Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 57

• Предыдущая
• 57/150
• Следующая

— Ти? Нав'ючений, як віслюк? — недовірливо спитав кузен, і Анрі був радий тому, що він питає хоч недовірливо, а не зневажливо. І саме в ту мить до них підійшов Філіпп Морней.

— Замість вас роль віслюка зіграю я, ваша величносте, — сказав він, витяг шию й заревів по-ослячому. — Золотий віслюк — зачарована істота, але занадто коштовний вантаж уводить небеса в спокусу: днище в корабля розійдеться, і віслюк потоне в морі. Деякі прикмети кажуть мені, чим усе скінчиться. Ваше життя, величносте, куди дорожче: за нього платять багато. Ви, певне, знаєте хто, — шепнув він і кивнув у бік стіни, за якою було те місце, звідки спрямовувалося все, в тому числі й ця справа.

— Тоді я лишаюся, — зразу вирішив Анрі.— Це навіть краще — лишитися тут. Так мені легше бути самому собі хазяїном. Ми з паном адміралом сильніші, коли ми разом.

— Принаймні в тебе є Марго, — докінчив Конде й відвернувся. Саме це було на думці в Анрі; він злякався й замовк.

Філіпп Морней уклонився церемонніше, ніж звичайно кланявся своєму королю.

— Ваша величносте, тепер я прошу вас відпустити мене. А що той, хто від'їжджає, подібний до того, хто вмирає, то вислухайте ласкаво мій заповіт! Вас затримують тут, щоб інші не запідозрили чогось завчасно й не пробилися з міста всі разом, досить сильним загоном. Тільки в такий спосіб вони ще можуть вирватися звідси цілими, і в них є природне почуття, яке остерігає їх, — мов ото в худоби, що боїться різницького подвір'я. Прислухайтесь до розмов довкола, і ви не почуєте жодного, хто б не волів бути чимдалі звідси, а зволікають вони лиш через вас, бо ви бездіяльно чекаєте, що станеться, величносте.

— Філіппе, ти від імені пана адмірала склав блискуче послання до короля Франції про те, що його піддані за своєю натурою нічого так не потребують, як грабувати й убивати — якщо не чужинців, то одні одних. І тепер знов так само згущуєш барви. Коліньї запевнили в приязні короля. У нього ще менше недовіри, ніж у мене, а то чого б він лишався тут?

— Він лишається, бо його чекає домовина. А тебе чекає ліжко.

Їх розділив гурт підхмелених гостей. А коли Анрі почав знову шукати друга, то вже не знайшов.

А галас і штовханина все зростали, бо гості почали виходити з палацу герцога Анжуйського. Товариство перебиралося до Лувру, щоб там продовжити перерваний уранці бенкет. Сьогодні гучних суперечок уже не було; натомість усіх опанувала наче якась сліпота: тиснучись і штовхаючись, люди не бачили, кого відпихають з дороги або втягують у своє клубище. Належну пошану виявляли ще хіба лиш до короля Франції та його найближчого оточення. Анрі тим часом відтерли надто далеко, він уже не бачив Марго — кругом жива стіна й ніде ні просвітку, ніби вві сні. І він мимоволі почав гукати:

— Марго! Марго!

Хтось відповів:

— Вона вже поїхала в кареті зі своїми фрейлінами. Сюди, ваша величносте, до мене!

Анрі не бачив того, хто кричав. Він упізнав Агріппин голос, але більше його не чув.

— Пропустіть мене! — звелів він. — Я хочу до королеви.

У відповідь чийсь манірний голос позад нього, майже над самим вухом, почав говорити вельми зухвалі жарти. Мовляв, до котрої королеви він хоче? Єлизавета Австрійська навряд чи кликала його, а до пані Катрін у руки він іще встигне, поспішати нема чого. Анрі озирнувся, але той молодий бевзь замішався в юрбі й удавав, ніби він знати нічого не знає. А був то дю Га, любчик герцога Анжуйського, і те, що він плів, він, звичайно, почув від свого пана, а дізнатися, що в Анжу на думці, не завадило б. Тому Анрі засміявся й кивнув юнакові, щоб той підійшов. Аж раптом сталося диво дивне: дю Га заверещав і підлетів над головами, описавши в повітрі дугу. То Леві де Леран — дворянин-протестант, схожий на вродливого пажа — зненацька з усієї сили садонув його коліном спіднизу в такий принадний для декого зад. Ті, кому фаворит падав на голови, сахнулись і повалили інших. Зчинилась небезпечна буча, що могла захопити всіх. Один із придворних короля Франції, д'Ельбеф на ім'я, не довго думавши вхопив короля Наваррського під руку й відхилив завісу на стіні; обидва раптом опинились на свіжому повітрі, в темряві, наодинці.

