Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 81

• Предыдущая
• 81/196
• Следующая

Після останнього замаху Агріппа сказав йому:

— Величносте! Ви зреклися своєї віри тільки устами, і цього разу ніж дістав тільки до уст. Лихо, коли ви зречетесь її серцем!

Король кивнув головою. Якось він усе ж таки зустрівся з ученим правником, що колись у Сен-Дені вимовив зловісні слова — задовго до того, як вони справдилися в замаху вбивці. Відтоді правник уникав зустрічі, і тепер він опустив очі. Король заспокоїв його приязною мовою, навіть не згадавши про ту давню зустріч, і тільки закінчив розмову з багатозначним притиском: «Nihil tam populare quam bonitas». Його шанувальник глянув на нього з подивом.

Отак згладжуються в пам'яті навіть найсуворіші, найкарколомніші випробування, і розум урешті згадує їх без страху — майже без страху. Звісно, король Анрі вже не з тими почуттями, що перше, вітав ніким не стримувану юрбу, коли вона з якоїсь нагоди обступала його.

— Багато люду, — казав він. — Я радий бачити свій люд. Тільки мушу спочатку обвикнути серед нього.

Він з радістю прийняв і молодого герцога Гіза[57], прощати було для нього щастям. Молодий вельможа зрозумів те, що ніяк не доходило до старих: час заколотів минув, і претензії його дому застаріли. Він з'явився до Лувру й приніс королю свою покору, тобто водночас і відмову Лотарінзького дому від боротьби за корону Франції. Його батько був блискучим героєм Ліги; о, того любов народу не обминула! Король заговорив до пана де Гіза, що стояв перед ним, глибоко збентежений:

— Облишмо слова, ми з вами обидва не красномовці. Я все знаю. Ви зі мною, і вам, сподіваюся, буде в мене краще, ніж там, де ви були. Я заступлю вам батька. — І обняв найпершого зі своїх ворогів. Цим виграшем він скористався не гаючись: оголосив війну Іспанії.

Філіпп, колишній повелитель світу, зазнав поразки від короля Анрі[58]. То була його перша явна перемога над всесвітньою державою. Бозна й відколи іспанські війська бились під личиною його внутрішніх ворогів, жодного разу не оголошуючи чесно, що збираються завоювати його королівство. І ось нарешті Анрі бачить давнього, ненависного ворога без личини. Навпаки, внутрішній ворог тепер скотився до ролі мізерного допоміжного війська, і його розбито разом з Іспанією — розбито непевним і ризикованим способом, яким Анрі досі починав і вигравав усі свої бої. Він сам лізе в гущу січі, важачи власним життям. З кількома сотнями кінноти заганяє багато численнішого ворога туди, куди хоче, і там розбиває його. Він лишається тим самим, «удає короля Наваррського», ніби й досі молодий. І це вдавання справді омолоджує його. Всі бачать це, всім це каже биття власного серця, і вони з розкритими ротами прислухаються до того, що розносить по країні Фама: «У нас вічно молодий король, він перший у світі, йому немає рівного, і він наш. У ньому ми віднайшли одні одних. Ніякі партії, ніякі ліги, ні навіть віра нас уже не роз'єднає. Ми б'ємось уже не з-під батога, не понуро. Ми б'ємося велично».

Звичайно, Анрі розуміє: це хвилинні пориви. Навіть у чаду перемоги він не забуває, що таке народ, а його народ не любить його. Поки що — ні. Бої — це свята, хоча й небезпечні свята, а перемоги далеко випереджають правду. А всю правду про нього розкриють тільки великі труди й турботи. Правда, після бурі успіхів життя здається гладеньким, ох, яким гладеньким та згідливим! Останні великі можновладці, чи принаймні передостанні, скоряються, навіть гладкий Майєнн. Його вже так розперло, що аж дивитись жаль; і чом це перемога над ворогами дається нам лиш тоді, коли на них уже й дивитися жаль? Цих останніх ворогів Анрі прийняв у Монсо, в маркізиному маєтку, — з музикою, виставою, добрим обідом і всіма почестями. Дивився, як Майєнн тричі вклоняється перед ним, а два ад'ютанти підтримують важке черево. Схилити коліна Анрі йому не дозволив. Тільки потім, у парку, ступав так широко й швидко, що товстун геть засапався; оце й була вся його помста.

— Вашу руку, пане кузене, більше вам не загрожує ніщо. — І доручив своєму Роні відпоїти змученого двома пляшками вина.

