. Таке самовивіряння, такі сповіді не були їй знайомі, вони лякали її. І все ж під тим поглядом, який зупинила на ній пані д'Оранж, вона тихо промовила, що й вона спробує розкрити свою душу.

— Любе моє дитя, витріть спершу очі. Сповідатися треба з сухими очима. — Принцеса зупинила Габрієль не так цими словами, як усмішкою. Так усміхатись уміла тільки вона. Та усмішка була непохитно розважна — тією розважністю, що проникає в саме серце. Габрієлі пані д'Оранж здавалась подібною до янгола. Вона відчувала, що виявляти розважність навіть в усмішці можуть тільки істоти іншої породи, ніж ми. Тому вона в раптовому щирому пориві хотіла вже поцілувати принцесі Оранській руку. Але принцеса випередила її, опікунчим жестом обнявши Габрієль, а знак говорити дала сестрі короля.

Анрі знову сів перед легатом і полишив говорити йому: хай скаже те, що хоче. «Може, Рим знає мене краще, ніж я сам? Ну, починай». І легат почав цілу промову. З щуплявого тіла виходив м'який і густий голос. Зів'яле обличчя давно вже навикло бути непроникним; виразна міміка ніколи не була властива цій людині. Зате очі його теж промовляли. В них не світилась велика мудрість, скоріше жадібна цікавість, яка здавалась безсоромною людям певного типу, і вони воліли б відвернутись. Але він був папський легат.

Король час від часу докидав короткі зауваження, на зміст промови вони не впливали. То були запевнення й заперечення: «Найвірніший син святого отця. Просто аркуш паперу. Мир на землі. Непохитна будівля християнства». Та легат лишався непохитним і остерігав тим недвозначніше.

— Ви даєте привід для підозри, що ви хочете відстоювати протестантство в усій Європі. І то не ради самої віри, а ради власної слави. Нехай розпадається від цього Римська імперія, нехай упаде свята церква, аби лиш ви стали володарем світу. А що провидіння не може цього бажати, то дозвольте вас остерегти. І усуньте всі приводи для підозри.

На заперечення короля:

— У кого виникла підозра? Цілком виразно — поки що тільки в мене, а я, як священик, умію мовчати. Інші ненавидять вас, не дуже дошукуючись, чому. Я не з них; ви самі добре бачите, що я не ненавиджу вас. Я дбаю про вас. Я сам сповідаюсь перед вами у ваших-таки гріхах. Якось ви стояли на брамі Сен-Дені й дивились на іспанців, що виходили з міста, — дивились, не як на переможених ворогів. Багато переможців вилазили високо, щоб натішитись перемогою. А ви тішились аж до запаморочення тим, що спромоглися зробити пролом у світовому ладі. Ви називаєте це своїм королівством; я знаю, слова завжди переконливі, й завжди знаходяться дуже сміливі, коли є нагода прихопити добрий шмат. Ваше королівство не таке, як інші. Ви перетворюєте його в націю. Це вже не ті суспільні етапи, що з давніх-давен поширювались на весь християнський світ, по суті, не визнаючи кордонів. Ви урівнюєте стани й називаєте це свободою. Я слухав вас у Руані, бо я скрізь супроводжу вас. Тоді ви зібрали збори станів вашої провінції Нормандії, але більшість надали найнижчому станові. І саме його ви спокушали, віддаючи йому свою владу, й за це одержали від нього гроші, і все це називається свободою. Ось чому це збунтоване, осамотніле королівство ви так розчулено називаєте своїм королівством.

• Предыдущая
• 97/196
• Следующая