Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 71

• Предыдущая
• 71/196
• Следующая

Чи дами дуже здивовані, що бачать його в Парижі, безтурботно спитав він обох, а потім — чи їх не пограбовано. Ні? А втім, і їхній бакалійник мав би їм сказати, що в нього ніхто й крихти не взяв, не заплативши, — навіть послідуща потолоч, що увійшла до міста з військом.

— Що ви на це скажете, люба кузино?

Мадам де Монпансьє відповіла:

— Величносте! Ви справді великий король — милосердний, великодушний і шляхетний.

«І оцей страчує мене в моїх снах!» — подумала вона розчаровано й дала собі слово більше не снити. А він вирішив, що вона боїться, і трохи подражнився з нею. Певне, вона проклинає пана де Бріссака за те, що здав йому столицю? Та вона запевнила, що тільки воліла б, щоб це зробив не Бріссак, а її брат Майенн. А він весело вигукнув:

— Цього мені задовго довелось би чекати!

Під час розмови герцогиня помалу випростувалась: його проста поведінка збурювала в ній гордість. Може, він нічого не знає про те, що часом коять жінки уві сні? Він тямить тільки державні справи, і який же він мізерний супроти тої пристрасті, що вона марнувала на нього! Аж шкода. Чи, може, він усе-таки хоче знищити її? Тоді вона не дозволить йому гратися з нею й далі.

— Величносте! — холодно сказала вона. — Переможець ніколи не здійснює того, чого від пього чекають.

Він скипів:

— A то перед кожним будинком стояв би ешафот! — вигукнув гнівно; він і сам не думав, що може так спалахнути.

Герцогиня знітилась у кріслі й заплющила очі. Анрі відступив на крок, потім ще на кілька — так би й пішов. Але пані де Немур затримала його.

— Невже ви не бачите, що вона недужа й стара? — шепнула вона. І раптом ухопила його за руку: — Але ви поблідли, а рука у вас гаряча. Вам самому недобре.

— Мені недобре, — повторив він. — Але я так ніколи й не міг цілком звикнути до того, що в мене є вороги не тільки на бойовищі.

Пані де Немур сказала материнським тоном, немов матрона, ще захоплюється атлетом:

— Хіба ж могли б ви стати великим, якби не мали ворогів!

Тоді він лайнувся — своєю давньою, не зрозумілою для інших лайкою, яку вигадав сам, — і вигукнув:

— Хай кожен пошукає в собі самому, там він знайде досить такого, що треба побороти. А мені хай дадуть робити моє діло, я прагну чогось більшого, ніж тільки остерігатись убивць.

Не для того він сюди прийшов, щоб говорити такі речі, подумалось йому. Він приклав тремтячу руку до скроні й глянув на папі де Монпансьє; та вже оговталась, і її широко розплющені чорні очі дивляться прямо на нього.

— Люба кузино, — Анрі говорить по-дружньому, як на початку. — Мені спекотно. Я б чимось закропився, коли ваша ласка. Трішечки компоту, і все.

Герцогиня підводиться й іде до дверей. Він хоче її зупинити: нащо ж самій іти? Але пані де Немур каже:

— Величносте, вона не повернеться, а пришле когось перепросити вас.

Але вона повернулась у супроводі слуги, що ніс миску. В ній був компот з абрикосів; герцогиня зачерпнула його з миски й піднесла ложку до рота. Але Анрі схопив її за руку:

— Тітусю, як ви могли подумати! — З переляку він назвав її так, бо вона справді була йому тіткою.

— Як? — здивувалась вона. — Невже я ще не досить зробила, щоб стати підозрілою?

— Ніхто вас не підозрює,— і Анрі вже ковтнув ложку компоту. Пані де Немур намагалась ніби ненароком штовхнути його, щоб компот вилився додолу. Вона вважала за можливе, що туди всипано отрути, і аж побіліла, коли король ковтнув його. А він думав: «Невже ця фурія чогось туди підсипала? Тоді вона й сама ладна була отруїтись. Ну, що сталось, те сталось. Я не в такому настрої, щоб труситись від страху». І доїв компот.

Пані де Монпансьє раптом зітхнула:

— Ох! Нам треба стати вашими слугами. — І в неї вирвалося здушене, безмежно болюче ридання. Анрі зітхнув з полегкістю й попрощався з обома дамами: він аж упрів, розмовляючи з ними. Любу кузину він запросив до Лувру. Коли він згодом святкуватиме урочистий в'їзд до своєї столиці, хай вона неодмінно буде присутня. А коли ж це буде, спитала пані де Немур.