Як і слід було сподіватись, його парламент відмовився оплачувати війну. Мовляв, і так народ у тяжких злиднях. Але ж цілих дванадцять років злидні не стримували його від знущань із самого себе. І ось з'явився король, що врятував його від самого себе, не лиш від ворога. Король відповів своєму парламентові:

— Я говорю те, що почуваю. Така вже натура у французів: вони не можуть любити те, що бачать. А коли вже не бачитимете мене, тоді ви мене полюбите.

Він промовляв не сумно й не ображено, своїм звичайним, для всіх знайомим тоном, і вони почули з тих слів: «Любіть мене чи не любіть, а я знаю своє служіння, і воно для мене радісне».

Дві маленькі гарматки невинно, мов іграшкові, вистрілили в синє небо. Над парком зависли дві хмаринки диму, але швидко розпливлись у тихому, теплому повітрі. Дами на широких парадних сходах не покинули сміятись і кокетувати, спираючись білою рукою на червону подушку, обмахуючись віялом та з завченою грацією повертаючи голови до кавалерів, що сиділи на вищій сходинці. Коли дозволяла комплекція, кавалер схиляв одне коліно й стояв у такій позі за спиною у своєї дами аж до кінця вистави.

Постріли були сигналом, за яким усі алеї між живоплотами, альтанки й зелені зали враз заселилися пастухами, пастушками та польовими й лісовими божествами. Невидні, сховані музиканти заграли поважну пастораль. Зображувані акторами постаті, хоч вони ніби виникли з самої природи й уособлювали первісне життя, все ж не виходили за рамки мистецтва, переступали ногами, погойдували й поводили плечима згідно з правилами, і маленький фавн штрикав юну пастушку ріжками в такт музиці, а її зойк лунав у лад з гобоями.

Видовище було прегарне й тривало не менш як годину, бо все довелось повторити. Господиня замку, сидячи в першому ряду, заплескала в долоні, її чарівне обличчя аж розчервонілось від утіхи. І король поруч неї гукнув: «Ще раз!» Тоді виставу почали спочатку. Насамкінець кожен пастушок у рожевому та жовтому шовку ставав переможцем якогось лісового божества в штучній волохатій шкурі з мереживом і дуже зграбно вкладав його ниць. А потім піднімав здобуту дівчину з землі і, несучи її на простягнених руках, кружляв у вихорі танцю. Замість жіночого тіла тільки й видно було, що срібний пилок, який згори виблискував від сонячного проміння, але то була пастушка. А її партнер палахкотів унизу, наче полум'я. Шість пар, шість отаких рухливих пломенів та іскристих хмарок кружляли так довго, поки тривалі, невпинні оплески не нагадали танцюристам, що можна вже й зупинитись.

Тоді кожен пастушок опустив свою пастушку на землю, і всі дванадцятеро, побравшись за руки, вклонились вельможному панству й усміхнулись — так легко, ніби танець не коштував їм ніяких зусиль. Насправді вони аж похитувались, a з поглядів видно було, що зір їхній іще затуманений. У наймолодшої з танцівниць вінок із нарцисів зсунувся аж на ніс, і вона не знала, що діяти. Аж раптом сама господиня замку підійшла до неї так швидко, що ніхто не встиг її випередити, поправила на дівчині вінок і поцілувала її в розпашіле личко.

Король за руку провів свою любу владарку на місце, і тому почувся схвальний шепіт — замість осудливого, що його, власне, заслужила Габрієль своїм необачним вчинком. Тим часом пастушки? з пастушками пішли, а фінал виконали лісові божества кумедними цапиними стрибками. Спочатку вони стрибали один через одного, потім через невисокі живоплоти, а врешті через найвищі,— і все зникло, тільки чути було шелест у верховітті. А далі схована музика дала сигнал до відходу; вона лунала граційно й плавно, і саме так товариство довгою низочкою рушило до замку, а там — круг усієї парадної зали — до накритих столів. Для короля з маркізою стояв окремий маленький столик. Гості розсілись за великим, що мав форму літери «Г», або шибениці, і дехто з дворян не пропустив нагоди звернути на це увагу гладкого Майєнна. Та голод, не кажучи вже про все інше, зробив його нечутливим до цього жарту. Поруч нього порядкувала за столом темноволоса сестра білявої господині замку.

• Предыдущая
• 81/196
• Следующая