Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 51

• Предыдущая
• 51/150
• Следующая

— Хто це тебе вкусив іззаду?

— Ніхто, — відповіла вона якраз тими словами, що він сподівався почути.

— Брешеш! — загорлав він, як шалений.

— Ні, я правду кажу, — запевнила вона й сіла в ліжку, сприймаючи вибух його гніву з цілковитим спокоєм і гідністю як у виразі обличчя, так і в голосі, а сама тим часом думала: «Лишенько, надто рано помітив. За тиждень він би вже й уваги не звернув». Маргариті це було відоме з досвіду.

— Але ж зуби знати, — не вгавав він.

— То тільки здається, наче, зуби, — відказала вона, і що непереконливіша була відповідь, то переконливіший тон.

— Яке там здається! Це Гізові зуби.

Марго не перечила — хай повторює скільки схоче. «Врешті йому набридне, а я помаленьку підсуну йому перса, і як він візьметься рукою за них, то забуде про зад». Час від часу вона здвигувала пишними плечима й знехотя кидала:

— І не Гізові, і взагалі нічиї.

Та це його ще дужче лютило. «Як усе-таки важко, майже неможливо захиститись від несправедливого обвинувачення! Так багато провин він міг мені закинути слушно, а вибрав якраз те, в чому я не винна! Невже справді розповісти йому, як одного ранку моя мати і брат-король лупцювали мене, покликавши до себе, щоб я зреклася Гіза й узяла за чоловіка Наварру? Як же він не впізнав старих, кривих зубів пані Катрін?»

— Скажи! Скажи! — стогнав він, стискаючи її руками.

«От ревнивець. А як я справді скажу? Що він тоді зробить? Чи повірить, що мене били й кусали тільки заради нього, щоб я одружилася з ним? Ні, цей не повірить: доведеться признатись і в тому, що мене покликано просто від Гіза. От так халепа!»

А він зненацька відпустив її й почав бити кулаками подушку. Замість Марго він гамселив її чорну постіль, таку уславлену, бо на ній буцімто багато чого відбулося. «Але ж він уявляє, що б'є мене! — І Марго вже відсунулась далі, готова схопитися й утекти. — Зараз накинеться на мене. От лупцює!» Вона відчула, що дуже його поважає й любить — тільки його одного. А тому вирішила не признаватись, хоча він, уже засапавшись, твердив:

— Признавайся! Признавайся!

І раптом зовсім змінив тон:

— Ти ніколи не скажеш мені правди. Та й як би могла дочка жінки, що дала моїй матері…

Ось воно — слово, ось вона — думка. Досі Марго лежала, а він дивився на неї зверху. Та після цієї думки, після цього слова й вона схопилась. Обоє якусь хвильку ніби прислухалися до його відлуння, дивлячись одне на одного з глибоким ляком. Тоді вона заквапилась прикривати свою голизну, а він устав з ліжка. Поки він похапцем одягався, обоє крадькома шукали поглядом одне одного: він хотів збагнути, хто ж ця жінка, що зуміла примусити його скотитись так низько, а вона хотіла знати, чи справді втратила його. «Ні,— вирішила принцеса, — він повернеться і тим певніш буде моїм, бо з цієї ночі нас обох зв'язує вина. Поки він це називатиме виною, я йому не набридну. Рідний мій Henricus, — подумала вона по-латинському. — Як страшенно я тебе люблю!»

А він, уже стоячи перед нею вдягнений, у білому шовку, і шпортаючись пальцями в брижах коміра, по-солдатському уривчасто сказав:

— Я сьогодні ж таки від'їду у Фландрію, до війська.

— Я дам тобі образок святого, щоб охороняв тебе, — відказала вона й нахилилась над скринею з книжками, її товариством у ті ночі, коли з нею не було коханця. Дістала одну, видерла з неї сторінку й подала йому. Рука була гарна, рух простий. Марго добре чула здушений стогін, одначе більш не глянула на Анрі, а знов лягла, і коли він зачинив за собою двері, вже засинала. «Знесиленим любощами не дуже личить удавати трагедію», — ще встигла подумати вона.

А тоді їй приснився сон.

Анрі покинув спочивальню надто рано. Після вчорашньої оргії Лувр ще не прочумався настільки, щоб своїм звичаєм вимислювати всілякі злочинства; принаймні таке він справляв враження. У переходах і залах Анрі переступав через сонних людей, що скидалися більше на паралізованих. Вони так і лежали на тому місці, де спостигло їх останнє, що з ними сталось: чи то вони злягалися, чи пили, чи то їх побив грець. У відчинене вікно зазирали розквітлі троянди, а під ним покотом лежали люди в барвистій одежі, забрудненій їжею, вином, блювотинням, і їх осявало яскраве сонце. Анрі йшов замком сам-один, і погляд його падав і в таємні кімнати, де вночі, забувши навіть зачинитися, весільні гості парувались на всілякі природні й неприродні лади. Знадвору, зіпершись на стіну, куняла варта з алебардами в руках. Собаки кліпали очима, знехотя пробували гавкнути й засинали знову.

