Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 20

• Предыдущая
• 20/196
• Следующая

Королівське військо утримувало всі шляхи сполучення а Парижем, особливо річку Марну та Ланьї — містечко, до якого Фарнезе, певно, хотів дістатися потай. А він тим часом окопався за своїм болотом, немов нічого так не боявся, як наступу отієї нової знаменитості. Та хай там як, а він примусив цю нову знаменитість дожидати бою день, два, цілий тиждень. У короля було чудове військо з дворян; ті дворяни знудились і один по одному роз'їхалися хто куди, забравши й свої загони. Вони збирались узяти столицю; хоч би довелося цілий рік стояти під її мурами, врешті-решт її, певне, таки взяли б, і кожен з них розбагатів би. А що візьмеш із цього Фарнезе, якого не дістанеш у його шанцях, в укріпленні з обозних возів? Отож дворяни, яких цікавила тільки здобич, поїхали чекати кращої нагоди. Такі люди, як Роні, залишились — почасти з почуття честі, але й тому, що думали: «Хтозна, там же іспанський обоз, мішки з золотими пістолями. Може, колись я таки розпорю їх, і те золото потече в мої кишені».

Анрі довелось визнати, що його уславлений супротивник — твердий горішок, але твердий на якийсь загадковий манір. Король послав до нього сурмача— нехай, мовляв, вельможні герцоги вилазять зі своєї лисячої нори. Італієць відповів холодно: він не для того прийшов сюди з такої далечі, щоб спитати поради у ворога. Король розсердився, але битви не домігся й навіть не зміг побачити Фарнезе в обличчя. Щодня Анрі виїздив з містечка Ланьї, яке захищала не тільки його військова сила, — від ворога його відмежовувала насамперед річка, — обходив болото й дожидав Фарнезе.

Минав день за днем, а йому все не щастило побачити італійця. Та ще прикріші були йому повідомлення розвідників, що від Фарнезе не втік жоден вояк — вони бояться свого командира. Дозори там міняються в залізному порядку. А особливо в нічній тиші, коли прислухатись, долинали з того боку слова команд під час зміни— різними мовами, але точні й чіткі. Там панувала залізна дисципліна. В такому ж порядку, всього за двадцять днів, ці солдати прийшли сюди з Фландрії, й дорогою вони щовечора робили собі укріплений табір, як у давнину легіонери Цезаря. В руках інших воєначальників це військо було б не більш як різномовна орда — трохи справжніх іспанців, багато валлонів та італійців, воно пустошило б країну незгірше за диких кабанів, — але воно стало справжньою римською армією під проводом цього Фарнезе. Хто ж він такий?

Анрі не міг заснути, бо знав: «По той бік теж хтось не снить і міркує, як знищити мою славу. Таке доручення він дістав від дона Філіппа. Треба поберегтися». Марно силкувався він пройняти зором темряву. «У Фарнезе жодного вогники, але він ніколи не снить. Він, мабуть, бачить і в темряві й стежить за мною. Кажуть, що він недужий, уже старий, і хтозна — може, то не стільки жива людина, скільки тінь, демон». Сирої, безмісячної ночі легко проймає дрож, надто коли думки хиляться до невідомого. Щось доторкнулось до його плеча, і він рвучко обернувся. Швидше ніж оком змигнути, майнуло перед ним обличчя, не встигнувши сховатись. А коли зникло, в темному нерухомому повітрі лишився слід — запах болота й тліну.

Голосно засміявшись, Анрі пішов далі. Луна його власного сміху неначе глузувала з нього, але він вчасно згадав, що уславлений стратег, як урешті стало відомо, так і не дав ради голландцям. У Голландії його спіткала велика невдача. А з другого боку, він не надає ваги оцьому походові до Франції: він з'явився сюди тільки з наказу свого повелителя, дона Філіппа. Невже можливо бути полководцем з наказу і переможцем для інших? Адже ж він сам — незалежний державець, але забуває про своє герцогство за служінням іспанському королю, — а тому ні на що не служать власні ноги, бо він весь час сидить сиднем. Тільки сидить у самоті й посилає маячні накази про завоювання чужих королівств оцьому другому каліці кудись на чужину. 1 чим воно скінчиться?

