Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 75

• Предыдущая
• 75/150
• Следующая

Та цього християнина, що ніяк не хотів дати спокій іншим, зразу почали з усіх боків штовхати й зацитькувати. Трохи не єдиний зі своїх одновірців, що вцілів від великої чистки, він ще важиться висловлювати недоречні порівняння зі своїм богом, що напевне не ходить у золотих черевиках! А французький двір, навпаки, вбачав у тому ідолі втілення своєї перемоги: то вона пройшла перед ним у блиску, пахощах, райських звуках, — і був уже ладний хвалитись на все місто, на всю країну, скільки забажає пані Катрін.

Але хто ж усе-таки мав серйозні сумніви щодо перемоги? Крім християн, є ще вразливі натури. Молодий д'Ельбеф мав таку вдачу, що або діяв, як вимагає хвилина, або слухався свого почуття. Він зрозумів, що це байдужісінько, скільки років Єлизаветі: дев'ятнадцять чи дев'яносто. Він дивився на Карла Дев'ятого й бачив, як той поглянув услід дружині з таким самим виразом, як у всіх: запобігливо, трохи забобонно й з легким відтінком іронії. Єлизавету демонстрували королю і його дворові двічі: перед самою різаниною й зразу після неї. І коли Єлизавета спустилася темними сходами назад у свої невеселі покої, д'Ельбеф подумав: «Хто ж її обнімає?» А тим часом з'явились уже нові фрейліни, і над головами поплив ще один балдахін.

Пишна вистава тривала — тільки один не бачив нічого, не чув ні звуків, ні пахощів. Йому пахло кров'ю, а у вухах лунало виття різанини; а бачив він своїх друзів, накиданих горою, в таких позах, як можуть лежати тільки трупи. Цілий вечір він тримав себе в руках, придивлявся, остерігався, думав, як урятуватись. Та врешті на це не стає сили, якщо ти не філософ, і не вбивця з розрахунку, і в душі твоїй не панує такий холод, як у комірчині якоїсь старої баби. Ні, у нього в грудях горів вогонь, йому пекло в роті; і відчував він тільки, що знемагає. Погляд його, блукаючи кругом, спершу просто шукав, чого б напитися. Та не знайшовши нічого такого, він здивувався, що тут так тісно, що люди стоять занадто близько від нього. Цього відчуття, що його стискають тіла інших людей, він ще не знав, хоч завжди жив оточений людьми. І враз він збагнув, що діється в ньому. Він ненавидів. Він спізнав ненависть — іще шаленішу, ще нездоланнішу, ніж навіть у ніч різанини.

«Бодай ви всі попадали трупом! — таке почуття було у нього. Зухвало виставивши вперед підборіддя, він озирнувся спідлоба, як не дивився ще ніколи. — Хоч би і я впав разом з вами! Якби мені де підчепити проказу! Ви б іще не помітили першого білого прищика на моїй шкірі, а я б уже заразив вас, і вона б вас роз'їдала, поки згниєте живцем! Усіх вас — із руками, що вбивали моїх друзів, із ногами, що їх топтали! Мене ви залишили живого, щоб я разом з вами дивився на вашу перемогу, на все ваше свято, на ваше золоте опудало! В кого б мені вгородити зуби?» — подумав він і вже почав вибирати поглядом жертву. Та жодне з цих облич, із їхньою запобігливістю, зухвальством чи іронією, не могло задовольнити його жадоби. «Твоєї крові хочу, мій палко жаданий ворогу!»

Ось щока якогось цікавого, що відверто по-панібратському моргнув йому: особливо безсоромна щока! Вона навіть не відсахнулась, коли Анрі вп'явся в неї зубами. І він таки добре кусонув її! Він колись, ще вдома на півдні, бачив, як билися двоє селян і один отак укусив другого, і тепер та сценка пригадалась йому, коли він уже розціпив зуби. В душі зостались і огида, й задоволення. А той цікавий — у нього аж кров потекла на брижі,— чому він і не скрикнув? Тільки ледь чутно застогнав. А тоді промовив тихо, довірчо й так само зблизька:

— Пане королю Наваррський! Ви бачите, яке на мені чорне вбрання і яке в мене довге, бліде обличчя? Ви вкусили блазня, бо я тутешній блазень.

Почувши те, Анрі сахнувся від укушеного, наскільки дозволяла тіснота. Але блазень знов присунувся ближче. Затуляючи рукою скривавлену щоку, він говорив глухим, хрипучим голосом:

— Нехай не бачать, що ми скоїли вдвох! Блазень повинен бути сумним, він повинен знати горе і якраз через те здаватися донезмоги смішним. Правда? Тоді ви можете дуже легко зайняти моє місце, пане королю Наваррський, а я ваше. Ніхто й не помітить підміни.

