Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 47

• Предыдущая
• 47/196
• Следующая

Коли вона вночі почала хлипати, закривши обличчя своїми прекрасними руками, Анрі не спитав, чого вона плаче, і Габрієль крізь свої сльози все ж помітила: він не дивиться на неї й на її нещирі страждання, а не зводить погляду з різьбленої стелі, на якій мерехтіли відблиски нічника. Габрієль не розуміла його, але їй стало страшенно важко натискати на свого владаря, як вона пообіцяла тітці. Вона захлипала голосніше й почала просити його, щоб він, заради бога, перемінив віру, — адже він так обіцяв, і це єдиний порятунок. Чи він чув її? Вираз у нього був такий, наче він прислухався не знати до чого. І раптом вона покинула силувано ридати, зовсім змовкла, а потім озвалось її серце. Справжній голос його був тихий, ледве чутний:

— У нас буде син.

Вона вже забула, як двічі швидко кліпнула очима, немов спіймана на гарячому, коли він назвав її матір'ю своєї дитини, і відтоді він мовчав про це. В цю нічну хвилину вона була певна, що він — справді батько, та й надалі трималась цієї думки й ніколи в ній не сумнівалась. Бо це та хвилина, коли вона почала його кохати — зі співчуття і за його незбагненність. Але він несхибно розрізнив ніжний голос її серця, він притулився щокою до її щоки, вона обняла його за шию, і одна її сльоза, вже щира, скотилась йому на губи. Таке було цього разу їхнє поєднання.

Вона заплющила очі, віддалася дрімоті, проте відчувала, що він так само лежить поряд і береже свою таємницю. Вже з напівсну спитала:

— Любий владарю, що ви бачите там, на стелі?

Він прошепотів сам до себе, бо вона вже дихала глибоко:

— Я не побачити, а почути хочу, і чекаю слова. Думати — це не допомагає, треба слухати, прислухатися. Коли в мені всередині все зовсім стихає, тоді лунає скрипка — не знаю, звідки. У неї такий глухуватий звук. Це був би справді найкращий супровід. Мені тільки слова бракує. Я занадто зчудований.

Уранці, прокинувшись, Габрієль уже не побачила його: він знову був зі своїми прелатами, що напучували його в новій вірі, яка мала стати для нього остаточною, бо потім уже не буде вибору й іспиту. І тому вони того дня, останнього, в суботу, п'ять годин не давали йому встати, хоча й сам він не думав нікуди йти, він скоріш боявся, що скінчаться ці розмови, які були, врешті, ще тільки розмовами.

А в іншій кімнаті старого монастиря Сен-Дені, де відбувалось це нелегке діло, сиділи разом кохана короля і його сестра. Принцеса Катрін приїхала сюди так само, як і пані де Сурді, і з такими самими намірами, тільки ці наміри не в кожного мають однакову подобу. Її любий брат мав зректися віри, щоб досягти слави. Вона сподівалася, що це йому проститься, але аж ніяк не була певна, що все скінчиться добре; не знала, чи в бога королівство важить більше за душу. Тому їй було страшенно жаль свого любого брата: адже він глава їхнього дому, який має владарювати і мусить платити за це, — хоч би тільки бог дав, щоб не спасінням душі. «Якби не було іншої ради, — думала Катрін, — я й сама перейшла б у католицтво, щоб із моїм бідолашним Суассоном зійти на трон. Тоді я утратила б царство небесне, але вберегла б свого любого брата. А тепер він стане великим королем; мій Суассон був би не варт нічого, це я знаю найкраще. Власне, я ніколи не прагнула зрадити свого любого брата — скоріш урятувати його».

Насправді вона не просто приїхала сюди, а, по суті, втекла, бо Суассон винуватив Катрін у своїй невдачі на виборах. Він казав, що вона діяла проти нього, на користь свого брата, і тому прощання їхнє було холодне. Це не вперше вони так розлучалися, щоб потім помиритись. Забагато вже вони змарнували обоє, щоб їм варто було жертвувати ще й самими своїми взаєминами. Вони, як і щоразу, зійдуться знов, але тепер Катрін почувала страх. Вона сиділа в братової коханки, пригнічена тривогою — як за нього, так і за себе. Габрієль почувалась так само, і коли не щось інше, то передчуття, яке без слів передавалось одній від одної, вже єднало їх. Цьому сприяло й ще багато дечого, а найголовніше — Катрін знала, що в Габрієлі буде дитина.

