Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 14

• Предыдущая
• 14/150
• Следующая

Та вийшло не так. Жанну розбито, їй довелось утікати, але її син не став дожидатись такого кінця. Він стійко опирався від самого березня, одначе першого червня здався. Батько сам повів його до обідні, Анрі заприсягся, що буде щирим католиком, дорослі лицарі ордену цілували його, як свого сподвижника, і Анрі навіть пишався тим. А за кілька днів його матуся поквапно відступила; про те сповістив його Бовуа — сповістив докірливо, хоча сам радив Анрі ще до поразки протестантів перейти в католицьку віру. Втікаючи від ворогів, Жанна з країв на північ від Луари пробилась на свої землі під постійною загрозою, що її захопить генерал Монлюк[21], якого Катерина послала в погоню за нею.

З якою тривогою думав син про матір під час тієї втечі, як линуло за нею його серце! Він же не послухався її, зрадив, і чи не від того все її нещастя? Їй самій він не важився писати, а посилав листи одному з її придворних, і кожен з тих листів був криком збентеження й болю. «Ларшане, я так боюся, щоб з королевою, моєю матір'ю, не сталося чогось лихого!»

Так було вдень, але вночі дитина спить, і сняться їй пустощі. Адже навіть у денні години Анрі часом бавився й забував про все — і про нещастя, і про те, який він мізерний у цьому світі. Тоді він робив те, в чому ніхто, ніяка недоля не могла йому перешкодити: поборовши котрого-небудь учня, ставав йому коліном на груди. А потім, посміявшися з нього, відпускав. То була помилка — той, кого пощадили, завжди злопам'ятливіший, ніж той, кого покарали. Але цього Анрі довіку так і не зрозумів по-справжньому.

Товариші в школі не дуже його любили, хоч він умів і настрашити, й насмішити. Йому хотілося, щоб вони й поважали його, й сміялися з його витівок, але він не помічав, що коли вони сміються, то вже його не поважають. Він удавав перед ними собаку або, на їхній вибір, швейцарця чи німця: адже міжусобна війна привела чужоземних найманців до Парижа, і він бачив їх. А то якось вигукнув: «Давайте гратись в убивство Цезаря!» Анрі-монсеньйорові він сказав: «Ви будете Цезар». А Анрі Гізові: «А ми з тобою вбивці». І поповз по землі, показуючи товаришеві, як треба підкрадатися до жертви. Анрі-монсеньйор перелякався, закричав і кинувся навтікача, але обидва переслідувачі вже насіли на нього.

— Що ти робиш? — раптом спитав син Жанни, — Йому ж боляче!

— А як же ще його вбивати? — відказав Гіз. Та Цезар тим часом вивернувся з-під нього і, опинившися зверху, почав немилосердно його лупцювати. Наваррі довелося тримати Валуа, щоб той не замордував Гіза.

Анрі волів би вже блазнювати. Ті двоє не розуміли, що можна битись і водночас не брати цього до серця. Його гра тільки тішила, а вони розлючувались по-справжньому і горлали: «Убий його!»

Він був нижчий за більшість своїх однолітків, мав смагляву шкіру, а волосся русяве, його обличчя й очі були жвавіші, ніж у них, а розум теж меткіший. Іноді всі вони обступали його й розглядали з подивом, ніби щось зовсім чудне: муштрованого ведмедя чи мавпу.

Хоч як його захоплювала буйна уява, він міг несподівано побачити правду; а товариші запитливо перезирались, вони не розуміли, що він каже, бо мова його надто збивалась на рідну говірку. Обидва його тезки якось помітили, що він замість «тарілка» вимовляє «талірка», але не поправили його, а навпаки, самі почали при ньому казати так. Він, звісно, відчував, що вони мають якусь спільну перевагу над ним. У ту пору йому часто снилися сни. Про що? До ранку він забував. Аж коли Анрі збагнув, що нудьгує за домівкою, нудьгує страшенно, нестямно, він здогадався, що йому сниться щоночі: Піренеї.

Він бачив їх, високі аж до неба, порослі зеленим лісом, уві сні ноги переносили його туди прудко, мов вітер, а на горах він сам робився великий, як вони, як ті гори. Він міг нахилятись аж до замку в По й цілувати в уста свою любу матусю. Від туги за рідним краєм він знову занедужав, як колись через обідню. Спершу гадали, що в нього віспа, але то була не віспа. Батько тоді одвіз його на село, бо Антуан Бурбон знову вирушав у похід і не хотів зоставляти малого сина в Парижі самого. Анрі не менше боявся й сільської самотності і благав тата, щоб той узяв його з собою до війська. Та Антуан не міг цього зробити хоч би вже тому, що мав там коханку.

