Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 89

• Предыдущая
• 89/150
• Следующая

— Це пан канцлер… — Та щойно д'Ельбефові пальці пустили його, він уже й пошкодував, що признався, і почав відмагатися: — Ні, не пан канцлер! Це я сам, сам надумав прикинутись отруєним із ревнощів, бо мій король усміхнувся панові Лерану.

Ніхто йому не повірив, хоча й це була правда. Король ще похмуріше глянув на свого канцлера — чи то султан на візира, бо ж вони були в такій подобі. Першим озвався Наварра:

— Синьйоре Біраг, ви програли свій самоцвіт! Ваша величносте, він побився об заклад, що прилюдно стратить мене. І йому б пощастило це зробити, якби ви не розгадали його підступів.

Король не міг ні ув'язнити канцлера в Бастілії, ні скинути з посади, бо пані Катрін захищала свого земляка. І тому король зробив те, що міг і чого всі чекали від нього. Він зірвав у канцлера з грудей великий самоцвіт. А тоді нерішуче озирнувся довкола, ніби ще не знаючи, що зробити далі. Насправді ж він дуже добре знав, чого хоче. Він махнув рукою вниз, юному Леранові, той піднявся на поміст і, ставши на коліна, прийняв знак королівської ласки. З тої хвилини від юнака променів блакитний блиск. А коли з нього зірвано всі серпанки, віконт де Леран став схожий видом на юного воїна в першому розквіті мужності, який наступає ногою на шию переможеному. Сам дю Га знадив його так зробити, навмисне упавши обличчям додолу, і Леран не вагався й миті.

Побачивши, що пригода скінчилася так мирно, всі присутні в перському шатрі ожили. Вони заплескали в долоні, знов закрутився танець, і, колихаючись на хвилях музики, танцівники зображували любов та щастя для глядачів, які вірили в те й друге, лиш коли бачили їх на сцені. Ще довго світилось того вечора шатро з гаптованих запон, крізь які пробивалося ззаду мудро пом'якшене світло, так що все в шатрі здавалося стерпнішим, ніж було воно насправді: і люди — султан, юнаки, старі паскудники, — і речі, з яких найдорожча була, власне, лиш блакитним блиском.

Двох учасників забави десь не стало. Анрі й д'Ельбеф прощались у далекому закутку замку.

— Я тобі цього ніколи не забуду, д'Ельбефе.

— Ваша величносте, ви занадто довго баритеся тут, але, певне, мусите так робити.

— Я маю час. Я, власне, тільки це й маю — терпіння та час.

Та хто дуже довго вичікує, той дочекається, що найпевніші його почуття почнуть змінюватись, роздвоюватись, надщерблюватись. Ось хоч би ця дружба з Гізом. Анрі зблизився з ним із ненависті: хотів краще пізнати його, бо для ненависті це потрібне. Та коли пізнаєш ворога краще, знов же з'являється небезпека, що він здаватиметься тобі не таким і поганим. Навіть більше: ворог приваблює дужче, ніж той, до кого ти просто байдужий.

Вони грали у м'яча — в «довгого м'яча», найважчу гру, і завжди лиш вони удвох: Наварра й Гіз; інші мусили тільки дивитись, і враження в них часто бувало прикре. Невеличкий Наварра метався туди й сюди, а Гіз, мов той Голіаф, стояв собі на місці, широко розставивши ноги, й чекав його ударів. Та це було ще пусте; а то якось м'яч залетів за живопліт. Гіз гукнув:

— Наварро, ти менший. Пролізь і принеси його.

Та Наварра, замість пролазити крізь живопліт, не розганявшись перестрибнув через нього, аж глядачі зчудувались такою спритністю. Назад він, правда, проліз, але жбурнув м'яча так несподівано, що довгасте шкіряне ядро вдарило герцога Лотарінгського просто в груди. Гіз сильно похитнувся, проте зразу й гукнув:

— Ти мені в лоб намірявся, отоді б я й справді впав! Але так високо ти не докинеш, мізинчику. Збігай-но принеси вина, зап'ємо переляк!

По вино, звичайно, пішов хтось інший, але тієї пригоди вистачило, щоб трохи перегодя д'Алансон із д'Ельбефом відвели Гіза вбік і почали йому докоряти. Вони нагадали, що хоч король Наваррський тепер лише бранець і незначна особа, але всі присутні, поміж них і простолюдці, бачили, що у його особі зневажено королівський дім.

Гіз відмахнувся:

— Ет, чого ви хочете? Він ні на що не ображається й липне до мене, як реп'ях. У всі церкви ходить за мною. Скоро зробиться ревнішим католиком, ніж я сам.

Вони все переповіли Анрі, але він не сказав їм того, що подумав: «Пихатий Голіаф і не здогадується про мою умову з пані Катрін. Він гадає, що його незграбна крутня з попами та іспанцями всім до вподоби. Він не знає мене так, як я його. Я ж його друг. А ніхто не може дозволити собі стільки, як друг».

