Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 68

• Предыдущая
• 68/150
• Следующая

Анрі опинився в кімнаті, яку відімкнула Марго. Двері заступив своєю широченною постаттю Карл. Він не давав увійти нікому, хоч сам репетував, щоб ішли добивати протестантів, які тут поховалися. Де Міосен, перший дворянин, стояв перед розлюченим королем на негнучких колінах, не як людина, що має вмерти, а скоріше з виразом старого служаки, якому загрожує передчасна відставка. Д'Арманьяк, дворянин-камердинер, навіть не схилився перед королем Франції. Він стояв, виставивши одну ногу вперед, піднявши високо голову й приклавши руку до грудей. А на ліжку лежав великий білий, забризканий кров'ю сувій, із якого дивилося двоє юних вогких очей.

— Хто це? — спитав Карл, забувши про свій крик.

Камердинер відповів:

— Пан Габрієль де Леві, віконт де Леран. Я дозволив собі перев'язати його. Правда, він уже закривавив усе ліжко. А решті, ваша величносте, не помогла б ніяка перев'язка. — І жестом, сповненим болю й водночас презирства до смерті, показав на кілька трупів.

Карл хвилинку витріщався на них, тоді враз надумав, що йому робити.

— Ці безбожні собаки, — закричав він, — удерлись до покою принцеси Валуа, моєї сестри, щоб заляпати тут усе своєю поганою кров'ю! Геть їх звідси! Де Нансею, геть їх на звалище!

І капітанові не лишилось нічого іншого, як зі своїми людьми повиносити трупи. Карл тим часом усією своєю персоною прикривав живих. Тільки-но солдати зникли за поворотом, він шалено вивалив очі й засичав на д'Арманьяка та де Міосена:

— Катайте к бісу!

Обидва не стали дожидати другого наказу. І д'Обіньє та дю Барта скористалися з цієї нагоди. Карл сам замкнув двері за ними всіма. Тоді сказав:

— Я покладаюсь на гасконців: вони проведуть мого добрягу де Міосена цілим, й нічого з ними не станеться. Марго, коли ти хочеш донести нашій матері, що я пощадив гугенотів, то я знаю про тебе ще кращу річ. Он на твоєму власному ліжку лежить один. — А потім додав скоріше для себе самого — Біля нього ще є місце. Чом би й мені не лягти? Мені не краще, ніж йому.

І, справді, ліг поруч білого сувою на закривавлену ковдру. Відразу обличчя його й віддих стали як у сонного. Проте Анрі й Марго побачили, що з-під повік у нього котяться сльози. З очей юного де Лерана теж іще текли сльози, коли він уже заплющив їх. Отак лежали поряд і спочивали дві жертви цієї ночі.

Марго відійшла до вікна й виглянула надвір. Та все, що вона побачила там, не доходило до її свідомості, вона тільки чекала, щоб підійшов Анрі. «Зараз він підійде до мене ззаду й скаже, що все це тільки приснилося нам. Він сміятиметься з усього, як звичайно, і тільки про наше кохання, тільки про нього думатиме поважно. Nos belles amours, — подумала вона його словами. Але потім мусила подумати й своїми: — Наше ліжко все в крові. Сюди ми прийшли повз його замордованих друзів. Моя мати зробила мене для нього ворогом. Він ненавидить мене. А його моя мати зробила бранцем. І я не можу його поважати. Отже, такий буде кінець. — Та, поки вона думала про той кінець, нездоланна її надія знов почала спочатку: — Зараз він підійде ззаду й скаже, що все це нам тільки наснилось. Ні! — вирішила вона. — І як би він міг це зробити — чоловік, справжній чоловік, із властивою їм, чоловікам, дитячою гордістю. Тепер він, мабуть, сидить спиною до мене й чекає, що я зненацька поцілую його. Адже я вчена більше за нього, досвідченіша, та ще й жінка. Він полишає мені визначити, що буде далі, і мені, можливо, ще й пощастить переконати цього хлопчика, що нічого не було! Ось зараз і почну».

Та не встигла вона обернутись, як у вуха їй ударило оглушливе бамкання. Закалатали водночас усі дзвони в Парижі, тільки один, що перше гув глухим басом, тепер умовк, задоволений, що він був перший і зробив своє діло. Та хоч як гучно калатали дзвони, а крізь їхнє гудіння проривалося кровожерне виття різанини. «Слава Ісусові! Вбивайте всіх! Tue! Tue!» — завивало надворі. Глянувши на майдан і вулиці, Марго поточилася назад. Учена й досвідчена, тільки про це не подумала. Що ж тепер можна вдіяти, дитя моє, нещасливе дитя моє?

