Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 46

• Предыдущая
• 46/150
• Следующая

— Моя королево! — промовив адмірал Коліньї й приклав руку до грудей, ніби вітаючи живу Жанну. Брат і сестра ступили разом назустріч їй, і дочка тихенько, радісно зойкнула, а син уже розтулив рот, щоб голосно вигукнути: «Це ви, матусю!»

Одначе не встиг: жінка біля дверей махнула рукою своїм супутникам, і поруч неї з'явилися люди з ліхтарями. І відразу стало видно, що то принцеса Валуа, панна Маргарита, Марго.

Троє в кімнаті не зразу повірили своїм очам. Поява королеви Жанни здавалась їм куди вірогідніша, ніж поява будь-кого іншого, і ця жінка ще могла змінити свою подобу. Але не змінила — в неї лишалось те саме вродливе, витончене обличчя сестри Карла Дев'ятого, і заговорила вона теж своїм голосом, низьким і чистим, як золото.

— Ваша величносте, — звернулась вона до Анрі Наваррського. — Ми шукали вас у замку й ніде не знайшли. Одна фрейліна моєї матері наговорила вам чудних історій про темні закамарки. А варта при зовнішній брамі Лувру випустила якогось чоловіка, що, можливо, перевдягся й подався шукати пригод. Хоч ваш приятель дю Барта весь час ішов назирці за тим чоловіком, та все ж ми боялися: мало що могло з ним скоїтись уночі в Парижі.

— Хто ж це боявся, Марго? — перебив її Анрі.

— Я, — сказала вона виразно й щиро. — Я сказала про все своїй матері й попросила дозволу самій привезти вас назад під охороною моїх людей.

— А може, пані Катрін послала вас, щоб повернути мене під свою владу, Марго? Це дужче схоже на правду.

— Я дуже дивуюсь, — відказала принцеса Маргарита цілком щирим тоном. — Адже ви знаєте мене, як і я вас, трохи не цілий день, тобто досить давно. — І простягла йому руку.

Та рука була немов вирізьблена великим майстром зі схожого на віск мармуру: до міри повна, гнучкі пальці, ледь відігнуті на кінцях, пофарбовані нігті бездоганно овальної форми. Ніяких перснів, самоцвітів; гола рука.

Анрі взяв її, підніс до уст і вийшов удвох з Марго, не оглянувшись,

Vous auriez beaucoup mieux fait, Henri, de rebrousser chemin tandis qu'il etait temps encore. C'est votre soeur qui vous le dit, elle si sage, mais qui ne ler sera pas non plus toujours. Il est trop clair que cette cour ou regne une fee mauvaise ne se contentera pas de vous avoir tue la reine votre mere, mais que voue devrez payer encore plus cher votre entetement de vous y attarder et votre gout du risque. Il est vrai qu'en echange ce sejour vous fait connaitre le cote le plus equivoque de l'existence, qui ne se passe pins qu'autour d'un abime ouvert. Le charme de la vie en est rehausse et votre passion pour Margot, que le souvenir de Jeanne vous defend d'aimer, en prend une saveur terrible.

Ви зробили б куди краще, Анрі, якби повернули назад, поки не запізно. Це сказала вам ваша сестра, така розважлива досі — хоча і вона не завжди буде такою. Аж надто очевидно, що цей двір, де панує лиха чарівниця, не вдовольниться, убивши вашу матір, королеву: ні, вам доведеться заплатити ще дорожчу ціну за свою впертість, що затримала вас тут, і за свій потяг до небезпек. Щоправда, перебування тут відкриє вам найнепевніший бік життя, яке, по суті, протікає довкола розверженої безодні. Та це навіть додає йому принади, і ваша пристрасть до Марго, що її кохати забороняє вам спогад про матір, набуває від того якоїсь жахливої солоднечі.

Сьогодні, в понеділок, вісімнадцятого серпня, велике свято: виходить заміж сестра короля — кажуть, за принца з далекого краю, гарного, мов ясний день, і багатого, як сам Плутон[57], бо у нього в горах росте золото. Він приїхав до Парижа з повними возами золота, і почет його весь у золоті — і люди, й коні. До того принца дійшла чутка, буцім наша принцеса вродлива й учена, що другої такої й на світі нема. Славетний звіздар показав її йому в чарівному дзеркалі, де вона всміхалась і говорила, і от принца зачарував її голос, її погляд, і він вирушив у далеку дорогу.

