Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 31

• Предыдущая
• 31/150
• Следующая

Отоді-то воно й сталось: він побачив перед собою матір, але зовсім не так, як звичайно бачать когось в уяві,— ні, незмірно виразніше побачив він обличчя королеви Жанни, побачив у якомусь просторі, але не в світанковому повітpi. В його душі спалахнуло багато яскравіше, жахливо різке світло, і в тому світлі він побачив матір уже як небіжчицю. Це було не те обличчя, що Анрі бачив наяву востаннє, коли від'їздив великий, оббитий шкірою ридван, а він стояв біля свого коня й дивився вслід. Щоки в неї були запалі, і всю її сповивали тіні, скорботні до болю в серці, мов туга за всім утраченим, — тіні, такі прозорі, ніби за ними було тільки марево. О великі очі, вже не горді, гнівні чи сповнені любові, як бували ви колись! Ви, мабуть, уже й не впізнаєте мене, — хоч вам відомо багато такого, чого ми тут іще не знаємо!

Син упав на порослому травою горбку, щойно такий безтурботний і враз на смерть переляканий — не тільки оцим новим материним обличчям, а й тим що вона вже снилась йому такою, тепер він пригадав. Було це, певно, чотири ночі тому; сидячи на горбку, він рахував ті ночі, думав, пройнятий тривогою, і перебирав у руках листи. Нараз, придивившись пильніше, Анрі помітив, що два з них хтось потай відкривав, ще перше ніж він зламав печатку. Чотири ночі тому? Печатку підрізано дуже вправно, майже непомітно, а потім ще накапано воску, щоб сховати сліди. Чого це вона чотири ночі тому… і чого сьогодні знов?

Останнє речення в останньому материному листі було таке: «Тепер, сину, збирайся й приїзди!» Він зрозумів усе: королева Жанна хотіла відтіснити від влади пані Катрін, а та прочитала її листа. «Моїй матусі загрожує смерть!» Раптом збагнувши це, він схопився й побіг між тополями до села.

— Д'Арманьяку! — закричав він, побачивши свого слугу раніше, ніж той його. — Д'Арманьяку, сідлати коней! Я не можу гаяти ні хвилини.

— Та що ви, пане мій! — наважився заперечити слуга. — Всі ще сплять на сіннику, і хліб ще не допікся.

Такі видимі факти звичайно враз заспокоювали Анрі. Він погодився:

— Та й правда, до Парижа ще п'ять днів дороги. Зараз я скупаюся в річці. Принеси мені чисту сорочку, Д'Арманьяку.

— А я саме сьогодні хотів їх випрати. Я думав, що ми тут перепочинемо день. — І дворянин-слуга моргнув своєму панові.— А надто через оту драбину, що впала вчора. Треба її полагодити й надолужити проґавлене.

— Негіднику! — вигукнув Анрі, щиро обурений. — Досить я вже валявся на соломі! — І різко наказав: — Поки я скупаюся, щоб усі коні були осідлані.— І побіг до річки, зриваючи з себе одежу.

Незабаром вони й справді вирушили; та ледве проїхали чверть години, як зустріли гінця, що мчав чвалом. Під'їхавши, гонець сплигнув з коня, заточився так, що довелось підтримати його ззаду, і прохрипів:

— З Парижа… за чотири дні замість п'яти.

Обличчя його було в білих і червоних плямах, він важко хекав, роззявивши рота, а ще дивовижніше — з його широко розплющених, безтямних очей котились великі сльози. Чути було, як вони крапають йому на колет, — така тиша враз настала круг нього.

Анрі простяг з коня руку, взяв поданий йому лист, але не став його розпечатувати, а опустив руку з листом, схилив голову і промовив у великій тиші розлогого степу, серед загубленої в ньому купки людей, — промовив ледь чутно:

— Моя матуся померла. Чотири дні тому.

Він сказав це сам собі, і всі те зрозуміли. Вони вдали, ніби й не чули тих слів: нехай скаже їм уголос. Стільки делікатності знайшлося й у найтовстошкіріших. А коли новий король Наваррський нарешті прочитав листа, він скинув капелюха; відразу всі зробили так само, і він сказав їм:

— Моя мати, королева, померла.

