Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 24

• Предыдущая
• 24/196
• Следующая

Вона саме опускала ногу на верхню сходинку. Погойдувалась розіпнута на обручах сукня з зеленого оксамиту. Згори лилось надвечірнє сонце, і в ньому сяяли золоті коси й мінились уплетені в них перли. Король аж сіпнувся вперед, тоді завмер, і руки його повисли безвладно. Так подіяв на нього ще не звіданий чар тієї, що спускалася сходами. «Іде, наче фея… наче королева», — подумав король, ніби ніколи не бачив бридких королев; але ж він почував себе наче в казці. Як добре, що вона по-дитячому несвідомо робить усе так, ніби фея й королева! Одна її рука підтримувала разок перлів, друга ковзала по поруччю — і як зграбно погойдувалося, спускаючись зі сходинки па сходинку, її тіло! Кожен крок — справжнє диво рівноваги й розкутості, пружності й величі, все воднораз; король іще ніколи не бачив, щоб людина не йшла, а пливла.

Він стояв у тіні, вона його не бачила — чи взагалі не знала, що він тут. Бельгард розминувся з нею, він надто поквапно рушив угору не тим крилом сходів, і вона сміялася з цього, повернувши голову живим, дитинним рухом. Так, вона забулася про все й аж стрибнула на дві сходинки вгору — поспішала до свого коханого. Але — мабуть, на його знак — зупинилась і, осяйна, знов попливла вниз. Король не чекав її, він задкував до виходу. Коли вона спустилась, він уже стояв перед порталом.

Із самого нутра його вмить піднявся якийсь схлип і, дійшовши до горлянки, здушив мову. Габрієль д'Естре підвели до нього, а він був німий. Перший стайничий випустив руку дівчини — він злякався. Йому зразу стало ясно, чого він накоїв. Королю відібрало мову, він, видно, вражений, приголомшений, прибитий жахом, — подумав Бельгард і глянув на свою кохану, чи не обернулась вона в Медузу. Та ні, вона лишалася дівчиною, такою, як і всі, тільки, звичайно, вродливішою за всіх, — це Бельгард знав якнайкраще. Власницька гордість не завадила йому визнати надмірним те враження, яке вона справила на короля, — не кажучи вже про те, що воно було небезпечне.

Габрієль опустила перед королем вії — довгі, темні, вони аж кидали тінь на світлі щоки. Жоден погляд, жодна усмішка не викликали в короля думки, що її скромна поведінка умисна. Ця жінка по думала про те, щоб йому сподобатись чи привернути його увагу, — нібито біла злотокоса богиня може її не привернути! Чи вона це розуміла? Коли так, то їй просто байдуже. Король зітхнув і, попросивши це небесно видиво не бентежитись через нього, кивнув у бік свого стайничого. А той узяв дівчину за руку й підвів на кілька кроків — під мур, де ще осипалися троянди.

Діана сказала:

— Тепер, величносте, ви будете сліпі до всіх моїх принад, але я добра сестра.

Він квапливо спитав, чи є ще хто в домі, крім них двох. Вона відповіла — нема: батько кудись подався верхи, а тітка поїхала каретою в гості. Тітка? Він звів брови.

— Пані де Сурді,— пояснила Діана, і цього йому вистачило: він чудово знав своє королівство. Пані де Сурді, сестра втікачки — Габрієлиної матері,— й сама велика зальотниця. Зраджує пана де Сурді з паном де Шеверні[25], колишнім канцлером покійного короля. Пан де Сурді, колишній шартрський губернатор, у такому становищі, як і пан д'Естре: без посади. Всі вони без посад, їм буде потрібно багато грошей. «Дорого обійдеться мені ця історія», — подумав король, але зразу й відігнав думку. Яке пуття опиратись видимо неминучому?

Діана розповідала ще про щось, а він здаля дивився на Габрієль таким поглядом, наче в бою, і губи його ворушились — так палко й невтримно відчував він: це — ВОНА.

«Це вона, і я мусив чекати до сорока років, поки вона з'явиться. Кажуть: «мармур», «пурпур», «корали», «сонце», «зорі»… Все це пусті звуки; хто, крім мене, знає те, що не має назви? Хто, коли не я, може володіти безмежним? «Богиня» чи «фея» — що це? «Королева» — нічого не каже. Я весь вік шукав, весь вік не міг зустріти її, і ось — вона».