А вранці після цієї ночі запитань герцог Пармський почав на них відповідати: вишикував своє військо до бою. Власне, то було тільки військо Ліги, він наказав лише замінити капелюхи та прапорці. В той вересневий день бій розгорівся гаряче; французи у війську короля гадали, що врешті зітнулися з легендарними іспанцями, перед якими тремтить весь світ, тільки не вони! І тільки в бою врукопаш виявили, що й одні, й другі говорять французькою. Та вже допавшись до бійки, рубали тих гаданих іспанців іще завзятіше, дарма що обличчя часом були давно знайомі. Тим часом Фарнезе непомітно вивів з бойовища свої загони, що стояли в центрі. Навіть гладкому Майєннові, що бився в передніх лавах, він не звірив свого задуму. Поза пагорбом, прикритий тією непоказною височиною, яка для нього з самого початку була важливіша за болото й шанці, він перевів своїх солдатів по наплавному мосту через Марну — тихенько, потаємно, в залізному порядку. До того ж запал бою не давав його учасникам щось помітити. Правда, Анрі похопився раніш за Майєнна. Ланьї було вже захоплене чи майже захоплене, а з цього берега річки і Майєнн, нарешті оцінивши становище, почав стріляти по містечку з гармат, і королівське військо відступило, програвши бій.

Таким чином до Парижа завезли по річці припаси, а королю лишилося тільки чинити наскоки, але він марно силкувався перебратись через мури своєї столиці. Фарнезе сказав про нього так: «Я сподівався зустріти тут короля. А це якийсь гусар».

Іще гірше виставив він на посміх герцога де Майєнна з могутнього дому Гізів, лишивши його так відважно битись у невіданні, просто для ока, тим часом як сам мистецьким маневром позбавив сенсу весь бій. Та Майєнн, хоч як розгнівився, все ж був радий, що Фарнезе лишив йому три полки. Довершивши свій мистецький трюк, знаменитість рушила назад до Фландрії. Король негайно знову обложив Париж; та стратегові було байдуже до того.

Про короля він, певно, думав так: перехвалена посередність. Треба тільки поставити її на своє місце. Тепер він гідний супротивник щонайбільше для Майєнна. Vale et me ama[21].

Після цього Анрі цілих два дні почував себе справді розбитим. Тепер, після тривалої терплячої боротьби, після кількох блискучих перемог, коли він уже почав здобувати визнання в світі, це було куди трагічніше, ніж у ранню пору життя. Здобуття столиці надовго відкладено, а тим часом саме заради цього він оголив усі провінції, забравши звідти війська. Грошей і так немає, ось уже два дні не печуть хліба, а в короля вже й сорочки цілої нема. А які люди його оточують— шкода й мови! Totus mundus exercet historionem: усі ми комедіанти, і хто хоч трохи збочить, до того зразу злітаються — і звідки лишень їх приносить! — щирі друзі, сама потолоч. Якийсь вигнаний німецький архієпископ, що зі злості став протестантом; про кого ж це нам нагадує? І ми ж бо надумали зрадити свою віру. Шахрай д'О має лиху славу, але він багатий, тож хай пригощає нас і платить нашим звідникам.

Відколи увечері після бою під Іврі скарбничий вимовив певні слова, — погані слова, негідні, але чіпкі,— Анрі уникав його, але слова таки вчепилися. Він навіть не намагався обминати його; це виходить само собою, коли єство наше борониться — не стільки від когось чужого, скільки від нас самих. І що таке слова? Погано лиш, коли ти їх упізнаєш, немовби сам уже знав їх, тільки затаював.

Тепер скарбничий знову здобув ласку. Хто сипле грішми, той нам і приятель, хоч би навіть він, як один там гасконський капітан, наш земляк, позбувся носа в знегодах кохання. Король водиться з такими авантюристами, від яких інші сахались би.

Так. І він оточує себе ними, щоб вивіряти на них себе, своє здоров'я, свою здатність до опору. Послухайте-но, що діється в Парижі! Вони там доводять свавілля вже до крайнощів. Врешті-решт кожен чіпляється за якусь маячню й нею виправдовує своє існування. Та чим вищий твій рід, тим неможливіше для тебе весь час, кожну мить витати в хмарах тієї маячні: це було б жахливо. Тож вивчаймо себе по цих авантюристах, але тільки до тої межі, за якою сам починаєш скидатись на такого! Ще нині якась куля може влучити, і цього маленького короля в зношеній одежі закопають у землю, немовби він ніколи й не переорював копитами своїх коней цієї країни, немовби вона й не була його королівством. У Парижі саме вішають голову верховного суду, бо той нібито брав участь у змові проти Іспанії на користь свого короля.

• Предыдущая
• 20/196
• Следующая