Все це сталося дуже швидко, без слів, зовсім несподівано й могло означати різне, — і чого Анрі не зробив, коли стояв сам на сам проти Гіза, те він зробив тепер: вихопив кинджал. Та д'Ельбеф сказав із юнацьким запалом:

— Коли ви не хочете вважати мене другом, ваша величносте, ось мої груди. — І оголив їх.

Анрі нахилився до нього, але в темряві не міг його розгледіти. А втім, і щойно на світлі він не розпізнав, чи це друг. Тому він і далі поводився з великою осторогою.

— Ідіть попереду! Я хочу до Лувру. І не звертайте з дороги!

Коли вони дістались до Лувру, брама на мосту хоч була й відчинена, але не досить широко, і її не можна було ні розчинити до кінця, ні зачинити, бо одні пхалися нею назовні, а другі затискали їх між ворітницями. Ту боротьбу супроводив дикий рев. На перекривлених обличчях мигтіло світло поодиноких смолоскипів. Анрі бачив клинцюваті борідки й витерті шкіряні колети: його люди рвалися за браму. Це були ті, що не бенкетували за королівським столом, найбідніші дворяни та прості люди, і вони не піддалися спокусам цього двору; може, вони потрусили кишені декому з жителів цього міста, а може, й убили декого з них, однак не хотіли, щоб тепер їх самих повбивали. Для них усе було просте. Вони лаялися й бились, бо варта Лувру не випускала їх.

Їхній король гукнув до них. Вони почули, і колотнеча враз затихла. Хтось голосно сказав:

— Убивають, ваша величносте! Їдьмо з нами!

Анрі озирнувся: його супутник д'Ельбеф був ще біля нього.

— Зробіть так, як хочуть ваші люди, — відповів він на запитливий погляд.

За брамою хтось наказав:

— Там отой король Наваррський, давайте його сюди!

— Пропустіть! — звернувся Анрі до своїх. Але вони міцно тримали його:

— Ми не поїдемо без тебе, noust Henric! У нас коні в стайнях, і з тобою ми проб'ємось, а потім повернемось у тисячу разів сильніші.

Вони обступили Анрі й, забувши про шанобу, настирливо хапали за руки й за одежу — і таки були б потягли його геть у своєму потоці, керовані стихійним інстинктом: за нього вони чіплялись, як удома чіплялись за котрий-небудь пагорб із виноградниками, що прикривав їх і що його вони, поки живі, не віддали б і найдужчому ворогові.

Якби тільки Анрі сам захотів! Але він натомість зажадав: «Дайте мені поговорити з капітаном!» — бо побачив, хто командує вартою на мосту. Капітан де Нансей тим часом звелів широко розчинити браму: нехай собі гугеноти втікають хоч і всі, його цікавив тільки їхній король. Клинцюваті борідки й колети пропихались і бігли повз уже нечисленну купку, що обступила Анрі. Стіна з тіл довкола нього розпадалась і тоншала. Хтось із тих, що були ще біля нього, прошепотів:

— Остання хвилина!

Несміливий голос друга, що наспів якраз у останню хвилину, одначе вже запізно для того, щоб мати ще право на рішучі дії. І все ж він ухопив Анрі, потяг його геть від брами, примусив боротися за кожний крок до неї. Вони борюкалися, забувши про все, аж поки їх розчепили; понабивали один одному синців, порвали одяг.

Капітанів голос закричав:

— Що це ви, д'Ельбефе! Короля Наваррського ніхто не збирається вбивати. Його з належною пошаною проведуть до замку.

Анрі, що вже отямився, не побачив коло себе жодного зі своїх людей, а капітан де Нансей, із яким він опинився віч-на-віч, заговорив украй нахабно:

— Величносте, ще як ви прибули, я мав честь запевнити вас: чим більше гугенотів у Луврі, тим краще. На жаль, тільки що декотрі з них ушилися. Та ви, слава святому Варфоломієві, ще в наших руках.

Анрі, по-юнацькому меткий, уліпив йому ляпаса й рушив далі. Він устиг ще побачити отетеріле де Нансеєве обличчя. Та коли вартові зі зброєю в руках кинулись за ним, капітан гукнув: «Стійте!» Де Нансей спочатку скрипнув зубами, а тоді прохрипів:

• Предыдущая
• 57/150
• Следующая