Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 8

• Предыдущая
• 8/196
• Следующая

Він оглядівся круг себе — як на нього, вони сміялись надто мляво.

— Нікого я так не боюсь, як понурих людей. Я не довіряю їм.

Та вони мовчали. Анрі подивився на одного, на другого, на третього — і врешті здогадався, в чому річ. І тоді йому кивнув його давній друг д'Обіньє, його супутник і в полоні, і в боях, завжди сміливий, завжди праведний — як у віршах, так і в ділах. Отож цей друг кивнув йому й сказав:

— Величносте! Справді так… Примчав гонець, мокрий як хлюща, само коли ми чепурилися, щоб їх зустріти.

Анрі похолов з ляку. Він зачекав, поки ляк минеться, а коли відчув, що вже знову цілком володіє своїм голосом, бадьоро відповів давньому другові:

— Що ж ти хочеш, Агріппо, такий воєнний талан. Посли повернули назад. Та вони ще перемінять свою думку, бо я незабаром виграю нову битву.

За дверима щось гучно загупало. Вони широко розчинились, і ввійшло двоє вартових, а посередині — мокрісінький гонець. Він так засапався, що не міг вимовити й слова. Його посадили на стілець і дали йому напитись.

— Це не той, — зауважив Агріппа д'Обіньє.

Нарешті гонець заговорив:

— За півгодини посли будуть тут.

Анрі, почувши те, вхопився за серце.

— Тепер я примушу їх чекати до завтра.

І швидко вийшов.

А за ніч сталося чудо: листопад обернувся в травень. Із півдня повіяв теплий вітер, розігнав усі хмари, і небо розпростерлось, ясне й безкрає, над парком Турського замку, над широкою річкою, що звільна несла свої води між ланами в самому осередді королівства. Високі берези стояли майже безлисті; з замку дивились, як причалюють барки, що перевозили послів. Їх розмістили в заміських будинках за річкою. Під вікнами першого поверху, що сягали аж до підлоги, чекав весь двір: пани й дами були вбрані так пишно, як тільки мали змогу чи вважали за пристойне. Роклор був найвишуканіший. Агріппа мав найпишніші пера, Фронтенак змагався з Роні. А в того на капелюсі й на комірі було більше коштовностей, ніж на сукнях у дам. Проте його обличчя, молоде й гладеньке, було розумно-поважне, як завжди. Вийшла сестра короля — і затьмарила красою всіх дам. Її зграбна білява голівка спочивала у високому комірі з мережив та діамантів, крізь по-двірському церемонний вираз обличчя все ж просвічувала внутрішня дитинність, яка не вмирає ніколи. Катрін переступала поріг, коли її протканий золотом шарф за щось зачепився. Чи, може, вона спіткнулась кульгавою ногою? Весь двір вишикувався па шляху принцеси. І в ту мить вона побачила, як дверима навпроти входить її брат, король. Тихий радісний зойк — вона вже забула про себе, несподівано легко підбігла кілька кроків.

— Анрі!

Вони зустрілися посередині зали. Катрін де Бурбоп схилила коліно перед братом — на початку життя вони гралися разом, вони подорожували по країні в старих важких ридванах зі своєю матір'ю Жанною. «Наша люба матуся хоч була недужа й мала неспокійну вдачу, та яку силу давала їй віра, що її вона навчала нас! І врешті виявилося, що вона мала рацію, — хоча спершу їй довелось померти від отрути лихої старої королеви, та й нам припало багато страхів і труднощів. І все ж ми тепер — король і сестра короля, і стоїмо у великій залі, в самому осередді королівства, і збираємось прийняти венеціанських послів».

— Катрін! — крізь сльози промовив брат, підвів сестру, що стала була на коліно, і поцілував. Придворні радісно загукали.

Король у білому шовку, з блакитним шарфом і в червоному плащику, повів принцесу, високо тримаючи її руку; придворні розступалися, але позаду короля з сестрою зступалися знову. Обоє зупинилися під найвищим вікном, всі тислися навколо них, і наперед пропихалися не тільки найдостойніші. Сестра шепнула на вухо братові:

— Я не люблю твого канцлера Вільруа[4]. А ще дужче — твого скарбника д'О. А в тебе є й гірші. Анрі, любий брате, якби ж то всі, хто служить тобі, були нашої віри!

