Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 64

• Предыдущая
• 64/150
• Следующая

Його слуга Корнатон накинув на нього халат. Хірург Амбруаз Паре спитав, що це означає, і Корнатон відповів, дивлячись на пана адмірала:

— Це бог. Він кличе нас до себе. Вони ломляться в дім. Оборонятися годі.

Грюкіт затих, бо Гіз звернувся з промовою до свого загону. Там було багато вояків — у тому числі й сторожа, яку король Наваррський розмістив у крамницях навпроти охороняти адмірала: він, певне, і в голові не покладав, що командир тієї сторожі з самої ненависті зрадить свій обов'язок. Вони захопили вулицю Сухого Дерева, і всі виходи з неї, і ті будинки, де оселилися дворяни-протестанти. Ці дворяни вже не могли пробитись до пана адмірала, чиє життя було їм дороге, бо наклали своїм власним.

Знак подав дзвін з монастиря Сен-Жермен-д'Оксеруа. В усьому місті вийшли на вулиці озброєні городяни. Вони впізнавали своїх по білій пов'язці на рукаві та по білому хресту на капелюсі. Усе було передбачено, кожному визначено завдання — від найменших до найстарших. Пан де Монпансьє[77] взяв на себе Лувр, щоб звідти не втік жоден протестант. Вулицю Сухого Дерева приділено панові Гізу, бо він сам випросив для себе честь зробити кінець адміралові, що був і досі живий, хоча поранений і безпорадний. Під глухе бамкання дзвона він різким голосом прокричав перед своїм загоном:

— У жодній війні ще не здобули ви такої слави, як можете здобути сьогодні!

Солдати розуміли це й самі, а тому відважно взялися до діла.

— Як жахливо хтось закричав! — сказав у кімнаті нагорі пастор Мерлен. Той крик і досі лящав усім у вухах. Слуга Корнатон знав: то кричала служниця, вони її замордували.

— Вже на сходах, — промовив капітан Йоле. — Та ми нагорі завалили двері й дорого продамо своє життя. — І вийшов до своїх швейцарців.

У кімнаті в Коліньї залишились тільки його лікар, його пастор та його слуга — як не рахувати четвертого, скромного чоловіка, що марно намагався ухилитись від поглядів пана адмірала: смолоскипи кидали у вікно посвіт, наче від пожежі. Пан адмірал на вигляд був спокійний; на його обличчі вони бачили душевний мир і бадьорість перед лицем смерті. Він не хотів, щоб вони читали на ньому ще й інше, приватну справу між ним і богом, яка досі не була владнана й тяжіла на серці. Всі ці люди мали відійти звідси, і то якомога швидше. Він попрощався з ними й наполегливо зажадав, щоб вони рятувалися.

— Швейцарці ще втримують сходи. Підніміться на дах і втікайте. А я вже давно приготувався до смерті, та й не поможете ви мені. Я віддаю свою душу в руки богові й упевнений у його милосерді.

По цих словах адмірал відвернувся від них — уже остаточно, їм лишалося тільки потихеньку вислизнути з кімнати. Думаючи, що він уже сам, адмірал повторив гучним голосом:

— Я впевнений у твоєму милосерді.

І прислухався, чи не почує підтвердження. Швейцарці тим часом ще втримували сходи. Коліньї прислухався, але підтвердження не чув. Помалу обличчя його мінялось, наче він із надії скочувався в страх. Душевний мир і бадьорість перед лицем смерті, де ви? В рисах його чимраз видиміше проступав вираз прибитої жахом, розгубленої людини. Його бог відштовхнув його. А швейцарці ще втримували сходи. «Перше ніж вони піддадуться, я мушу переконати тебе, господи. Визнай, що я не винен у смерті старого герцога Лотарінгського! Я не наказував убивати його, ти це знаєш. Я не хотів його смерті, ти можеш це підтвердити. Невже я мав спиняти його вбивць, коли Гіз сам важив на моє життя? Цього ти, о господи, не вимагаєш і не складеш вину на мене. Що? Я тебе не чую. Дай відповідь, господи! Мені лишається зовсім мало часу, поки швейцарці ще втримують сходи!»

Довкола лунав гамір — і на вулиці, й у домі; а він сперечався, опирався, потрясав зціпленими руками, підносячи їх до невблаганного бога й зводячи до нього очі старого воїна. І враз він почув той голос, якого так жадав. Голос велично промовив:

— Це зробив ти.

І тоді християнин уперше затремтів трепетом полегкості, звільнившись від земної гордині й душевної впертості. В передчутті блаженства він гукнув:

— Так, це зробив я. Прости мені!