Коли він від'їздив, Анрі трохи провів його верхи на своєму конику. Йому несила було розлучитися з батьком, він ще ніколи так не любив цього гарного бородатого чоловіка в бойовому обладунку; адже це його тато, і вони ще разом! Ну ще трохи, ну до роздоріжжя, ну до річки! «Я швидше доїду туди, ось давай навзаклад! Я знаю стежку навпростець! За лісом ми знову з'їдємось!» Так він хитрував, аж поки батько розсердився й відіслав його додому. А за якихось півтора місяця Антуана не стало. Коли на деревах пожовкло листя, до його сина прибув посланець із звісткою, що короля Наваррського вбито.

Принц, його син, трохи не скрикнув, та відразу стримав сльози і спитав:

— Це правда?

Бо він уже встиг звикнути до того, що йому брешуть і наставляють пастки.

— Розкажи, як усе сталося!

Недовірливо вислухав він розповідь, як король наказав принести йому обід до окопу. Пажа, що прислуговував йому, вже поранило кулею. Друга на смерть уразила капітана, що стояв на відкритому місці поряд і справляв тілесну потребу. І треба ж було ще й королю вийти на те самісіньке місце! Ну, і як же інакше — третя куля влучила в короля, саме коли він став до вітру.

Аж тоді в малого Анрі полилися сльози. Він зрозумів, що це правда, бо знав батькову безтурботну відвагу. Йому краялось серце, що сам він був у ту годину далеко, не міг брати участі в бою, не міг поділяти з батьком небезпеку, як цей слуга, татів улюбленець.

— Рафаелю! — заволав він до слуги. — А король мене любив?

— Коли він помирав від рани — вже на судні, що мало відвезти його до Парижа…

— А хто тоді був біля нього? Скажи, я хочу знати!

Слуга не сказав малому, що Антуан помер на руках у коханки.

— Тільки я сам, — запевнив він. — Коли мій пан відчув, що надходить кінець — увечері, о дев'ятій годині,— він ухопив мене за бороду й сказав: «Служи добре моєму синові, а він хай добре служить королю!»

Ніби навіч побачивши перед собою ту сцену, Анрі перестав плакати і теж учепився Рафаелеві в бороду. Йому здавалося, що нема в світі нічого прекраснішого, ніж отак по-геройському вмерти за короля Франції, як його батько Антуан.

Пам'ять про батька визначила наступні два роки в хлопцевому житті. Два роки він не бачив матері. Весь цей час на Жанну тиснув генерал Монлюк; тим тиском пані Катрін досягла того, що з королевою Наваррською можна стало сяк-так ладнати. Пані Катрін була мастачка в таких справах, бо не вміла палко ненавидіти, як Жанна д'Альбре: вона просто діяла відповідно до обставин. Найсильнішим її ворогом лишався рід Гізів, а протестантів удалося поки що приборкати. Тим скоріш вона могла використати їх, а насамперед їхню духовну проводирку. Добре все обміркувавши, пані Катрін постановила ось як.

Юного принца Наваррського зробили правителем провінції Гієнні, як був колись його покійний батько; дали йому титул адмірала, сто душ охорони, але він мусив лишатися при дворі. А його заступником на півдні призначили, звісно ж, Монлюка — того самого Монлюка, на якого так нарікала Жанна. За те вона дістала змогу виховувати свого Анрі як їй завгодно, хоча й не при собі. Відразу вона прислала йому його давнього вчителя, простосердого Лa Гошері, а взагалі керувати принцом доручено хитрому Бовуа, і до обідні Анрі більш не ходив. Він знову став протестантом, та це його вже не схвилювало.

Він сказав сам собі: «Народився я католиком, матуся зробила з мене гугенота, і ним я залишуся, хоч батько й посилав мене знов до обідні — чи, власне, не батько, а пані Катрін, — і лицарі ордену цілували мене. А якби я тепер виступив на бій разом з людьми істинної віри, як воно мені й годиться, — і серце хлопцеве забилося швидше, — тоді вони вже б не цілували мене. Мені б довелося, чого доброго, самому цілувати їх, бо вони могли б і перемогти нас, а тоді я знову став би католиком. Таке життя».

• Предыдущая
• 14/150
• Следующая