Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 19

• Предыдущая
• 19/150
• Следующая

Усе-таки він часто перемагав; але ж то були перемоги над королем Франції, якого він завжди хотів тільки примирити з його підданими-протестантами й визволити з рук Гізів. Тому панові адміралу весь час доводилось підписувати нічого не варті угоди, а потім війна починалася спочатку[34]. Своєю поміркованістю пан адмірал хотів довести, що він, врешті-решт, зовсім не заколотник проти короля, — а все ж він одного разу навіть хотів узяти Карла Дев'ятого в полон[35], і той ніколи йому не подарує, що мусив утікати від нього. Або ж в ім'я боже будь бунтівником проти короля, або ж зовсім не веди війська на Париж, а як уже ведеш, то не давай забивати собі баки, а візьми штурмом столицю королівства, сплюндруй її і винищ до ноги весь королівський двір! А натомість, тільки-но дворові стає скрутно, відразу з'являється королівський едикт, що забезпечує протестантам свободу віри, а на другий день того едикту вже й не дотримують. А якби навіть дотримували, то чи багато в тому виграшу для нашої віри? Двадцять миль доводиться їхати або йти гугенотові, щоб потрапити на службу божу, так мало дозволено їм держати молитовних домів. Не до вподоби мені марні перемоги.

Звичайно, він знаменитий полководець і борець за віру. Нас, протестантів, менше, і якщо нас бояться, то це передусім бояться пана адмірала, а коли до нас посилають послів, ті передусім питають: «Ви, певне, знаєте, що двір на вас і зовсім не зважав би, якби не пан адмірал?»

Одначе подивись на нього: що лишилось йому з усіх здобутків під кінець життя, сповненого таких ревних трудів? До тієї давньої перемоги під Сен-Кантеном, що обернулася для нього так нещасливо, а для його ворогів Гізів так щасливо, він нібито був у великій ласці й силі. Тоді ще був живий покійний король, він любив Коліньї, щедро обдарував його маєтками, пані Катрін ще не мала ніякої влади, а син Карл був зовсім малий. То були дні його блиску, але ми їх не застали. А тепер ми вже є, але що ж діється в наш час? У Парижі спродують меблі, вивезені з його замку Шатільйона, а самий замок спалили. Пана Коліньї, як заколотника й учасника змови проти короля й держави, присудили повісити на шибениці на Гревському майдані[36]. Володіння його конфісковано, дітей позбавлено дворянства, а хто видасть його живого або мертвого, отримає п'ятсот тисяч екю винагороди. Нам, молодим, справді треба пам'ятати, що пан адмірал обрав таку долю заради істинної віри й принизився задля слави божої. Бо інакше це була б непрощенна річ!

— Він убив старого герцога Гіза.[37] Хоч це принаймні він зробив для самого себе, і це мені, власне, найдужче в ньому подобається. За кривду треба помщатися, — сказав молодий Конде.

На це його кузен Анрі відказав:

— Убивць я не люблю. Та пан адмірал не вбивця. Він тільки не спинив убивць.

— А що на те каже його сумління?

— Що це різні речі,— відповів кузен Анрі.— Вчинити вбивство самому — паскудство. Підіслати убивць — негоже. А не спинити їх — мабуть, можна, хоч сам я не хотів би, щоб мені коли довелося так зробити. А кардинала Лотарінгського я все ж таки примусив би випити барило води. Бо тільки він і його рід винні в усіх злигоднях Франції. Вони зраджують королівство Філіппові Іспанському, щоб він за те посадив їх на трон. То лиш вони нацьковують на нас, протестантів, короля й народ. Вони хотіли й Коліньї звести зі світу, та він їх випередив. Мабуть, йому не слід би й відмагатись від цього. Я, приміром, вірю, що бог його не осудить.

Конде заперечив, бо він думав не лише про вбивство герцога Гіза, а й про свого батька, що загинув під Жарнаком, відданий на жертву адміралом Коліньї.

— Пан адмірал не любив мого батька, бо той мав, як на нього, забагато коханок. А то б татові не довелось так полягти. Але пан адмірал уміє ладнати зі своїм сумлінням, і ти, мабуть, учишся в нього! — з викликом сказав юнак.

— Смерть твого батька потрібна була для перемоги нашої віри, — співчутливо пояснив Анрі.

— І для твоєї перемоги! Бо відтоді ти став першим серед нас, принців.