Швейцарці вже не втримували сходів: усі п'ятеро полягли. Шалена орда з криком збігла нагору. Двері піддалися не зразу; вдершись у кімнату, солдати побачили, що не давало їм відчинятись: на порозі лежав якийсь чоловік. Його вдарили кілька разів і думали, що вбили; та насправді він умер раніше — від великого зворушення, бачивши боротьбу християнина з самим собою і його перемогу. Ніхто його не знав: то був лише німець-товмач Ніколаус Мюс. Шаноба й любов до пана адмірала дали йому відвагу одному зостатись у кімнаті з паном адміралом, щоб умерти з ним.

Наперед виступив чоловік на прізвище Бем, також швейцарець, але на службі в герцога Анжуйського. Перед каміном стояв вельможний пан — із тих, до кого такі люди, як Бем, підходять, тільки улесливо зігнувшись. Але тут Бем голосно й погрозливо гукнув:

— Це ти адмірал?

Та ця брутальність не наблизила його до жертви, як він сподівався; а кожен убивця потребує такої близькості, задля чого й звертається до своєї жертви раптом на «ти». Ні, вельможний пан лишився неприступно гордий, як і був, і нелегко було Бемові ступити два останні кроки.

— Так, це я, — почув він. — Але ти мого життя на вкоротиш.

Дивна відповідь: її міг зрозуміти лиш той, хто бачив, як адмірал віддав себе в руки божі, а тому людські вже не були над ним владні. А Бем спантеличився й безтямно глипнув на свою зброю, бо вельможний пан перед каміном дивився на неї зневажливо. То була довга, гостряком затесана поліняка — висаджувати ворота. Її й збирався Бем угородити адміралові Коліньї в живіт — і справді зробив так, коли адмірал відвернувся. Адмірал упав. Один із швейцарців, що напхалися до кімнати, ще встиг побачити його обличчя й здивуватися виразові суворої зверхності; згодом, розповідаючи про це, він казав: «самовладання». Коліньї ще прошепотів щось, та всі були занадто збуджені, щоб розчути ті слова: «Хоч би людина, а то послідуща сволота». Останні його слова виражали нетерпимість до людей.

Коли адмірала повалили, й інші браві найманці чесно відробили свою платню. Мартін Кох рубонув його бойовою сокирою. Третього удару завдав ландскнехт, на ім'я Конрад; але тільки сьомим Коліньї добито на смерть. А панове на подвір'ї нетерпеливились. Герцог Гіз гукнув:

— Беме, що там? Готово?

— Готово, ласкавий пане! — вигукнув у відповідь Бем — радий-радісінький, що може знов казати «ласкавий пане», а не вгороджувати такому панові затесану поліняку в живіт.

— Викинь його з вікна! Ось лицареві д'Ангулему[78] не віриться, хоче побачити на власні очі.

Вояки зразу викинули у вікно адміралів труп, і він упав панству до ніг. Гіз підняв якусь ганчірку й витер кров з обличчя вбитого.

— Це він, я впізнаю його. А тепер — решту! — Ударивши мертвого адмірала ногою в обличчя, він докінчив: — Сміливіше, хлопці! Найважче ми впорали.

Вже сірів світанок.

На світанку молодий король Наваррський сказав дружині, що лежала поруч нього, і своїм сорока дворянам, що оточували ліжко:

— Спати вже не варто. Я пограю в м'яча, поки встане король Карл, а тоді піду нагадаю йому про його обіцянки й наполяжу, щоб він їх виконав.

Королева Маргарита радо з тим погодилась, бо дуже стомилася й сподівалась нарешті заснути, коли всі ці чоловіки повиходять.

На світанку — власне, то була ще тільки рано посвітліла літня ніч, — у одній з кімнат Лувру, що виходила вікнами на майдан і вулиці, стояли Карл Дев'ятий, його мати пані Катрін і його брат д'Анжу. Вони не говорили, бо прислухалися, дожидаючи, коли вдарить постріл з пістоля. Тоді вони знатимуть, що задумане почалося, й дивитимуться, як воно піде далі. Постріл ударив — і вони, раптом гарячково заквапившись, послали на вулицю Сухого Дерева гінця з наказом панові Гізу, щоб ішов додому й не робив нічого проти пана адмірала. Звичайно, вони знали, що вже запізно, й послали придворного з таким наказом лиш на те, щоб потім можна було хоч трохи виправдатися цим перед німецькими князями та королевою Англії, хоч трохи зменшити свою вину. І все ж вони цілком щиро хвилювались і квапились, віддаючи той уже марний наказ, — так, немовби ще лишалась якась надія. Пані Катрін та її улюбленого сина д'Анжу, власне, охопила трохи запізніла паніка: а що, як усе зірвалося! Лише Карл, дожидаючи повернення посланця, аж трусився в безглуздій сподіванці: а може, нічого не сталось і все це тільки наснилося йому.

• Предыдущая
• 64/150
• Следующая