Замкові не було кінця-краю. Це нескінченне розмаїття просторих залів нової будівлі та покручених ходів і закамарків старої збивало раннього блукача з пантелику, і Анрі врешті заблудився й не знав, куди йому йти, хоча, власне, ніякої певної мети у нього й не було. Он, перехилившись через різьблене кам'яне поруччя, спить якийсь гладун, і на спітніле обличчя йому зсунувся високий білий ковпак. Анрі здогадався, що десь тут недалеко кухня. Челядь, як і панство, вчора набенкетувалась уволю, але знеможена плоть має ще огидніший вигляд серед покидьків та брудного посуду. Король Наваррський у білому шовку подався геть — і врешті приблукав до якогось напівтемного закапелку з окутими залізом дверима, обснованого павутинням, схожого на в'язницю; щось таке, пригадалося йому, він недавно вже бачив у нижніх поверхах старої будівлі.

Він спинився, щоб очі звикли до напівмороку, коли зненацька почув: «Тс-с!» — і з сутіні виступила якась дівчина. Він ухопив її за руку й потяг ближче до віконця, що було аж під стелею.

— Не треба на світло, — благально шепнула вона. — Я ж навіть не підмальована. Певне, бридка, аж страшна.

— А що ти тут робиш? Я начебто… Авжеж, це ти. Тоді мій д'Арманьяк замкнув тебе, бо ти шпигувала за мною. І тепер знов?

— Я стараюся для вас, величносте. Бо я ваша служниця й нікому не буду вірна й віддана, крім свого пана, а мій пан — ви.

Анрі відхилив їй голову назад, так, щоб на обличчя впало світло. Фрейліна була гарненька, зовсім молода, і розмазані рум'яна та білило не могли зробити її бридкою. Він поцілував її в уста й пересвідчився: «Так, ця дівчина моя — он як вона затремтіла! Які вони непевні, ніколи їх не вгадаєш! Може, якби я тоді не застукав і не знешкодив цієї шпигунки, вона б…»

— То я вже подобаюсь тобі? Я радий, бо ти дуже миле дівчатко, — промовив він чарівно-ласкаво. Чи були ті слова щирі, чи ні, але від них її личко засяяло. А в нього й справді забилося серце — він ніколи не лишався байдужий перед жінками. І цій фрейліні він подарував хвилинку справжнього щастя.

— Ну, й що ж ти хочеш зробити для мене? — спитав він, уже не думаючи про це. Та вона мусила спершу звести дух.

— Віддати за вас життя, ваша величносте. Бо я вже пропала. Пані Катрін довідається, що я була тут. Їй теж служать добре.

— А нащо їй твоє життя?

— Тихше! Вона недалеко. Я ось недавнечко підгледіла, як вона крадькома вийшла зі своїх покоїв. Я лежала на килимі й буцімто спала. Ні, ні, я була сама, — запевнила дівчина. — До моєї кімнати напхалося чужих, ніде було й лягти. А вона крадеться повз мене, потихеньку відчиняє двері до свого сина д'Анжу й веде його за собою. А другого сина, короля, не взяла. Дорогою вона шкрябалась ще в кілька дверей, і кілька чоловік теж пішли за нею, а я назирці за всіма. Боже, це ж як у хованки зі смертю! — У дівчини аж зуби зацокотіли. — Треба, щоб ви все побачили самі, ваше величносте.

Вона взяла його за руку й повела кудись у цілковиту темряву. «Панночко! А може, це любка якогось ворога і він тут чатує? Ні. Це якраз тут замкнув її д'Арманьяк, і вона знає тут кожну п'ядь. Що це ти, панночко? Бере за руку, підніма її вгору — помацай… Ага! Щаблі — це я маю вилізти на драбину? Держи її міцно, панночко, вона сунеться. Драбина дуже висока, та ось нарешті вгорі замріло якесь світло. Можна пролізти під низеньке склепіння, тоді лягти ницьма на виступ муру, а в кінці його невеличкий отвір у якесь приміщення. Навіть дитина не протислася б тим отвором. Але я бачу кімнату — щось ніби кімнату. Пані Катрін не звикла до таких, але вона сидить онде. Її крісло з високою спинкою поставлене під стіною навпроти, світло падає на неї згори, і обличчя її від того світла якесь бліде, аж сіре. Чи то, може, від чого іншого у нього такий свинцевий колір? Вона, як завжди, у вдовиному уборі, а решта всі — так, як устали з ліжка. Он Гізи, а це д'Анжу».

• Предыдущая
• 51/150
• Следующая