Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 82
- Предыдущая
- 82/150
- Следующая
Король лежав, підперши голову рукою. Він і на матір дивився скоса й нічого їй не відповів. Він міг би сказати: «Я все знав». Але він уже дістався до кордону — не того, що двірський поїзд, а іншого, — отож і мовчав.
Папі Катрін заговорила вже не до нього, а сама до себе:
— В останню хвилину я ще встигла перейняти капосних утікачів, бо хтось врешті-решт пробалакався.
Хто саме, вона не сказала. Ту мить у двері постукали, і Наваррин голос, мовби нічого й не сталося, зажадав, щоб його пустили до короля. Та він почув, як королева-мати наказує передати йому, що король заснув. Говорила вона голосно, зовсім не як у кімнаті, де спить хворий. Чимало дворян були свідками цього відвертого приниження. Всі дивились, як Наварра, похиливши голову, квапливо відійшов до своєї кімнати. А там уже зняли з дверей замок і засув, будь-коли туди могли заходити офіцери й заглядати під ліжко. Вони робили це і в короля Наваррського, і в герцога Алансонського; якраз ці офіцери були найзавзятішими учасниками Варфоломіївської ночі. Ось як воно було тоді в Суассоні.
Д'Арманьяк, що спав у кімнаті свого пана, відтепер мусив давати себе обшукувати щоразу, як повертався звідкись. Та й не тільки його — саму королеву Наваррську затримали, коли вона захотіла ввійти до чоловіка. Врешті вона дістала дозвіл поговорити з ним при відчинених дверях. Знаючи, що їх підслухують, вона говорила тихо і латиною.
— Мій любий владарю, ви тяжко мене образили, — сказала Марго лагідно й сумно. — А я ж так багато робила, щоб вас урятувати. Навіть лікарі вірили, що я вагітна. Та шкода — це була неправда, і я боюся, що не завагітнію ніколи. Коли мені здалося, що вже час, я навіть живіт собі намостила. Одначе мою матір не так легко обдурити, як лікарів, я не буду вам розповідати, як мені від неї перепало. Я дбала тільки про ваше добро, а що тим часом замишляли ви?
— Нічогісінько, — безтурботно запевнив її Анрі.— Що я міг замишляти? Чи ти не розумієш, що твоя славна матуся просто шукає приводу, щоб убити мене?
— І слушно робить, — відказала Марго — інша Марго, принцеса Валуа. — Бо ви — ворог нашого дому й хочете його повалити. — Ту другу Марго розгнівила його нещирість, і голос у неї був різкий.
Тим безтурботніший лишався Анрі:
— О! Ти теж віриш у цю змову? Нібито я хотів привести у Францію отого череваня Нассау? — Він надув щоки і взагалі навдивовижу влучно зобразив огрядного чоловіка. Та Марго не засміялася, з її прекрасних очей уже текли сльози.
— Навіть мені ти брешеш, іще й тепер! — насилу вимовила вона. Анрі знову почав відмагатись, гостро віджартовуватись, і врешті їй урвався терпець. Розізлившись, вона гукнула вже французькою: — Ти дурень, і більш нічого! Зв'язався з моїм братиком д'Алансоном і думав, що він збереже таємницю.
— А він і зберіг її,— заперечив Анрі, аби тільки роздражнити Марго. І справді, вона зовсім утратила самовладання. Нахилившись уперед, вона закричала:
— Він тебе виказав!
Анрі піддражнив її ще:
— Хіба, що одній-однісінькій людині, і ту людину я знаю.
Тоді Марго зопалу кинула:
— Дурню, я її знаю краще. Вона не вагалася довго і все розповіла матері.
Отак вона призналася. Отже, виказала його вона сама. Після цього зізнання їй стало страшно, і вона сахнулась до дверей. Але він і не подумав щось їй заподіяти. Навпаки, весело гукнув:
— Отепер я справді знаю! Тобі сказав ла Моль.
Той ла Моль належав до вродливих чоловіків, що пишаються могутньою статурою, як ото Гіз. Марго була до нього не байдужа: Її весь час надила саме така врода. Анрі це зрозумів, тому й назвав ім'я ла Моля — ніби Марго вже тепер була з ним у взаєминах досить близьких, щоб він поділився з нею таємницею свого спільника д'Алансона, з якою вона зразу ж побігла до матері. Такий був зміст його слів, усе це він сміючись кинув їй у обличчя, коли гукнув: «Тобі сказав ла Моль!»
Марго прикусила губу й подумала: «Ну, коли ти так хочеш, то й будеш рогоносцем». А постановивши так, вона знову злагідніла. Підійшовши до нього, стала на одне коліно й попросила:
— Коханий мій владарю, хай між нами не лишиться ніякої прикрості від цього дрібного непорозуміння.