Не треба було зачиняти віконниць, коли минулого тижня той принц із своїм численним почтом в'їхав у Париж. Тоді ми принаймні побачили б на власні очі, скільки в цьому правди. А то всячину балакають. Останнім часом, подейкують, бували напади на порядних городян, декому потрусили кишені грабіжники, що звуться гугенотами. Ми вже, як смеркне, й на вулицю не виходимо: краще поберегтись. І ще багато чого робиться проти права й звичаю. Ось наш король сьогодні віддав сестру за чужинця, а той, кажуть, не тільки єретик, а сам єретицький король. Чи бог таке дозволяє? Наш панотець аж нетямиться, так лютує. Але папа буцімто дав згоду. Чи ж то можлива річ? Щось воно не так. Мабуть, гугеноти настрахали й присилували нашого короля, а листа від святого отця підробили. Адже всі знають їхню хитрість і насильства. Бозна-відколи, ще як ми були малі, вони воювали з католиками, грабували й палили села і самому королю загрожували, а тепер маєш — весілля. Ні, це добром не скінчиться! Уже й призвістки були!

Сьогодні ввечері я замкну свій дім ще міцніше. Учора в замку нашого короля нібито бенкетувало й танцювало панство — справляли заручини. У вікнах Лувру так світилось, немов пекельний вогонь горів. А наречена щезла — кажуть, її чорт ухопив. Звісно, не всьому можна віри йняти. Вона скоріше ночувала в єпископовому палаці, що навпроти собору, де її сьогодні вінчатимуть і вона слухатиме обідню. Двір з'явиться в ще не баченій пишноті, а на молодій буде сукня, що коштує стільки, як два будинки в Парижі. На таке діло варт би подивитись. Багато народу й шановних городян туди подалося. День погожий. Ходімо й ми!

Так думали й казали і простий народ, і шановні городяни, що, зарані пообідавши, з усіх кінців міста плавом пливли до собору Паризької богоматері. Думали й казали різне, але не так, щоб один — одне, а другий — протилежне: ні, кожен за довгеньку дорогу казав усяке й не раз суперечив сам собі. Це тому, що їх діймала цікавість і сподівання й вони чекали різного водночас: і повчального, й жахливого, і пишноти, й нещастя. Юрба переносила на майбутні події свої звичайні тривоги: хоч кожне намагається вберегти від цих тривог власний дім, та на вулиці їм без опору віддається й простий народ, і шановні городяни.

Найперше порушення тих законів, за якими живе юрба, — це коли її стримують. Сама вона завжди хоче рухатись далі — байдуже, що з того вийде. Без нагляду вона поперевертала б усі дерев'яні споруди, збудовані до свята на соборному майдані. Через це там передбачливо поставлено швейцарську варту, що, тримаючи алебарди впоперек тулуба, відпихає назад натовп, що суне з вулиць. Ні прохання, ні прокльони не зворушують цих чужинців, бо вони нічого не розуміють. Вони люди кремезні, а роздуті вгорі рукава роблять їх ще плечистішими; їхні біляві, наче вицвілі бороди лежать на дивовижно барвистих камзолах. Хода в них ведмежа; моторні, спритні можуть їх перехитрити. Отож багато хто прослизає крізь їхню лаву, нехай навіть рачки, попід ратищами алебард. Урешті й тих виганяють назад, але вони встигли щось побачити, напастись очима і зразу починають сперечатись: вони, мовляв, краще знають, вони найрозумніші — й кричать на всю горлянку.

— Ми, теслярський цех, звісно, найперші про все дізнались. Це ж ми ставили перед головним порталом собору великий поміст, що на ньому сам папа привселюдно вінчатиме нашу принцесу Марго з його величністю королем Наваррським.

— Не папа, а один чернець-францісканець, мій знайомий. Він хвалився, що вінчатиме їх. І все провістив наперед! От тільки мені не вільно розповідати.

• Предыдущая
• 46/150
• Следующая