Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 49

• Предыдущая
• 49/150
• Следующая

— О, йде любчик нашої гладухи Марго! — гукнув він, побачивши Анрі. І всі довкола показували, що вони, як і король Франції, добре знали, де був щасливець, і дожидались, коли він повернеться. Лиш королева не засміялась і взагалі, як завжди, не виявляла ніяких ознак думки чи почуття. Ніхто не пам'ятав, щоб коли чув її голос. Єлизавета Австрійська сиділа на підвищенні, непорушно випростана, в окремому кутку великої зали, і довкола неї сама собою утворилась порожнеча: ніякій варті не довелось відганяти цікавих нахаб. Вона бовваніла там у золотому уборі, застигла й невразлива, мов статуя святої, і обличчя її завдяки грубому шарові білила теж здавалося позбавлене життя. За широкою спідницею ховались два священики-іспанці: їх там ніхто не бачив, зате вони бачили все.

Карл Дев'ятий повиснув на плечі в зятя й сказав йому на вухо, проте досить голосно, якусь непристойність про свою сестру. Анрі з відразою подумав: «Коли він упаде, я його не підводитиму. Може, підставити йому ногу?» Одначе не зробив цього, а помалу дійшов до того місця, куди з усієї сили тяг його Карл: до порожнього кола біля королеви.

— Он, сидить, — пробелькотів король. — Повали-но її, якщо зможеш. Та якби вона зараз умерла, то й трупом стриміла б стійма в своєму золоті. Австрійський дім — це для мене безнастанний страшний сон, і вдень, і вночі, і ця жінка, хоч я з нею спав, уві сні ввижається мені якоюсь Медузою[62], аж кров у жилах застигає. Дочка римського імператора — як, Наварро, чи можна звичайному чоловікові з нею одружитися? Мій дід Франціск Перший сидів у Мадріді в кайданах, і щоб його відпустити, його величність імператор Карл П'ятий зажадав у заручники його сина. І з мого батька вони знущались, а на мене тиснуть оцим тягарем — дочкою імператора Максиміліана. Вони тримають під своєю п'ятою всю Європу. Їхнє золото, їхня хитрість, їхнє військо і їхні священики сіють розбрат серед мого народу й спустошення в країні. Наварро! — зацьковано шепотів Карл Дев'ятий. — Помстися за мене! На те я й віддаю за тебе сестру. Помстися за мене й за моє королівство! Я не маю такої змоги, я переможений і не смію навіть боротись. Я вже так і доживатиму вік у зневірі. Пам'ятай про мене, Наварро! І стережися… — Ці слова він уже простогнав ледь чутно на вухо Анрі.— Стережися моєї матері й мого брата Анжу! Та хоч би що з тобою сталось у майбутньому, не винувать мене, Наварро, бо мене штовхає на все тільки страх. Ніхто в світі не знає такого лютого страху, як я.

Нараз він хрипко, перелякано зойкнув: із-за королеви на нього глянули дві пари колючих очей і зразу щезли, мовби їх і не було. Карл захитався і обома руками вчепився в Анрі — бо поруч, на цьому видному звідусіль місці, більш не було нікого. Зять-гугенот подумки засміявся, притлумлюючи тим сміхом жах, що наростав у душі. Король Карл занімів, і весь його двір у великій залі теж затих, але та тиша дуже скидалась на настороженість, і то недоброзичливу. Анрі добре відчув це й швидким своїм розумом зміркував, у чому річ. Усім цим фанатичним ворогам його віри не до вподоби, що король, їхній владар, так довірчо розмовляє з ним. Одруження його було насправді прикрістю для них, щодо цього Анрі не мав сумніву, і вони повинні були якось виявити свою досаду, хай навіть мимоволі. Сьогодні пані Венера звеліла всім перемішатись. Одначе тепер у тій суміші зчинилася штовханина, і католики відтиснули протестантів під стіни зали. А самі щільно стовпилися понад невидимою межею, обведеною довкола королеви, явно насторожені.

Анрі швиденько озирнувся: всі при зброї, хоч дивляться поки що не стільки войовниче, скільки зацікавлено. А втім, так легко вони б його не взяли, бо позад них уже зімкнулись лавою його протестанти, готові пробитись наперед. Що ж до фрейлін, то їх ніби вітром змело, і вони, щебечучи між собою, спостерігали здалеку, як насувається буря.

Карл, хоча й не при тямі, теж відчув порожнечу довкола себе і від гнітючої тиші ошаленів.