І вийшла. А він, дивлячись їй услід, думав про помсту — так само, як і вона.
Скоріше, скоріше! Змови безперестану йшли одна за одною, як дні в Луврському замку, як ішли місяці, а тоді й роки. На один лютневий ранок приготовано великий удар. Двір саме перебрався до Сен-Жермена. Анрі та його кузен Конде поїхали на полювання з наміром не повертатись. Королівство мало повстати, всі «помірковані» вже дожидали — не лише протестанти, а й католики. Губернатори провінцій згодні пристати, одну залогу вже схилено на їхній бік. Принцам досить було з п'ятдесятьма вершниками дістатись туди, і вони в безпеці. Натомість — провал, арешт, вимушена відмова Наварри від усяких таких спроб і клятва ніколи більше не приставати ні до яких заколотників, що надумають порушити мир; навпаки, він повинен вірно й без вагання боротися проти них. Усе це Анрі підписав, хоч не вірив у це, навіть доти, доки тримав перо в руці. Не вірила йому й пані Катрін. Цей Королик — невгамовна голова, він майжe такий навіжений, як її син д'Алансон, що у вирішальний день не поїхав на полювання, а прикинувся хворим. Єдина надія — на незгоду серед самих змовників та ще на зрадників: адже неодмінно знайдеться такий, що всіх продасть. У Сен-Жермені то був ла Моль, красень з могутньою статурою, що нарешті таки наставив роги королю Наваррському. А про що змовчить ла Моль, те відкриє Двоносий, аби тільки викрутитись самому.
Пані Катрін і справді пробачила йому: адже він таки син їй, та й боятись його не варт. Не страшний був їй і принц Конде, тому вона відпустила його, пославши королівським намісником у провінцію Пікардію. А він натомість утік до Німеччини; та їй було байдуже. Ні, насправді пані Катрін побоювалась тільки одного, хоча з удаваним презирством називала його Короликом. Королик — пташка невеличка, але пані Катрін воліла б, щоб він був ще менший. Розривати його шлюб з Марго королева-мати передумала, дізнавшися, що дочка вже зраджує його. Нехай лише про це дізнаються його благочестиві гугеноти — ото високо підніметься він тоді в їхніх очах! А що вони й тепер про нього думають, чого сподіваються від нього? Адже він, щоб урятувати життя, ще раз перейшов у католицтво. А решту своєї доброї слави розтринькав у безглуздих спробах, що їх потім зрікався однієї за одною, тільки-но вони провалювались. А найнижче скотився Наварра, коли злигався з полюбовником своєї дружини, щоб зрадити короля.
Двір тоді жив у Венсені; там було ще менше простору для тих, кого пильнувала пані Катрін. І все ж вони затіяли нову авантюру — чи, власне, знов ту саму: втеча, повстання, допомога німецького війська. Цього разу заводієм був навіть сам зрадник. І вони довірились тому самому ла Молю, що так недавно продав їх. У Сен-Жермені вони дізналися, що це за людина, а у Венсені вже й забули. Як це так? Нехай д'Алансон був навіжений, а Наварра озлоблений, бо йому довелось давати принизливі пояснення. Та однаково, жодна твереза людина не стане поводитись так при дворі, де, як відомо всім, за кожним стежать, а надто за Наваррою та кузеном Франсуа, — не кажучи вже про те, що вони й один одному не довіряли. Та що ж, коли буває така сверблячка діяти будь-що-будь, хоч і марно; це схоже на неспокійний сон. Обидва юнаки вже добре знали, хто такий ла Моль: природжений зрадник, та ще й коханець принцеси, яка завжди буде покірна своїй жахливій матері й усе їй доноситиме. А може, Марго навіть підмовила коханця, і то за материним наказом? Пані Катрін хоче нарешті знати, хто ще готовий до зради і який вигляд матиме спілка її ворогів та їхні наміри, коли вона дасть їй достигнути до суду й кривавої кари.
А вигляд та спілка мала такий: двоє молодих принців, що з різних причин немовби стояли догори ногами й ходили на руках; а тоді кров приливає до очей, і людина нічого не бачить. Крім них — кілька вельмож, із тих, що звичайно виставляють себе дуже розсудливими, поміркованими й вірними. І гадають, ніби розуміють більше, ніж мудра стара королева, а довести це хочуть тим, що вплутуються до спілки з двома авантюристами, одним алхіміком, одним астрологом і одним шпигом. Цей останній щодня доповідав пані Катрін про все, і то були такі дні, як вона любила: повні розумового напруження й розкішного почуття власної переваги, мов у кішки, що, причаївшися, чатує на пташку. Ось та, досхочу настрибавшись без пуття, хоче пурхнути геть — та не втече від пазурів.
- Предыдущая
- 82/150
- Следующая
