Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 41

• Предыдущая
• 41/150
• Следующая

Король Наваррський вилив у свою тарілку з супом цілий келих вина, неприємно здивувавши тим короля Франції й принцесу Валуа. Тоді заходився їсти швидко й багато, і розмовляти за обідом йому не хотілося. Він тільки радий був би чути, про що гомонять у другій залі його люди з придворними короля. Та музика грала занадто гучно.

А в другій залі такий собі пан де Морвер виявив особливу повагу витертому колетові свого сусіди — довготелесого дю Барта. Шанобливо спитав він, скільки походів витримала вже ця старенька одежина. Протестант, не звиклий ні до іронії, ні до порожніх гречностей, глибоко спохмурнів від того запитання.

— Ми довго їхали верхи. Та хоч і кругом усієї землі об'їдь, однаково їдеш назустріч своїй смерті. Ми з вами їдемо не разом, Морвере, але помремо обидва. — По тих словах він випив келих вина й примусив Морвера теж випити.

Дю Плессі-Морнеєві непотрібне було вино, щоб роздратувати свого візаві, де Нансея.

— Ми могли б і завоювати Париж, — гукнув він. — Але ми не такі лихі й візьмемо його як шлюбний посаг.

Капітан де Нансей так оскаженів, що забув, де він, і вже вхопився за шпагу, та його стримали панове де Міосен і д'Обіньє.

— А хоч би ви мене й закололи, однаково істинна моя віра! — гукнув через стіл Морней і аж тоді ретельно заходився коло їжі. Бо Морней, попри свою безстрашну запальність, належав якраз до тих, чиєї жертви господь не приймає. Він являв собою приклад чесноти, якій щастить; це побачив по ньому кожен, коли він, забувши все на світі, поринув у споживання дарів кухні і його сократівське обличчя розцвіло. Перший дворянин де Міосен, коли Агріппа д'Обіньє почав дорікати йому за байдужість до віри та двоєдушність, показав, виправдовуючись, на подвижника віри, що так захопився бенкетом.

— Над нашими головами тягарем нависла влада неправедних, і судять нас вороги господні. А ви, Міосене, — один із наших, — служите їм. Хіба можна укладати угоду зі своїм сумлінням? — спитав поет через голову розлюченого де Нансея, що не слухав їх. Перший дворянин тільки знизав плечима. У такому оточенні він не міг казати відверто, що в нього на серці. Протестант, але водночас перший дворянин короля, він сприяв при дворі своїм одновірцям, як тільки міг. Проте нічого, крім докорів, від них не сподівався.

Агріппа висловив свою думку вельми недвозначно:

— Є люди, що зраджують бога й запродують нас. Ми втрачаємо все, що маємо, і навіть свободу віри. Нам тільки й лишається, що наша цілковита єдність із Христом і янголами. Але тільки це — справжня радість, воля, життя й честь!

Цього було забагато навіть для стриманого царедворця. Що вразило його дужче — обвинувачення в зраді чи той небесний тріумф, яким хвалився Агріппа? Де Міосен помінявся місцями з де Нансеєм і сів поруч Агріппи.

— Ці гугеноти тільки те й уміють, що проповідувати, — засичав розлючений де Нансей до пана де Морвера.

Той відповів:

— Постривайте-но! Вони ще вміють і кров'ю спливати.

Він мав довгий, гострий ніс і надзвичайно близько посаджені очі.

З того краю зібрались майже самі придворні. Спочатку вони сиділи впереміш із протестантами, але протягом бенкету гості помалу розділились на два табори. За дальшим кінцем столу зібралися люди істинної віри. Між ними й католиками виник порожній простір. Де Міосен раптом побачив, що сидить серед давніх друзів і здаля від нових. Він зблід, але врешті в ньому перемогла честь; зоставшись на місці, він сказав:

— Хто довго прожив тут, врешті-решт починає вагатись і його бере сумнів, чи тільки ми праведні перед богом. Не турбуйтеся, — швидко додав він, щоб Агріппа не перебив його, — з вами такого не станеться, але з вашим молодим королем може статись, бо він, здається мені, любить у житті не тільки єдність із Христом та янголами.

Та Агріппа не здавався.

— Не треба боятися смерті. Бо це наше пристановище після життєвих бур, а якщо ми погинемо в полум'ї, воно летітиме вгору, показуючи нам дорогу до трону Вічного!