— Я б теж цього хотів, — так само на вухо сестрі шепнув він і кивнув якраз тим двом придворним, кого вона назвала. Катрін з нехіттю повернула назад: чим далі від них, тим приязніші обличчя. Під стіною вона наткнулась на цілий гурт давніх друзів, бойових сподвижників її брата, кавалерів колишнього Наваррського двору: тоді вони здебільшого ходили в простих шкіряних колетах.

— Які-бо ви чепурні, панове! Бароне Роні, коли я вчила вас танцювати, ви ще не мали діамантів! Пане де ла Ну, вашу руку! — Вона взяла гугенотову залізну руку — не живу, а залізну взяла — й сказала тільки для нього, Агріппп д'Обіньє та довготелесого дю Барта — Якби бог попустив одній-однісінькій піщинці скотитися з гори на наш шлях не так, як вона скотилась, ми б не були тут. Ви ж це, певне, знаєте?

Вони кивнули головами. На спохмурнілому обличчі довготелесого дю Барта вже можна було прочитати якісь духовні вірші, що їх він збирався виголосити, але враз надворі засурмили сурми. Посли йдуть! Приберімо гідної постави, хай вони побачать могутній двір! Більшість облич умить засяяла — урочистість, пом'якшена цікавістю; всі виструнчились, і принцеса Бурбонська теж. Вона шукала очима дам, але при цьому мандрівному дворі, чи то похідному таборі, їх було небагато. Швидко наважившись, вона взяла за руку Шарлотту Арбалест, дружину протестанта Морнея, і вийшла з нею наперед. І раптом усе затрималося.

Посли там, унизу, мабуть, ще не вишикували свою процесію як треба. А сурмачі засурмили надто рано. Дорога від берега була досить крута, — може, занадто крута для стареньких панів венеціанців? Король, видно, чогось розвеселився, принаймні навколо нього сміялись. Принцеса, його сестра, підвела свою супутницю до іншого вікна і прикро збентежилася, бо поруч брата-короля стояв їхній кузен Суассон, якого вона кохала. «Хоч би я не йшла попідруч із цією бездоганною протестанткою!» — подумала Катрін, наче сама була іншої віри. Справді, вона розгубилась, як губилася щоразу все своє недовге життя, несподівано побачивши коханого. Серце її закалатало, вона часто задихала, а щоб приховати своє хвилювання, напустила на себе гордовитий вигляд, одначе насилу розуміла сама, що каже своїй сусідці.

— Серце колотиться, — казала вона. — Пані де Морней, адже й з вами таке бувало? Ще в Наваррі, коли ви мали клопіт із консисторією через свої перегарні кучері?

Шарлотта Арбалест мала на голові чепчик, що закривав лоба мало не до очей; ті волого-блискучі очі не відали ніяковості. Доброчесна дружина протестанта Морнея спокійно підтвердила:

— Мені закидали нескромність, бо я носила штучні буклі. Пастор не допустив мене до причастя, і не тільки мене, а й пана де Морнея. І справді, від тодішніх хвилювань у мене й досі серце дуже вразливе, хоч минуло вже так багато років.

— Отакою несправедливою буває до нас наша церква, — поквапилась відзначити принцеса. — Адже ви за нашу віру пішли у вигнання, жили в убозтві, врятувавшись під Варфоломіївської ночі. Ми всі, що чекаємо тут послів, теж були колись або в'язнями, або вигнанцями в ім'я віри: і ви самі, і пан де Морней, і король, мій брат, та й я теж.

— Та й ви теж, — повторила Шарлотта. Її ясний погляд лився просто в очі Катрін, що аж тремтіла від збентеження. «Слова тут не поможуть, — зрозуміла вона. — Ця жінка бачить мене наскрізь».

— Але ви, наперекір пасторам, ще довго носили свої рудуваті буклі,— вперто провадила бідолашна Катрін. — І слушно робили, я вам кажу. Як це так? Спочатку переслідування, вигнання, а коли ви нарешті повернулись на батьківщину — вашої жертви не приймають, і тільки через якісь там буклі.

— Ні, мені не слід було так поводитись, — визнала дружина протестанта. — То була нескромність. — Цими словами вона хоч і виказала свою слабкість, але водночас нагадала принцесі про неї саму та про її ще тяжчу провину. І зробила те цілком недвозначно. — Моя нескромність була не просто дрібничкою: вона була умисна й опиралась усім осторогам. Та в молитві на мене зійшла благодать, і я нарешті відкинула неправедне. Відтоді я скромно ношу чепчик.

• Предыдущая
• 8/196
• Следующая