— Як тільки моя люба владарка подарує мені сина, — сказав він через плече, вже йдучи до дверей. Обличчя його дивно горіло.

Коли він вийшов, одна з дам сказала до другої:

— Дитина таки справді від нього.

— А ви ж сумнівались, — зауважила друга.

За обідом він майже нічого не їв, хоч звичайно мав чудовий апетит; а після обіду захотів проїхатись верхи. Взяв із собою й Бельгарда. Серед супроводу був і такий собі пан де Ліонн, загальний улюбленець, молодий, вродливий, чемний і люб'язний. Пан де Ліонн умів так чарувати людей, що вони були в захваті самі від себе, особливо жінки. Вони відчували, з яким розумінням і як делікатно намагається він не тільки сподобатись їм, а й їх зробити щасливими. Рідкісний кавалер — жодної не покривдив, такого за ним не знали.

Анрі любив мати його при собі — власне, заради першого стайничого, щоб його старий Бляклий Лист щохвилини бачив, що є й більші, ніж він, улюбленці і що часи несхибних успіхів для нього скоро минуться. Бо Анрі ще трохи побоювався давнього суперника в коханні до чарівної Габрієлі, незважаючи ні на її відданість, якій він не міг сліпо довіряти, ні на її стан, який іще додавав їй жіночності.

Вони їхали через містечко Булонь, кавалери ламали ще не зовсім розквітлий бузок і з коней простягали його дівчатам. Молоді селянки звабливо сміялись, але не давалися, щоб їх брали до себе на коня. Тільки одна взяла гілочку з іще не розпукнутими квітками, споважніла і сіла в сідло до пана де Ліонна.

— Бляклий Листе! — гукнув Анрі.— Згадай, і з нами таке траплялось, як ми були ще молоді й не жовті на виду.

— Величносте, я вже давно забув, коли те було, — запевнив Бельгард. А тим часом вони вже виїхали в поле. При дорозі стояло кілька хатин, укритих соломою; коло однієї хатини по-недільному зібрались селяни. Дві довгі лишки на трьох стовпцях — ото й стіл. Склянки вже спорожніли, зате голоси погучнішали. Товариство співало, і снів не урвався й тоді, коли пани позсідали з коней.

— Агей! — гукнув перший королівський стайничий. — Прогуляйте наших коней, хлоп'ята!

Застільники озирнулись, і кілька голосів відповіло без великої шаноби.

— Тут ми хазяїни! — сказав один. А другий додав:

— Поки ваші збирачі ще не відібрали в нас і стріху над головою.

Король непомітно підсів за стіл і лайнувся своєю лайкою, яку знали в усій країні; тоді декотрі озирнулись на нього.

— А ви не віддавайте! — гукнув він. — А то вони врешті й мене зоставлять без домівки.

Селяни мовчали і тільки зціплювали над мисками вузлуваті кулаки. Німотою дихали навіть їхні спини й плечі. У старших з-поміж них під каптанами з бурої вовни вгадувались тіла, згорбатілі й покорчені від десятиріч мозольної одноманітної праці з завжди однаковими рухами, від тягарів, що гнули їх до землі.

Ті, котрі не повернули до короля голови, поглядали то скоса на нього, то на свої власні неспокійні кулаки. У одних очі бігали туди й сюди, інші кивали головами, і це було схоже не на справжні, звичні, живі людські образи, a на якісь карикатури чи виплоди гарячкової маячні. Король підвівся й відійшов під горіхове дерево — йому стало жарко. Кілька дворян, поміж них і Бельгард, обступили його, відчуваючи якусь небезпеку. Усе врятував пан де Ліонн, коли справді така потреба існувала.

Він вийшов із-за кущів з гарненькою дівчиною, тією самою, яку був посадив до себе на коня. Обоє видимо сховались у кущах, але тепер пан де Ліонн вів молоду селянку за кінчики пальців, наче придворну даму, високо піднявши її руку. Так вони, всміхаючись у добрій згоді, наближалися до столу й до наймолодшого з численних чоловіків довкола нього. Той юнак був ще зовсім не згорбатілий, стрункий, немов дворянин, хоча й важчий та повільніший у рухах — без тієї гнучкості, яку розвиває гра в м'яч та фехтування. Це виявилось тоді, коли він кинувся був на пана де Ліонна; той дуже легко вгамував його, показавши несподівано залізну силу, але від того нітрохи не втратив ані зграбності, ані чарівливості. Він скинув капелюха перед селянином, що знов гепнувся на лаву, і сказав, що має честь привести йому його дівчину, бо завжди намагається оберігати жінок від неприємних пригод на шляху.

• Предыдущая
• 71/196
• Следующая