Коли вони перемовлялись, то тільки пошепки, але здебільшого мовчали — під впливом напруги й поважного настрою в цьому домі.

— Вже чотири години, як вони насідають на нього. Чи він підписав? — спитала сестра.

— На завтра все буде готове. Мені він не каже ні «так», ні «ні», тільки дослухається до чогось ізгори і все таїть у собі,— відказала коханка. Довгенько обидві мовчали, тоді вона почала ще тихіше: — Я ж хотіла, щоб це обминуло його. Саме тепер… — це вже майже нечутно, — коли я чекаю… Коли він чекає сина від мене.

Сестра зрозуміла по самому віддиху коханки — чи, може, здогадалася, легенько провівши рукою по її животу. Вона обняла Габрієль і сказала їй на вухо:

— Ми — одна родина. Я чекаю твоєї дитини разом з тобою.

Так було висловлене те, що Габрієль мала на думці, відколи сестра її любого владаря ввійшла до неї. Її прийнято… Вона вже не чужа. Зате чужими здалися їй обрахунки її тітки де Сурді. Коли вона, Габрієль, має стати королевою, справді королевою, це станеться природно, завдяки її лону, а ще тому, що сестра короля, яка зацікавлено провела по її животу рукою, віднині й надалі — і її сестра.

Катрін тихо повернулась на своє місце. Вона читала на цьому прекрасному обличчі знемогу й страждання; але вони плідні. «А моє в'яне марно і вже ніколи не розквітне, навіть у іншому, маленькому личку, бо я не матиму дитини. Як жe тут не позаздрити? Мій легковажний брат цього разу лишається сталим і вірним, тут уже нічого не вдієш. Гаразд, люба моя, але королевою? Ти не станеш королевою, постривай, я його знаю. Він тягтиме, поки стане запізно».

Принцесині очі тим часом блукали по кімнаті, обставленій дуже скупо. Єдина цінна річ — образ матері божої, щедро оздоблений самоцвітами. Катрін хотіла спитати про нього, та Габрієль почервоніла й відвернулась. Катрін не спитала. «Добре, люба моя. Вони приносили тобі коштовні подарунки, щоб і ти на нього натискала — сльозами, еге? Тяжким риданням — уночі, у хвилини любовних утіх».

Тільки-но подумавши так, Катрін прикрила рукою очі й сказала:

— Пробачте мені. В тому, що він зробить, вашої вини нема. Тут винні обставини й люди. Перші — всі на нього тиснули, а другі — всі його зраджували. Навіть я свого часу, навіть я.

Вона вперше заговорила голосно, бо озвалось її сумління. «Мій бідолашний брат!» І враз відчинилися двері — не рвучко, не поштовхом, як звичайно робив Анрі. Але то був таки він.

Він увійшов з опущеним поглядом, а тоді звів очі, побачив обох — найрідніших у його житті людей — і зразу став веселим, галасливим. Поцілував обох, сестру крутнув навколо себе, перед Габрієллю став навколішки, погладив її, засміявся. І все ж вони відчували, що йому не терпиться піти; власне, він і не був з ними. Він заходився передражнювати своїх прелатів та єпископів, їхні голоси, їхню поведінку. У Буржського — рило як у свині, а за Бонського доводиться боятись, що в нього ось-ось виростуть крила і він піднесеться на небо. Жінки слухали те все без усмішки. Раптом він умовк, повернув голову до вікна, прислухався, ще почекав і вийшов.

— Наче й не він, — глибоко налякана, сказала сестра. Але Габрієль понурила голову: їй було соромно, що при ній він став таким сумним.

Анрі спустився до старого саду; то була година перепочинку. Він порівнював її з такими годинами в Collegium Navarra, коли він був ще маленьким школяриком і на перервах між уроками бавився з двома друзями, яких тепер не було вже на світі. І раптом він побачив, що прийшов туди, де перед ним з'явилась нещасна Естер в пастором ла Феєм. Між одним і другим лежали невинність і провина, знання й невідання. Він зупинився й почув чиюсь розмову за живоплотом. Говорили півголосом, як і звичайно в ці гнітючі, моторошні дні.

Один голос:

— Тепер він нищитиме своїх давніх друзів. Хто сказав «А», мусить сказати й «Б».

Другий:

— Згодом, може, й так. Якщо доти не забуде про це. Ми вже знаємо, що він невдячний. А нові друзі мають іще вивчити його.

• Предыдущая
• 47/196
• Следующая