І блазень зник. Ніхто не бачив цієї пригоди, і самого Анрі взяв сумнів: чи була вона? Просто минула хвилина жахливого сум'яття. Але він опанував себе, щоб роздивитися добре, що ж діється насправді при французькому дворі під час цього свята. «О! Це Марго».

Перед придворними пропливає ще один балдахін. Під ним іде принцеса Валуа, пані Маргарита, наша Марго. Їй довелось обвінчатися з гугенотом, але тепер ми вже всі знаємо, задля якої мети. Її шлюб дав користь, отже, він виправданий. А хто не вірить, хай подивиться, як королева Наваррська несе голову, як вона виступає. Це не та застигла в золоту статую світова держава, що перед нею ми маємо падати ниць. Це сама легкість — наче нема нічого легшого, ніж бути такою красунею. Але наша Марго, як видно, без зусиль тріумфує над усіма хибами, своїми й нашими. «Слава вам, вельможна пані! Всім, що ви робите для себе, ви скрашуєте й нас, ви повертаєте нам так багато: почуття безтурботності, що його порушила минула ніч. Треба визнати, що наша смертна оболонка таки добре просякла кров'ю. Ми впали в кров, та ще й брели нею. А ви, пані Маргарито, обертаєте нас на метеликів, що пурхають у чистому світлі, недовговічні і все ж подібні до безсмертної душі. Ми знаємо двох богинь: пані Венеру й найсвятішу діву. Тому всі жінки заслуговують найукліннішої подяки за явлену нам ласку й за спасіння. Будьте ж благословенна!»

Коли таке почуття володіло всім двором, то й висловити його першим мав хтось із придворних. Цей придворний був такий собі пан де Брантом: він дозволив собі доторкнутись губами до руки, що пропливала повз нього. За ним між пажами, що несли канделябри, почали пропихатися й інші та цілувати ту руку. А Марго, як благодійниця юрми, всміхалась до них — не величніше, ніж слід, скоріше зворушено. Ніжки у неї були маленькі й несли її начебто легко, і ніхто не оцінював товщини її стегон, хоч не один міг би це зробити на підставі власного досвіду. Та перше ніж те спадало на думку, її легенький кринолін уже відпливав далі. Він був прямокутний: вузький у стані й дуже широкий на клубах. Стримані барви мінились і тремтіли, біла рука проносилась високо над ними — отак і Марго мала зникнути в темряві попереду. Та вона про те й не подумала, вона повернула назад, і ціла процесія мусила повернути вслід за нею: скрипалі, флейтисти, придворні дами, фрейліни й уся решта, навіть мавпа.

Марго трохи не вибігла з-під балдахіна, так вона квапилась уперед, бо когось шукала. Вона його не знаходила — але серед поцілунків, що сипались на її піднесену руку, один так дивно обпік її, що вона аж зупинилась. І вся процесія, що сунула за нею, від того наче шарпнулась назад: люди наступали на ноги одне одному, а мавпа вереснула, бо і їй наступили на лапу. Марго стояла й чекала. Але той, у кого були такі гарячі губи, не підняв обличчя, хоч вона ледь ковзнула по ньому рукою і навіть зважилася знадливо охнути. Та вона сьогодні була загальною благодійницею й не сміла затримуватись біля когось одного, хоч він, може, й був нещасніший за інших. «Далі, Марго! В тебе ж і спереду, й ззаду материні шпигунки».

З передпокою королівської зали, перед тим як зникнути в темряві, вона ще раз озирнулась. Та недавнього коханця вже не було там видно. І Марго, розчарована, звернула за стіну, хоча й далі чарівливо всміхалась.

Тільки-но її не стало, процесія, що лише при ній трималась ладу й поводилась пристойно, враз розсипалася. Панночки легкої поведінки, проходячи, вибирали собі кавалерів на ніч і зразу вели їх із собою. А ревниві дворяни виводили своїх дружин із натовпу, й інші сміялися з них. Уже не було врочистого видовища, по великій залі товкся якийсь розперезаний набрід. Музиканти, граючи, підстрибували, а свічконоси гасили свічки, перше ніж виб'ють їх із рук. І згодом ніхто не міг пригадати, з чого почалась дальша скандальна сцена і хто перший гукнув знаменні слова.

Насамперед ніхто не знав, до кого вони звернені: «Кого ти вибереш собі на ніч?» Та хтось інший гукнув: «Велика Берто!» Отже, йшлося про карлицю пані Катрін; вона мала зріст вісімнадцять дюймів, і на людних зборищах її носили в клітці, мов папугу. Той самий слуга, що тепер носив на тичці клітку з карлицею, водив і мавпу, Коли мавпа верещала, скрикувала щоразу й карлиця, і голос її був ще менше схожий на людський. Вона мала велику голову з надміру опуклим лобом, банькаті очі, а з беззубого рота весь час текла слина. Вбрана була Велика Берта як вельможна дама, в ріденькому волоссі блищали перли.

• Предыдущая
• 75/150
• Следующая