І в розмові з Бельгардом вона зберігала скромний вираз. Чи, може, холодний? Вираз очей важко розгадати: вони обіцяють, але наче самі не знають що. «Вона не кохає Бляклого Листа, — переконував себе Анрі навсупереч ревнощам, що пекли його. — А чи мене вона хоч примітила? Адже вона опустила вії. Ось вона схиляє обличчя над трояндою; я ніколи не забуду, як повернулась і вигнулась її шия. Вона підводить лице — зараз гляне на мене, зараз гляне! О! Ні. Так далі не можна».

Двома широкими кроками він ступив до неї й весело зажадав:

— Троянду, мадемуазель!

— Ви хочете її? — спитала Габріель д'Естре ввічливо й навіть гордовито. Анрі завважив те й схвалив: гордовитість личить їй. Він поцілував троянду, подану йому; посипались пелюстки. Король зробив знак, і Бельгард відійшов. Анрі в ту ж мить запитав:

— Як я вам подобаюсь?

Вона це визначила давно, хоч який невиразний і замріяний був її погляд, коли вона роздивлялась його. Але вона сказала:

— Мені спершу кажуть, як подобаюсь я.

— А хіба я ще цього не сказав? — вигукнув Анрі. Він забув, як йому відібрало мову, і гадав, що вона й так усе зрозуміла.

— Чарівна Габрієль, — промовив він ніби сам до себе.

— Хто це вам сказав? Ви ж на мене й не дивитесь, — відказала вона спокійно.

— Я вже побачив аж забагато, — вихопилось у нього, але він зразу ж легковажно засміявся й почав упадати коло неї так, як вона мала право сподіватись. Він говорив і ніжно, й сміливо, — як годиться зальотному королю, що мав двадцять вісім коханок, — виправдовував свою славу. Вона відмагалась, хоча й трошки кокетувала — задля пристойності, а ще й тому, що все-таки приємно, коли хтось виправдовує свою славу. Ото був і весь його успіх, не більше, і він сам це добре відчув. А тому розгубився, хоча й не замовк, і врешті спитав її раптом про матір. Довершене обличчя стало холодне, справді мармурове, і Габрієль пояснила, що матері тут немає.

— Вона в Іссуарі, у маркіза д'Алегра, — додав він, уже не стримуючись, — саме тому, що відчув отой холод.

І зразу побачив: вона не відвернулась від нього тільки тому, що він король. Одначе окинула його з ніг до голови таким поглядом, що він ураз відчув ніби втому. Він рисочку за рисочкою перебрав подумки все, що вона в ньому побачила. Ніс занадто вислий, кілька разів повторював він у думці, щоразу настійливіше, ніби це була найгірша його вада. Та це ж іще не все…

Він озирнувся на Бельгарда, хотів порівняти своє власне обвітрене обличчя з лицем того красеня. І вищий він, а зуби які! «Ще як я був молодим королем Наваррським, то покрив свої золотом. Ми також це вміли, тільки відтоді мали забагато іншого клопоту».

Діана, що стежила за королем, сказала:

— Величносте, може, хочете спочити? Для вас приготовано спочивальню. А в нашому ставу є розкішні коропи вам на вечерю.

— Дайте мені хліба а маслом, я поцілую ту руку, що винесе його мені сюди на подвір'я, перше ніж ми попрощаємось. До оселі пана д'Естре я ввійду тільки в його присутності.

Всі ці слова звернені були до Габрієлі, і вона ж таки пішла винести те, що він попросив. Король зітхнув наче аж із полегкістю, і Бельгард та Діана здивувалися.

Анрі сподівався, що Габрієль підніметься сходами нагору і ще раз спуститься ними, пливучи. Та вона ввійшла до одного з покоїв унизу і незабаром вийшла знов. Король стоячи з'їв хліб з маслом; за їжею він жартував і розпитував про господарство та про місцеві плітки. Отак само він би розважався з будь-ким зі своїх підданих: з пекарями в Мані, з «лицарем Індички». А потім вони з першим стайничим пішли до коней. Але король іще вийняв ногу зі стремена, підійшов близько до Габрієлі д'Естре й промовив швидко:

— Я приїду ще. — В очах його блищала така жвавість і розум, що це не могло не вразити її: таких вона ще не бачила. — Красо моя кохана, — додав він. Тоді сів на коня й рушив попереду, не озираючись.

Коли вершники зникли за деревами, Діана спитала cecтру, що це шепнув їй потай король. Габрієль повторила його слова.

— Як! — вигукнула Діана. — І ти лишилась байдужа? Зрозумій же, що це таке! Це ж не більш і не менш як щастя. Ми всі станемо багаті й могутні.

• Предыдущая
• 24/196
• Следующая