Слова були гарні, проте навіяло їх Агріппі зовсім не бажання вмерти, а навпаки, глибока певність, що він проживе ще довго. А тихий Міосен якраз такої певності не мав. Він довго, поважно дивився на Агріппу, аж поки той зрозумів, що це не просто застільна розмова на високі теми.

— А що б ви сказали, д'Обіньє, якби те полум'я, що показуватиме вам дорогу до вічності, спалахнуло не через двадцять років, а завтра, і не хтозна-де, а отут, у Луврі?

Ніхто вже його не перебивав, і він міг спокійно говорити далі серед галасу, бриньчання струн та дзенькоту келихів.

— Я забагато знаю. Тягар фактів важче нести на собі, ніж віру. Тут уже наважились, але ще не зовсім. На що? Цього я не відкрию навіть самому собі. В усякому разі, спершу має відбутись весілля. Ваш король і наша принцеса — такі чарівні молодята, що видовище їхнього кохання мало б умиротворити й найзапекліших. Скажіть вашим людям, щоб більш не зачіпали нікого— ні при дворі, ні в місті. Вже дійшло до краю, це остання година. Отож глядіть, щоб дехто з нас не полетів дуже скоро до трону Вічного. — Він підвівся і, ще не розігнувшися, додав: — Я трохи не сказав забагато.

Сивина в нього сріблилася ще тільки на скронях, та коли він повертався до придворних короля Франції, чиїм першим дворянином він був, плечі його горбились нижче, ніж би годилось у його літах. Його зустрів пан де Морвер з гострим носом і близько посадженими очима і, пронизливо подивившись на нього, сказав:

— Ви, Міосене, таки присусідились до своїх гугенотів і таки сказали забагато!

Обидва зупинились, випростані, один проти одного у яскравому світлі, перед коротеньким проходом, що сполучав передпокій парадної зали з самою залою. Там бенкетував почет, тут — королі, і Анрі сидів якраз навпроти проходу, отож бачив обох їх. Міосен стояв до нього трохи боком, і видно було сиві скроні й згорблені плечі, зате другий — просто обличчям, і те обличчя змусило Анрі замислитись. Він навіть урвав на півслові те, що саме говорив королю Франції. Тому Карл теж повернув голову вслід за його поглядом і, помітивши, на кого дивиться Анрі, насупився.

— Кузене Анрі,— квапливо сказав вів, — поруч вас є щось принадніше, ніж ви можете побачити там.

Це була щирісінька правда, бо поруч Анрі сиділа Марго, і навіть якби вона не була така чарівна вродою, то могла б зачарувати його своїм низьким співучим голосом, що говорив речі вчені, але водночас і двозначні. І вченістю, й дотепністю Марго й Анрі не поступались одне одному, і те, що вони говорили в дусі античної старовини, навряд чи зважились би вимовити рожеві уста іншої такої гордої й випещеної дами, але в Марго воно виходило зовсім невимушено. Вони говорили навіть досить голосно, так що часом іще дехто втручався в ту розмову й підкреслював зміст сказаного. Неабияку сміливість і грацію виявила також панна де Сов — задерикуватий носик, розумні очі під тоненькими вигнутими брівками, трохи зависоке чоло, тендітна постать, — але то лише здавалося так, бо з усього іншого видно було, що в любощах вона вельми витривала, і щодо цього вона вже порозумілася з Анрі й словами, й без слів.

О, він кохав Маргариту Валуа! Від звуків її голосу — низького і, коли вона хотіла, трохи протяглого — десь у нутрі в нього здіймалося хвилювання, стискало груди й горло, зволожувало очі. Інколи він бачив предмет своєї жаги ніби крізь туман, як бачать ще тільки обіцяне щастя. Не раз він був близький до того, щоб зсунутися з крісла й стати перед нею на коліна — вилити жагу, що вже гнітила його, мов тягар. Та йому перешкоджала сором'язливість. Карл Дев'ятий уже добре підпив, і йому спало на думку покепкувати з жениха своєї «гладухи Марго», а його брати д'Анжу й д'Алансон, теж устигши вже хильнути зайвого, засперечались. Анрі вже почав занадто гостро відповідати королю Франції. Та якраз на ту хвилину обидва королівські брати, не дійшовши однієї думки в чомусь, замість слів пустили в хід руки, і їх довелось розбороняти.

В герцога Анжуйського текла по щоці кров; він перейшов на другий бік столу й сказав кузенові Наваррі:

• Предыдущая
• 41/150
• Следующая