Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 75

• Предыдущая
• 75/196
• Следующая

Інші дворяни сприйняли це як натяк, щоб вони відійшли.

— А тепер скажи, чим би ти міг дорікнути їй.

— Пане мій, та я молюсь на неї,— признався вояк. — Я ж увесь ваш і тому шаную вашу кохану, та й квит, із мене цього досить. Ну, а людей — самі знаєте, які вони, — обурила ота хусточка, що була у неї в руці. Мовляв, таку вигаптувати двадцять екю коштує. А хоч би й сто! Це ж кохана мого короля.

— Випий зі мною, хоробрий Крійоне. А що там ще балакають?

— Багато, величносте, і здебільша дурниці.

— Розказуй.

— Ну, я простий собі рубака, такий, як і безліч, тож ходжу між людом тихцем і чую: ви нібито підвищили утримання своїй коханій із чотирьох до п'яти тисяч екю щомісяця й купили їй маєток, а самі маєте тільки борги. Мені воно не вадить. Де є вояки, там є й лихварі. Ваша величність, щоб добути грошей, має отого Гонді або отого Цамета — все чужоземні шахраї, що видушують із вас соки, так каже люд. І через те вам доводиться дерти з народу податки, так балакають. Несправедливі податки, кажуть.

Анрі заговорив — уже не до Крійона, якому полишив випити келих, чи й не один.

— Бідолахи! Вони ще й досі лихі на мене. Й досі не хочуть визнати, що я аж ніяк не обтяжив їхнього життя, а навпаки — по змозі полегшую його. Та вони ще прийдуть до мене зі своєю любов'ю, коли я вже направлю все, як збираюсь і як вирахувано в арсеналі.

Вояк, що сидів за його столом, почув слово «арсенал» і пробурчав:

— Того, що в арсеналі, люди мають за найгіршого з усіх. Чого це раптом вояк ударився в фінанси!

— Це все? — знову спитав Анрі свого бойового товариша. У того почервоніли шрами на лобі й на щоках — не від випитого вина, його він би подужав і більше: навпаки, тільки вино дало йому відвагу говорити, інакше він би нізащо не здобувся на слово.

— Величносте! — сказав хоробрий Крійон. — І чом ви не зостались гугенотом!

— Авжеж, принаймні ти мене вподобав іще як єретика, — Анрі засміявся й поплескав його по плечу.

— Про мене, станьте хоч і турецьким султаном. — Вояк заговорив тихіше, ніби соромлячись. — Я не назву вас ні зрадником, ні лицеміром, але так вас називають проповідники з амвонів і ченці, що ходять в усі доми. А люди здебільшого гадають, ніби ви ні в що не вірите.

Ще тихіше, ніж Крійон, зовсім нечутно, дивлячись у стільницю, Анрі сказав:

— Я й сам часом так думаю. Що я знаю?

Хоробрий Крійон:

— Гадка в усіх така, що ви перемінили віру тільки задля вигоди, щоб вас визнав папа. А надто — щоб розірвав ваш шлюб, і тоді ви пошлюбите свою кохану.

Анрі лайнувся своєю лайкою.

— А я так і зроблю!

— Авжеж. Коли він погодиться. А ми муситимемо дивитись, як ви впокорюватиметесь перед тим святим отцем. Наш король ще ні перед ким не гнувся.

Анрі:

— Так папа ж намісник самого бога.

Хоробрий Крійон:

— Якого це бога? Бога отих ченців, що ходять та нашіптують, ніби ви антихрист? Мовляв, доля ваша вже вирішена і ви від неї не втечете.

Анрі:

— Ото таке балакають?

Він дуже добре знав, що таке балакають, тільки не сподівався, що настане час, коли один з вірних йому людей муситиме переповісти це йому.

А в бойового сподвижника прорвався відвертий гнів, і він наважився сказати дуже сміливі слова:

— Величносте! Розірвуть ваш шлюб чи ні, а вам однаково слід було одружитися з вашою коханою і сьогодні урочисто в'їхати до міста зі своєю королевою. Як людям кортить побачити антихриста, покажіть їм його. Не бійтесь, вони б підібгали хвости. І не король упокорився б, а папа в Римі впокорився б раз назавжди і вволив би вашу волю разом з попами, ченцями й усією братією. Амінь!

— Хоробрий Крійоне, ходімо вже спати, — докінчив Анрі.