Декотрі з його супутників перезирнулися — на більше вони ще не наважувались. Ця подія була не з тих, що їх можна сприйняти просто й легко; вона мала спричинити величезні зміни й повернути їхню долю — вони ще не знали куди. Жанна д'Альбре означала для них надто багато, вона не мала права вмирати! Вона вела їх уперед, вона їх годувала, помагала їм добувати хліб — і той, що росте на ланах, і хліб вічного життя. «Наші вольності — адже їх домоглася для нас Жанна д'Альбре! Наші фортеці, Ла-Рошель над морем — це вона виборола їх для нас! Наші молитовні доми на околицях міст — це вона відстояла їх! Мир у наших провінціях, де наші жінки під захистом бога обробляють лани, поки ми їдемо на бій і б'ємося за віру, — все це була Жанна д'Альбре, і що буде з цього тепер?»

Такі думки змінив жах, потім гнів, і зразу спалахнула підозра: тут хтось винен, це чийсь злочин! Бо таке велике нещастя не могло скоїтись само собою. Ця небіжчиця стояла навпоперек дороги можновладцям — і добре відомо яким. Загублений у степу гурточок людей порозумівся між собою без слів, самими думками й почуттями. Аж помалу окремі безладні вигуки, наче з уст сонного, виросли в гнівний і грізний гомін, і нарешті, як меч, вихоплений з піхов, загриміло переконане слово — ніби хтось його підказав, ніби з'явився ще один гонець, невидимий:

— Королеву отруєно!

Усі навперебивки вигукували так, ніби кожен повторював услід за невидимим вісником:

— Отруєно! Королеву отруєно!

Син небіжчиці теж кричав разом з усіма: незримий вісник сказав йому те саме, що і їм.

І раптом сталося щось нове: вони подали один одному руки. Вони не змовлялись, але то була присяга — помститися за Жанну д'Альбре. Її син схопив за руки своїх друзів: дю Барта, Морнея і д'Обінье. Агріппі він значуще стиснув пальці, ніби хотів тим сказати: «Вчора перекинута драбина й клубок із чотирьох тіл, а сьогодні ось що… І за що нам сердитись один на одного, за чим шкодувати? Це життя, і ми проживемо його пліч-о-пліч!» Свого слугу д'Арманьяка, на якого вранці так нагримав, Анрі теж схопив за руку. Аж раптом розітнувся голос:

То заспівав, спочатку сам-один, Філіпп дю Плессі-Морней, бо з них усіх він найбільше був схильний до крайнощів, і в його душі жила найневгамовніша доброчесність. А коли він повторив перший рядок, його підхопило ще кілька голосів, а другий співали вже всі. Позсідавши з коней, поскладавши молитовно руки, вони співали — гурточок людей, яких не бачив ніхто, хіба лиш бог: адже до нього вони й звертали свій спів, немов били на сполох!

Вони доспівали псалом до кінця, а тоді звернули очі на свого юного проводиря, чекаючи його слова. Тут, серед чужої дороги, він став королем Наваррським і мав сказати їм, куди податись і що робити. Дю Барта нахилився до Анрі й мовив притишено:

— Ваша мати була тільки першою. Другим будете ви самі. Повертайте назад!

— Скличте своїх! — порадив Морней. — Наші одновірці збіжаться з усього королівства. І тоді ми рушимо на цей злочинний двір непереможною силою.

Д'Обіньє сказав багато спокійніше:

— За себе, мій пане, вам боятися нема чого, поки живе ще одна людина… — Всі повернули голови до нього, і він пояснив: — Та людина, що призначила своє життя на жертву. Я це знаю, я чув, як пан адмірал казав так уночі своїй дружині.— І Агріппа почав розповідати, про що розмовляв Коліньї з дружиною.

Агріппа був поет, і тому він зумів так відтворити нічну розмову між подружжям, ніби справді чув її на власні вуха. «Ти певна, що тебе ніщо не зможе похитнути? — питав адмірал у дружини. — Поклади руку на серце, вивір себе: чи й тоді ти залишишся стійкою, коли всі відпадуть і тобі доведеться втікати у вигнання під градом хули, що завжди сиплеться на того, хто зазнав поразки? Диви, навіть король Наваррський відпадає від нас: він одружується з дочкою нашої ненависниці!»

• Предыдущая
• 31/150
• Следующая