— А я й зроду перший, — відповів Анрі швидко й несподівано гостро. — Та з цього, на жаль, пуття ніякого, коли в тебе нема грошей, а є могутні вороги і коли ти мусиш битись, як утікач, що його хочуть схопити. А що ми робимо, щоб змінити становище? Може, наступаємо? Я — так! Двадцять п'ятого червня — я того дня повік не забуду — був мій день і моя перша перемога. Та чи можу я тикати старому в вічі своєю першою перемогою?

— Та й бою там того було… Адмірал сказав би, що хоч ти й непогано побавився під Ла-Рош-Абеєм, але нам однаково довелося засісти в укріпленнях і чекати німців. Ну, а як рейтари нарешті прибули, тоді що? — Конде зі злості вже кричав. — Тоді ми мерщій послали чимбільше війська королеві Наваррській, щоб очистити її край від ворога: А тепер ось і платимо за це.

— Ну, ти ні за що не платиш. У тебе щодня нова дівчина.

— А в тебе ні?

Обидва юнаки пустили з рук повіддя й зійшлися, уп'явшись поглядом один одному в очі. Конде навіть показав кулака. Та Анрі не звернув на те уваги: він несподівано обняв кузена обома руками й поцілував. А собі подумав: «Трохи заздрісний, трохи слабодухий, та все ж який не є, а товариш. А ні, то мусить стати товаришем».

Конде теж обняв кузена. Коли вони розняли обійми, очі в нього були сухі, зате в Анрі блищали вологою.

На південь військо послане було не марно — там воно здобувало перемоги. Це трохи остудить тих панів у Парижі, думав Жаннин син, а пані Катрін, певно, теж упріє в своєму старому салі. Ми стоїмо з більшою частиною війська в Пуату, на півдорозі до столиці королівства, і ми її здобудемо, хоч хай там що! І то незабаром!

Обидва юнаки зажадали побачитися з Коліньї, і адмірал прийняв їх, хоч йому нелегко було вдавати перед ними твердість і непохитну надію на бога: аж надто багато ударів господньої руки впало на нього останнім часом. Одначе старий протестант показав себе сильним у нещасті, він знав, що його чекають ще й нові випробування. Нікого не обходило, яка туга поймає його, коли він лишається сам, а особливо вночі, коли навіть воля всевишнього вже не ясна йому. І він спокійно вислухав юнаків.

Конде поводився запальніше, ніж Анрі. Зовсім забувши про чемність, він зажадав, щоб Коліньї вів армію на Париж. Сказав, що адміралові бракує рішучості, бо він не шукає вирішального бою, а стоїть під містом Пуатьє й ніяк не може його взяти. А ворог тим часом збирає сили.

Адмірал уважно подивився на обох юнаків: на одного, що говорив з таким запалом, і на другого, що мовчав і чекав. Мудрий досвідом, він добре знав, чия воля й чиї думки тут висловлюються. І тому з відповіддю звернувся не до Конде, а до Наварри. Він пояснив, що на шляху до Парижа ворог має занадто міцні позиції, тому вони можуть тільки чекати, поки з'єднаються з посланим на південь військом, а крім того — адмірал значуще підняв палець — він мусить дбати, щоб чужоземні рейтари діставали платню. А то вони порозбігаються. Він уже попродав свої фамільні коштовності, перше ніж дозволив, щоб рейтари добували свою платню самі. Та юнакам він про це не сказав. Християнинові не личить вихвалятися принесеними жертвами. І гордій людині теж. Тому Коліньї безмовно вислухав несправедливі докори принца Анрі.

— Ви дозволяєте їм грабувати країну. Я ще молодий, пане адмірале, і спізнав війну не так давно, як ви. Я не уявляв, що вона буде такою, що чужинці, замість битися пліч-о-пліч із нами, палитимуть наші села й катуватимуть селян, вимагаючи у них останній гріш. Солдатів, що відстали від нашого війська, тутешній люд убиває, як звірів-драпіжників, а ми за те чимраз жорстокіше помщаємось на людях, що говорять нашою мовою.

— Але нашої віри вони не визнають, — відказав протестант, трагічно наморщивши чоло.

Анрі зціпив зуби, щоб не вирвалися страшні слова — він сам ужахнувся, коли вони озвались у його душі, бо то були слова проти віри.

• Предыдущая
• 19/150
• Следующая