Вона обернулась до покою — Анрі там уже не було. Двоє на ліжку стогнали вві сні — обом снилось, ніби їх страчують під бамкання всіх дзвонів та виття різанини. Ці звуки раптом заповнили всю кімнату, вони свердлили голову, мов свердлом. Здавалось, наче навкруги реве буря, й не можна встояти на ногах, і жах душить тебе. А то просто в сусідньому покої відчинено вікно. Анрі вийшов туди. Аби не чути й не бачити всього цього разом з Марго — краще вже самому. І він, штовхнувши двері, перейшов до кімнати, опорядженої для його сестри; там ще мали оселити адмірала, щоб сховати від убивць. Марго безсило здвигнула плечима: «Через той поріг? Ні. До нього мені вже нема дороги».

А він слухав і дивився. На майдані внизу аж роїлися люди, що сунули з вулиць, — усі заклопотані ділом, жодного ледаря-роззяви. Діло те було скрізь однакове: вбивати й умирати, і робилось воно вельми завзято, в лад із дзвонами і в такт із кровожерним виттям. Ретельна робота, а водночас яка різноманітність, яка винахідливість! Он один вояка волоче по землі якогось старигана, акуратно обв'язаного мотузком, щоб укинути в Сену. А он один городянин вельми старанно і вправно вбив другого, тоді завдав на плечі й поніс до купи голих мертвяків. Простий народ роздягав убитих: то було якраз діло простого народу, а не шановних городян. Кожному своє. Шановні городяни квапливо відходили, несучи важкі гамани: вони-бо добре знали, де що сховано в домі сусіда-інаковірця. Декотрі перли цілі скрині, використовуючи для цього знов же плечі простого народу. А там собака лизав рану своїй заколотій господині, й зворушений убивця нахилявся погладити його, перш ніж перейти до наступної жертви. Бо й убивці ж мають серце. Вони вбивають, може, тільки один день у житті, а собак люблять весь вік.

У кінці однієї вулиці виднів пагорок, а на ньому стояв вітряк і крутив крилами, як і завжди. Мостом через Сену можна б утекти, якби тільки його перебігти. На тому мосту збилась юрма втікачів, і вони падали під ударами варти. Бо та варта під командою офіцерів-вершників була на місці й дбала, щоб був порядок. Піші й кінні неквапно посувались, розсипавшись на певну відстань один від одного. Бо ж їм потрібен був простір, так само як і працьовиті бджоли потребують його для своєї роботи. Якби тільки не вся оця кров та ще дещо, надто пекельний ґвалт, то, здалеку дивлячись, можна б подумати, що ці добрі люди гуляють по луці й рвуть квіточки. Принаймні небо над ними ясніло найчистішою блакиттю.

«Які ретельні,— подумав Анрі,— Коли вже закортіло вбивати, нащо так пильно розбирати, в кого є білий знак, а в кого нема? Невже, щоб мати право вбивати, доконче треба бути білим? Але ж вони вбивають не для власної втіхи чи користі, а для інших, за дорученням, заради справи, і тому сумління в них чисте. Хоч які вони несамовиті, видно, що це несамовитість із наказу, і працюють вони справно й охоче. Он там кілька душ ставлять шибеницю. Поки вони її докінчать, усі вже будуть повбивані, і вішати можна буде тільки трупи. Та це їм не вадить, вони ж роблять усе не для себе. Вони ніколи нічого не роблять для себе; це мені треба запам'ятати. І як легко напровадити їх на зло і шкоду! Куди важче домогтися від них чогось доброго. Шановні городяни й простий народ — а разом, при сприятливій нагоді, з них виходить послідуща сволота», — думав Анрі; і ті самі слова були останніми в мозку Коліньї в хвилину його смерті.

Та подекуди відверто виступало й справжнє божевілля. Воно величалося на майдані, не докладаючи рук до загального діла: тільки голос його верещав, вирізняючись з усіх:

— Пускайте кров! Пускайте, не жалійте! Лікарі кажуть, що в серпні спустити кров не менш корисно, ніж у травні!

Це кричав до всіх заклопотаних ділом такий собі пан де Таван, хоч сам не робив нічого. Зате він сидів на раді з пані Катрін, коли ухвалювали цю справу, — і навіть був на тій раді єдиним французом.

• Предыдущая
• 68/150
• Следующая