Король наказав розшукати давні плани вже померлого будівничого і за ними почав розбудовувати свій палац Лувр, живучи в ньому. Мало-помалу він найняв аж дві тисячі робітників, що сповнювали гамором усю будівлю. Та під час усіх тих робіт королю частенько доводилось виряджатися в подорожі. Так він називав воєнні походи.

Південний садовий фасад палацу він оздобив орнаментом, у якому переплітались літери H і G — Henri й Gabrielе. Водночас він заходився споруджувати велику галерею від Лувру до Тюїльрі, і цей палац також обновив. Багато років провадитиме він ту розбудову й розширить палац в один бік до павільйону, названого ім'ям богині Флори, і в другий — до розкішного Тюїльрі. Коли все це буде завершене, вже мине й час, приділений йому. Отже, весь вік він матиме у своєму домі недокінченість, неспокій, жваву працю й клопіт, чим за неї платити.

Він почав з одного будинку, а врешті-решт виявилось, що перебудовано багато, все королівство, як помітили врешті. Поки все це відбувається, його не охоплюєш зором і не знаєш, як до нього ставитись. Турботи про користь для всіх завжди супроводяться недовірою, що випереджає вдячність. Та коли хтось щось утрачає — неправедну зайвину могутності, грошей, земель чи впливу, — то неминуче такі зміни набувають слави загального лиха. Про це є кому подбати. Всі вельможі, яких цей король витіснив із їхніх володінь, мали, звичайно, цілі тичби лизоблюдів. І кожен з них злочинно жирував за рахунок трудящих людей, ніби отой чоловік, якого Анрі побачив у гарячці і який їв за шістьох, а голодні селяни не могли не потурати йому.

Роні, згодом герцог де Сюллі (аж через багато років, король із цим не квапиться, бо цей чоловік із соборного фасаду його найкращий слуга й набуває йому найбільше ворогів), так ось, пан де Роні врешті таки справді потрапляє до фінансової ради. Цього домоглась від короля Габрієль д'Естре, і король сам засвідчив це перед паном де Роні. Тому рада поблажливо, крізь пальці дивилась на марнотратство любої владарки та її широко розгалуженої родини.

Королівський радник пан де Роні, як і обіцяв, сам узявся до діла, ризикуючи головою. Домігся, щоб король доручив йому, обминувши всіх старших членів колегії, перевірку фінансових установ по всьому королівству. Вже саме доручення озлобило всіх, а ще ж перевірка! Не було жодної установи, з якої Роні б не вицідив грошей, розкривши хитромудрі махінації й припинивши зухвале розкрадання — коли треба, то й силою. Бо королівський радник приїздив зі збройним супроводом, та й сам зразу ставав із радника вояком. А він же до того ще й протестант, уперто лишається ним і всім тим, хто через нього позбувся легкої поживи, дає нагоду говорити про віру. «Вашу віру переслідують! — це чуло селянство з усіх боків. — Тепер ви знов обробляєте землю, але не здаєте своїх прибутків нам, урядовцям, а це тяжкий гріх. Звільнені від примусових спродажів, ви підгодовуєте свою худобу так, як уже давно не могли, та й дороги вільні — ніякого тобі мита. Провінційний суд, що все ж таки спробував був установити мито, розпущено. А це насильство, і чинять його два єретики. Стережіться, не погубіть своєї душі».

Люди стереглись — і навіть бунтували. Всупереч очевидності, вони гадали, ніби живуть тепер гірше. Ось чого можуть досягти нашіптування, що безнастанно зрошують людські уми, як вода лани. А нашіптували їм, що за спиною у явного єретика Роні таємний єретик, званий тепер королем, хоче знищити католицьку віру, бо він — антихрист!

Король Анрі сміявся. Йому також не краще ведеться, і якби він був селянином, то теж бунтував би. А втім, навіть його вірні прихильники тисли на нього, щоб він угамував Роні. Так, у душі він і сам відчував спокусу усунути Роні від справ, але згадував про твердість, якої йому самому завжди бракувало: з літами вона стає все суворіша, з часом — ще небезпечніша. І свого Роні він волів нагороджувати, бо той не брав хабарів. Грішми великих хапуг Роні гребував з переконання, але залюбки погоджувався на те, щоб його владар відшкодовував йому за таку чесність. Гамани, що були платою за вірну службу, він накопичував так само тверезо, як загарбував свою пайку здобичі в ті дні, коли ще розграбовувано взяті приступом міста. І взагалі, давні звички не paз озивались у ньому: він радив своєму королю краще повісити того чи того вельможу, ніж марнувати на нього гроші, викуповуючи у нього провінцію.

• Предыдущая
• 75/196
• Следующая