— Вина! — загорлав він. — Я питиму з королевою, поки вона не впаде. А ви дивіться. Дарма що вся в золоті, впаде вона, а не я!

Королева, що навряд чи й зрозуміла його, лишилась, як була, незворушним ідолом. А сам він — мабуть, стомившись від крику, — враз так обважнів, що зять-гугенот уже б не втримав його і обидва впали б, якби не прискочив хтось і не підхопив короля. Анрі звів очі й несподівано побачив перед собою обличчя такого собі пана де Морвера, аж перекривлене від ненависті. А за мить його відіпхнув інший — герцог Гіз.

— Що це ви надумали, Морвере? — квапливо сказав він. — Геть звідси, чуєте? Ще вас тут бракувало! — І сам узяв Карла попід пахву. — Берись і ти, Наварро! Адже нам із тобою довірено підтримувати трон.

— Для цього ж ми й приїхали сюди зі своїми дворянами з Лотарінгії й Беарну, — підтвердив Анрі таким самим бундючним тоном і випростався гордо, як високий білявий Гіз. Вони дивились один на одного через голову п'яного короля, та раз по раз мусили підхоплювати його, коли в нього підгиналися ноги.

— Посадіть же мене біля Габсбургівни, — благав Карл Дев'ятий, раптом залившися слізьми. — Я теж трохи святий — святіший за вас обох. Бо ви обидва задирали спідницю нашій гладусі Марго. Ти перший, але тебе вона покинула. — І з цими словами впав на Анрі Гіза, але той штовхнув його до Анрі Наварри. — Тебе вона не покине, — заскімлив Карл на грудях у зятя. — Вона тебе любить, і я тебе люблю, і наша мати, пані Катрін, любить тебе… Чорт! — раптом закричав він, бо обидва патери-іспанці знов налякали його: він уже встиг про них забути. Та коли він як слід розгледів ті чорні постаті й зустрівся з ними очима, то його й зовсім пройняло холодом. — Я знаю, чого ви від мене хочете, — промурмотів він у їхній бік, хоча вони відразу знов сховалися. — Знаю, не бійтесь. І по-вашому й буде. Ви так хочете — хай буде. А я вмиваю руки.

На хвильку він трохи протверезів і міг стояти сам, отож герцог Лотарінгський і король Наваррський пустили його. Анрі, маючи тепер вільні руки, озирнувся круг себе. Настрій стовпища на невидимій межі був уже інакший — не зацікавлений чи насторожений, ні, юрба католиків грізно зступалась до Анрі, а ззаду розштовхували її, пускаючи в хід і руки, протестанти, що рвались наперед. Дехто з їхньої старшини повискакував на стільці, лиш дю Барта, що височів над усіма, командував, стоячи на підлозі. Всі намагались перекричати один одного, і навіть присутність короля вже не перешкоджала їм поламати людську згоду, що була встановилась між ними, а гарячий уривчастий віддих свідчив, що ось-ось порвуться останні пута, які їх стримують. Неминуче мала пролитися кров.

І саме в критичну хвилину позад Єлизавети Австрійської заворушились обидва патери-іспанці. Вони зовсім сховались, а підвищення з кріслом, у якому сиділа королева, неначе само посунулось геть. Воно сунулось нерівномірно, поштовхами, мов бутафорська споруда на сцені: отак само рухались на початку весільного бенкету срібні скелі, що несли на собі голого короля-Нептуна та інші морські божества. Одначе воно рухалось — і, востаннє схитнувшись, це сідало дому Габсбургів щасливо переїхало через поріг. Перше ніж за ним зачинилися двері, всі ще встигли побачити, як відгорнувся килим, що ним був завішений постамент, і з-під нього насилу вилізли рачки обидва патери й випросталися, важко відсапуючись.

Тоді король Наваррський зареготав — і ніхто в залі не зміг би по-справжньому образитись на нього за той регіт, такий він був щирий і веселий. Той сміх розвіяв усю злість, і на мить кожен забув про свій войовничий запал. Це відразу збагнув один невисокий молодик, що ніколи не губився; він стояв далеко позаду на стільці. Багато хто знав, як його звуть: Агріппа д'Обіньє. Він не промовив, а проспівав щонайсолодшим голосом:

— Королева Наваррська ллє сльози нетерпіння на своєму славнозвісному ложі з чорного шовку. Хто може знати, що чекає нас завтра? Тож ведімо мерщій молодого до неї!

Йому заплескали в долоні, але він для більшого ефекту ще перейшов на вірші:

• Предыдущая
• 49/150
• Следующая