Наступного ранку, коли грали у м'яча, йому таки пощастило влучити Гізові в лоб; там зразу набігла велика ґуля, а герцогові стало зле. Анрі вдав, ніби страшенно збентежився:

— Слово честі, я не хотів, щоб у тебе виросли роги. Тільки твоя герцогиня має право наставляти їх тобі.

Усі, хто був там, мало не попадали з реготу, тоді почали голосніше, ніж би годилось, називати один одному коханців герцогині Гіз. Ця молода дама дуже швидко й глибоко засвоїла звичаї двору. Герцог Лотарінгський, що лежав на землі й остуджував лоб, чув усе те. Він стогнав не так від болю, як від злості, й присягався сам собі жорстоко покарати зрадливицю.

Наваррі він згодом сказав:

— Власне, ти тільки остеріг мене, щоб я пильнував її; а цього більш ніхто не наважився б зробити. Я бачу, що тобі можна довіряти. Ходімо зі мною на проповідь отця Буше[93].

Того ж таки дня вони поїхали на проповідь: герцог Гіз, як звичайно, з блискучим почтом, Наварра сам-один. Він ще й досі не знав як слід Парижа, а назви церкви так і не почув. Скрізь, де вони проїздили, в натовпі з уст в уста передавались ті самі слова: «Король Паризький! Слава!» Цього короля вітали, підносячи праву руку. Так робили й жінки, тільки часто, забувшися, підносили обидві й простягали їх до білявого героя своїх мрій. А той світив згори й на праведних і на грішних, немов саме сонце, гордий і впевнений у своєму ділі. Так вони доїхали до церкви, і, коли затих дзенькіт зброї, яку мали на собі численні військові, отець Буше зійшов на амвон.

То був промовець новітньої манери. Він запінився вже з перших слів, і його грубий голос раз у раз зривався на жіночий вереск. Буше проповідував ненависть до поміркованих. Не самих протестантів треба зневажати, переслідувати й нищити. Коли настане ніч довгих ножів і стятих голів, закликав Буше, найнещадніше слід карати терпимих, хоч би вони й називали себе католиками. В обох вірах найгірші — це поступливі, ті, хто ладен піти на угоду й бажає миру в країні. Не матиме вона миру, горлав Буше, бо вона його й не знесе: не дозволить честь. Ганебний мир і силоміць накинуту угоду з єретиками треба негайно зламати. Земля й кров на весь голос кличуть до насильства, насильства, насильства, кличуть рішуче вимести все чуже їм, гнилу поблажливість, розпусну свободу.

Натовп, що забив усю церкву аж до вівтаря й найдальших притворів, стлумленим стогоном люті підтвердив, що не збирається терпіти ні поблажливості, ні тим паче свободи. Люди просто душили одні одних, щоб пропхатись до амвона й побачити проповідника. Та вони не бачили нічого, крім роззявленого ротяки, бо отець Буше був маленький, хирлявий, і голова його ледь видніла над амвоном. Зате плювався він далеко. Крик його раз по раз збивався на справжній гавкіт, і те, що було в ньому людського, дуже мало скидалось на звичну для парижан мову: воно звучало якось по-чужоземному й завчено. Часом здавалося, що він зараз упаде й заб'ється в корчах, і люди вже озирались, шукаючи церковних служок. Та Буше раптом стуляв щелепи й ласкаво всміхався до слухачів, скоряючи тим серця. А перевівши дух, знову заводив свій гавкіт і аж клацав зубами, вдаючи, ніби вихоплює з натовпу когось незгодного, щоб тут-таки його зжерти.

Свобода совісті? Боронь боже! Зате ж і ніяких податків, ніякої орендної плати, взагалі ніякого здирства: ні народ, ні особливо духівництво не повинні платити королю нічого. Це й об'єднує їх. Духівництво залишить собі державну подать, яку воно заборгувало, а народові буде дозволено грабувати будинки й палаци всіх гугенотів і поміркованих — а цих останніх треба вимордувати до ноги передусім! Буше переконував своїх слухачів не жаліти й вельмож, навіть найбільших, і сипав досить прозорими натяками на самого короля — таємного протестанта, поміркованого й зрадника. Разом із жаданою кривавою купіллю проповідник змальовував їм і скарби Лувру, як вони йому уявлялись. А захоплених тими картинами слухачів він без переходу кидав у холодні обійми жаху, лякаючи переслідуваннями. Мовляв, народові й усьому народному загрожує страшна небезпека: його хочуть віддати на поталу таємним силам, що завзялись вигубити його. Далі полилась ревна, розпачлива молитва: так моляться тільки в хвилину найтяжчої скрути. Натовп голосно підхопив ту молитву. А над ним уже висіла густа хмара випарів жадоби, страху, захвату й ненависті.

• Предыдущая
• 89/150
• Следующая